Прочитаєте за: 4 хв. 15 Листопада 2023, 10:32
Він і досі любить море. За його мінливий характер і за можливості, які манили ген за горизонтом. Чоловік звик і до штормів, і до первісної тиші блакитної морської гладі. У рейсах, попри важку працю, у його душі завжди панував спокій. Нині ж ніхто не покличе боцмана на палубу чи в задушливий трюм, бо досвідчений моряк зійшов на сушу. Він повернувся до рідного берега, щоб захистити свою країну від ворожої навали.
Василь народився та виріс в Одесі. Після закінчення 8 класу середньої школи вступив до Одеського технікуму залізничного транспорту, де опанував спеціальність щодо обслуговування рефрижераторних вагонів. Навчальний заклад закінчив у 1993 році. Трохи попрацював за фахом, але дев’яності були непростими, тож довелося щось змінювати у житті. Тоді Василь став студентом Фахового коледжу морського транспорту. Одразу після випуску юнак пішов працювати в море.
— Понад двадцять років я ходив у моря, здійснюючи свої рейси на різних іноземних суднах. Пройшов всі щаблі — від матроса до боцмана. За плечима не одне навколосвітнє плавання, тож побачив чи не увесь світ. Найдовший період роботи —18 років — провів в одній з британських компаній, де і планував продовжувати шлях моряка. Але не судилося, — пригадує Василь.
У січні 2022 року чоловік вирушив у черговий рейс, а вже за місяць його нагнала новина про те, що росія розпочала широкомасштабне вторгнення.
— Чи варто й говорити, як почуває себе чоловік, який далеко від своєї родини і нічим не може допомогти. Я одразу звернувся до керівництва з проханням розірвати контракт, аби повернутися додому. Однак все виявилося не так просто, мені повинні були знайти заміну, а це зайняло майже рік часу. Щоб бути хоч якось корисним, переводив дружині кошти, які вона передавала на потребу знайомих та друзів, які вже воювали. Багатьох, на жаль, вже нема серед живих, — продовжує розповідь Василь. — Коли ж зійшов на берег, одразу вирушив до рідних, яких з Одеси відправив до батьків на Миколаївщину. Звісно, просив їх виїхати до друзів за кордон, але вони навідріз відмовилися. Після нетривалих зборів я прибув до ТЦК та СП з єдиним наміром — приєднатися до лав ЗСУ.
Його направили до однієї із новостворених механізованих бригад та призначили на посаду командира взводу. Звісно, Василь думав, що на досвідченого моряка чекає служба у ВМС, але сперечатися не став, бо було байдуже, де та як він зможе стати на захист країни.
— З 2014 року я плекав надію, що ситуація вирішиться політичним шляхом. Тепер переконався, що підлий ворог розуміє тільки мову сили, з ним не можна домовлятися, їм невідомо, що таке дотримувати слова, тому рф є ізгоєм на світовій арені. Як йому протистояти? Боротися. Тому без вагань пішов до війська, бо іншим шляхом нашу Україну не визволити. Крім того, я не та людина, яка буде ховатися за спини інших і відсиджуватися. Знаю і таких, але то на їхній совісті, — зітхає Василь.
Попри те, що вчорашній моряк не мав жодного армійського досвіду, він швидко адаптувався до військового життя і заслужив непохитний авторитет серед підлеглих та побратимів, від яких отримав псевдо «Море». А ще отримав звання молодшого сержанта.
— Хоча в армії я не служив, але праця в морі загартувала, бо то важка робота, та й не любить водна стихія слабаків, тож жодних труднощів не було. Взагалі, звик швидко навчатися. Однак, якщо подумати, то перші дні були для нас, певно, найважчими, бо різні люди мали в короткий термін стати одним механізмом. При цьому більшість, як і я, навіть не мали елементарного військового досвіду. Але, як-то кажуть, важко в навчанні, — говорить молодший сержант.
Розуміючи, що від належного рівня підготовки в подальшому залежатиме не тільки його життя, а і його побратимів, Василь не шкодував сил, повністю віддавався справі. А ще пильно наглядав за підлеглими і давав прочухана тим, хто недбало ставився до навчання, наказував сильнішим допомагати слабшим.
— У нас були постійні виїзди на полігони, де вивчали тактику, проходили інженерну, саперну, вогневу підготовку. Словом, готувалися швидко та із запалом. А вже влітку вирушили на один із непростих напрямків. Там ми і зрозуміли, що таке перебувати під постійними обстрілами, — пригадує «Море».
Перший бойовий досвід чоловік здобув, коли разом з побратимами доставляв їжу до військових на «нулі». Тоді вони потрапили під ворожий вогонь. Адреналін зашкалював. На щастя, обійшлося без втрат. Після того, звісно, було безліч обстрілів, але до них Василь швидко звик і навчився розрізняти.
— За цей час ми залучалися до різних бойових завдань, які завжди успішно виконували: чи то утримання зайнятих позицій, чи то створення нових, чи підвіз до позицій БК або їжі. Все це під невщухаючими ворожими обстрілами. Особливо дошкуляють дрони противника, які скидають різні вибухонебезпечні предмети. Крім того, безліч територій є замінованими, особливо небезпечні «пелюстки», які досить важко виявити, розтяжок чимало. Також, відступаючи, ворог пакостить як може, зокрема мінує свої позиції, тому треба завжди бути дуже обережним, щоб не нарватися на такі «сюрпризи», — розповідає Василь.
За його словами, змінилася і тактика ворога. Якщо раніше противник ходив в атаки великими групами, то тепер намагається робити вилазки куди меншими тактичними групами. Більше застосовують безпілотники, які скидають прямо в окопи вибухонебезпечні речовини. Тобто окупанти шукають нові шляхи й намагаються пристосовуватися.
— Напрямок у нас важкий, багато ворожих сил. Противник непогано підготовлений, тому не треба його недооцінювати. Він сильний з переважаючим людським та матеріально-технічним ресурсом, але в нього ніколи не буде того, що є у нас — мотивації. Ми знаємо, що правда на нашій стороні, тому готові їх бити і вдень і вночі. Але не менш важливо і зберегти якнайбільше наших людей, тому замість відпочинку, навіть у бойових умовах, ми не припиняємо навчання, опановуємо нове озброєння та техніку, — говорить командир взводу «Море».
До слова, найбільшою своєю заслугою молодший сержант вважає те, що йому вдалося стати для своїх людей справжнім командиром. Усі його підлеглі різні — і за професіями, і за віком, і за характером. Однак він здобув повагу кожного, бо ніколи не ховався за їхні спини, а завжди йшов попереду, намагаючись найважчі завдання брати на себе, щоб зберегти людей.
У найважчі моменти Василь згадує своє мирне життя: рейси до далеких країн, полювання з друзями та вірним мисливським псом. Але найбільше щемить серце, коли він пригадує своїх дівчаток — кохану дружину і трьох донечок, які сплели йому вервечку-оберіг. Здавалося б, звичайні ниточки, які обвили зап’ястя воїна, але щоразу торкаючись до них, «Море» розуміє, що обов’язково мусить вижити. Бо нема найбільшого щастя для моряка і воїна, ніж повернутися додому.
Фото з особистого архіву Василя