Як медик-доброволець на псевдо «Юрист» після полону став морпіхом

Певно, у світі не вистачить жодних слів, щоб розповісти про їхню мужність та відвагу. Це наші бойові медики. Ті, хто звик працювати поза межами болю, далеко не в білих халатах цілодобово вони рятують сотні життів наших воїнів, вириваючи їх з цупких рук смерті. Серед тих, хто сьогодні виконує цю нелегку, але таку потрібну місію, санітарний інструктор медичного пункту батальйону морської піхоти молодший сержант Іван на псевдо «Юрист». На перший погляд він — звичайний чоловік. Здавалося б, ніщо не виділяє його з юрби, можливо, лише погляд. Такий погляд буває тільки в людей, які на власні очі бачили смерть, і які попри це залишаються сповнені вірою в життя…

Шлях Івана як медика почався ще у 2014 році. Тоді одесит спостерігав за подіями, які відбувалися у країні і зрозумів — швидко все не закінчиться і найстрашніше попереду. Тож облишив свою роботу в юриспруденції і почав відвідувати різноманітні курси з надання медичної допомоги.

—Протягом року я навчався абсолютно новій для мене справі. І вже на початку 2015 року у складі одного з добровольчих екіпажів, які займалися медичною евакуацією в районі проведення бойових дій, я пройшов своє бойове хрещення під час Дебальцевської операції. То була моя перша ротація, далі їх було так багато, що й не порахуєш. З різними екіпажами, на різних напрямках, — пригадує Іван. — Десь з середини 2016 року в мене вже був окремий екіпаж, свій реанімобіль і люди, яких я особисто підбирав у команду. Роботи в районі проведення бойових дій у нас завжди вистачало. Ми допомагали як військовим, так і цивільному населенню. А коли між ротаціями повертався до цивільного життя, то теж не сидів без діла — викладав парамедицину для військовослужбовців, поліцейських, журналістів та звичайних громадян.

Ось так і пролетіли вісім років війни з росією для Івана, які він провів на передовій як медик-доброволець. У нього було чимало важких моментів, коли доводилося ухвалювати складні рішення, але ніколи чоловік не дозволив собі навіть думки про те, щоб все покинути.

— Особливо складними були початок 2015-го, 2017 та 2018 рік, коли ми були на Луганщині. Насправді евакуація поранених з поля бою — справа не з легких навіть без обстрілів, а такого практично не буває. Крім того, реанімобіль — це не танк чи БТР, тож від ворожих обстрілів не захистить. Але ми виконували свою роботу і йшли на ризик. Така вже доля в медиків, — говорить «Юрист». — До речі, саме медиків за освітою серед нас було не так й багато. Але вчорашні економісти, менеджери, айтішники показували, що іноді важливіше мати необхідний психологічний стрижень, аби бути готовим рятувати життя.

Іван пригадує випадок, який показав, що не кожен лікар, який звик працювати у спокійних умовах, зможе працювати на передовій.

— Якось мій колега, також медик-доброволець, але за освітою фельдшер з солідним стажем на швидкій, вивозив зі своїм екіпажем поранених з поля бою. Тоді було двоє надзвичайно важких. Одного, на жаль, не вдалося врятувати, інший стікав кров’ю від жахливого поранення в області живота. І ось цей медик, який здавалося б, бачив на швидкій всяке, втратив свідомість. Просто в машині на ходу. Певно, наклалося все разом — обстріли, втрата одного з поранених, травма іншого…Так, він прийшов до тями і доробив усе, що мав. Але після цього в нього не було більше ротацій, принаймні до 2022 року, — розповідає медик.

24 лютого 2022 року для Івана не стало несподіванкою. Він завжди знав, що рано чи пізно таке мало б статися. Адже бачив і розумів, як діє російська пропаганда. І, відверто кажучи, він навіть не хотів, щоб війна застигла на стадії «замороженого конфлікту», як то було з іншими країнами, аби нашим дітям не довелося розгрібати те, що недоробили їхні батьки. Тому новину про широкомасштабне вторгнення росії в Україну Іван зустрів відносно спокійно.

— Ще у січні 2022 року до представників добровольчих підрозділів звернулися військові з проханням підсилити за можливості ланки госпітальної евакуації на можливій зоні зіткнення. Я зі своїм екіпажем залишився на південному напрямку і 21-22 лютого ми вже стояли на своєму чергуванні. З перших днів вистачало лікарів і транспорту, тож ми чекали, так би мовити, були в запасі, а вже за 26 лютого мені ввечері зателефонували з одного з підрозділів морської піхоти, який на той час воював на Миколаївському напрямку, і попросили допомогти. У них були втрати, зокрема й серед медиків, тож ми розуміли, куди їдемо, — пригадує «Юрист».

Він тоді лише відмахнувся від тих, хто говорив йому, що не варто туди їхати, адже ще день-два і ворог захопить Миколаїв, тому треба залишатися в Одесі. Тож вранці 27-го екіпаж Івана вже працював в Миколаєві та області, де медики надавали допомогу як військовим, так і цивільним.

Так тривало аж до середини березня. Тоді підрозділ, у складі якого були й медики-добровольці, виконував бойове завдання і потрапив в оточення. Були важкі бої, і екіпаж Івана разом з деякими морпіхами потрапив у полон. Про те, що пережив чоловік за місяць перебування в неволі, про фізичні та психологічні катування він намагається не згадувати. А своє рішення повернутися на фронт одразу після повернення пояснює просто: «не зміг інакше».

— Після обміну були бесіди з військовими. Мене запитували, чи треба відпочити і чи взагалі зможу працювати я й надалі. Я чесно їм тоді сказав, що попередні 8 років війни жодного разу не змусили мене покинути свою справу, то й місяць полону аж ніяк не виб’є з колії. Я повертаюся у стрій. І мені запропонували офіційно долучитися до лав ЗСУ. Не роздумуючи, я погодився і за 2-3 дні я був у ТЦК, де підписав контракт і повернувся до свого підрозділу, але вже як санітарний інструктор медичного пункту батальйону морської піхоти, — розповідає бойовий медик.

Згодом до нього приєднався і його водій, з яким він рятував життя у складі добровольчого екіпажу. І знову вони разом надавали допомогу тим, хто захищав свій дім і свою країну.

— У цьому особливість українців — ми вмотивовані. Коли я був у полоні, на одному з допитів проскочила фраза одного з їхніх фсбешників про те, що жоден російський військовий, який повернувся з полону, не захотів брати до рук зброю і повернутися в армію. А наші ж захисники, переживши найскладніші поранення і саме пекло на землі, перше, що кажуть: «зараз трішки віддихаємося і знову у стрій, бо ще не доробили свою роботу». Якщо чесно, такої мотивації я ще не бачив, навіть у попередні роки, — говорить військовий.

Бували випадки, коли Івану доводилося рятувати життя й ворогам.

— Знаєте, це дійсно важко. Особливо після того, що самому довелося пережити в полоні, а коли повернувся і побачив скільки горя ці нелюди наробили, то взагалі не розумієш, як надавати допомогу тим, хто прийшов тебе вбивати. Якось, ще до полону, до нас потрапив російський десантник. А так співпало, що мій санітар сам родом з Херсона, а водій проживав у Бучі. І на фоні всіх подій, що там відбувалися, вони мали надати медичну допомогу ворогові. Їхній моральний стан можна лише уявити…Щодо мене, то я після всього, хай би як то неетично звучало, не сприймаю їх як людей — то істоти, яких треба рятувати, бо вони — джерело інформації, яка може допомогти нашим військовим, чи обмінний фонд, — ділиться думками медик.

З новим статусом у молодшого сержанта з’явилися і нові обов’язки. Додалося багато різних задач, але завдяки досвіду попередніх років Івану вдавалося і вдається допомагати побратимам в організаційних питаннях, зокрема, самого процесу евакуації, а також у забезпеченні й підготовці підрозділу. Процес навчання самого Івана та його особового складу не зупиняється ні на мить. Але, на жаль, навіть це не застраховує від втрат.

— Ми маємо справу з різноманітними пораненнями і травмами. Якісь легші, якісь важчі, але не то найстрашніше. Для мене завжди було і залишається найважчим «медичне сортування», коли треба вирішувати, кому першому і в якому об’ємі надавати допомогу. Найгірший момент, коли ти розумієш, що теоретично людині можна допомогти і врятувати, але на це треба задіяти всі як людські, так і медичні ресурси. Але якщо все це піде на одну людину, то можуть загинути інші. Доводиться обирати кому жити, а кому ні… Це дуже складний вибір, — зізнається «Юрист».

Як після такого не впасти у відчай, як відновитися емоційно — у кожного своя відповідь на це запитання. Іван каже, що звик ставитися до смерті з певною долею філософії — вона лише частина нашого буття. Без втрат на війні не буває. Але медики продовжують свою роботу. Бо, як зізнається чоловік, у них є своя власна залежність — рятувати життя. І коли це вдається, то відчуваєш себе по-справжньому окриленим.

Наразі військовий виконує завдання зі своїм підрозділом на сході. Зізнається, що для медика роботи завжди вистачає, як і небезпек. Адже ворог до медиків ставиться як до пріоритетної мішені, тому на евакуаційному транспорті немає медичних хрестів — рашисти насамперед битимуть по них.

— Ми розуміємо, де перебуваємо. Це не кіно, а справжня війна, на якій люди зазнають поранень, потрапляють в полон і гинуть. Тому не варто романтизувати те, що відбувається, краще все сприймати як є, бо це дозволить психологічно бути готовим до різних ситуацій, — пояснює молодший сержант.

Іван за роки війни звик до всього, він давно перестав вести підрахунки людей, яким надавав допомогу — вони перевалили за пару сотень. У його сьогоденні нема часу на відпочинок, але чоловік певен, що він буде згодом, коли ворог зникне з лиця землі. Лише тоді він візьме свою донечку і поїде до вільного від окупації українського Криму, щоб поглянути на неймовірно красиві пейзажі, згадати своїх полеглих друзів і вкотре переконатися — все недарма.

Фото з особистого архіву Івана