Як «Вовкулака» з побратимами зграю рашистів уполював

Свій позивний старший сержант Максим Матушевський зі Ставищ Білоцерківського району отримав через один з бойових епізодів під час звільнення Авдіївки та її промислової зони у 2016 році. «Промку» його 16-й окремий мотопіхотний батальйон 58-ї бригади та підрозділи з інших бригад звільняли одними з перших, а потім утримували її протягом 258 днів. Якось «Вовкулака» з побратимами чітко вирахували на позиціях у бойовиків добре замасковані укріплення, де базувалися їхні кулеметники і снайпер, що неабияк дошкуляли їхньому підрозділу та сусідам…

Про псевдо та найважчий бій до великої навали

«…Я був старшим чергової бойової зміни, — розповідає Максим. — Ми тільки почали закріплятися на нових позиціях, а та кулеметно-снайперська група була нам як кістка в горлі. Тоді ми розвідали підступи до схованок рашиків, ухвалили рішення. Втрьох із побратимами, молоді й гарячі, безмісячної ночі рушили на полювання, щоби їх трошки провчити. Кралися, немов вовки, повільно, вглядаючись у темряву, бо приладів нічного бачення не мали. Підійшли впритул й рознесли з гранатометів усі фортифікації з тим овечим стадом у пух і прах. Постріляли від душі. Мабуть, і снайпера завалили, бо по нас він більше не стріляв. Звідти й прилипло до мене „Вовкулака“, а комбат Олег Громадський нагородив мене відпусткою».

Деякий час розмовляємо про колишнього комбата Максима, про якого в Авдіївці мало не легенди складали. «Вовкулака» каже, що той знав на ім’я майже кожного солдата й з передової не вилізав… На жаль, 24 лютого, у перший день великої навали, він загинув під час захисту Харкова. До слова, разом з Олегом Громадським раніше воював і його син — офіцер Євгеній Громадський. 25 березня 2022 року Євгенію було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Прошу Максима розповісти про самий важкий бій на «промці». Той деякий час масує поранену голову, пригадуючи, а потім починає широко всміхатися.

«…21 лютого 2016 року в нас був восьмигодинний бій. Бойовики закріпилися та окопалися метрах у ста від нас. Напилися мабуть, як завжди після „зарплатні“, бо вночі пішли в лобову атаку. Лютий місяць, морозяка, а ми всі, хто був у відпочиваючій зміні по підвалах, повискакували на позиції хто в чому був: у шльопанцях, у підштаниках, бушлатах на голе тіло, у спідньому. Всього на моїй позиції набралося восьмеро побратимів. А ворогів, що на нас ішли, й порахувати було важко. Лізли й лізли! „Аллах акбар“ було чутно. Коли в нас уже перегрілися майже всі стволи, один із наших на позивний „Абдулла“ примудрився дистанційно підірвати МОНку, чим зірвав останню з їхніх атак. Відкотилися, свині, а через деякий час запросили через Громадського режим тиші, щоби позбирати трупи своїх. Довго збирали… А серед наших обійшлося без втрат…»

Про поранення й велику війну

Повоювавши під Авдіївкою, у Кримському Луганської області та Золотим-5, Максим «доріс» у батальйоні до головного сержанта роти. У 2018 році звільнився за сімейними обставинами в запас, але у 2020 році знову пішов на контракт. Цього разу — в танкісти. У Старичах у навчальному центрі під час перепідготовки був спочатку призначений командиром танка, але згодом став головним сержантом взводу технічного забезпечення танкового батальйону.

«24 лютого 2022 року перед світанком комбат зібрав на коротку нараду усіх командирів, сказав, що як тільки побачимо ворога — знищувати його самостійно усіма засобами, бо з години на годину очікується його великий наступ, — продовжує розповідь „Вовкулака“. — Наша танкова група зазнала перших авіаційних та ракетно-артилерійських ударів уже 27 лютого в лісах під Черніговом. Після двох потужних авіаударів у нас загинуло 32 людини. Втрата була важкою, але відносно мінімальною, позаяк ми грамотно розосередилися та замаскувалися. Практично в тому районі готувалася до оборони, доозброювалася зведена бригада, яка посилювалася хвилею мобілізованих, багатьох з яких приймав та ставив у стрій я особисто…»

росіяни вирахували їх з БПЛА й скинули на техніку зверху дві міни, перша з яких впала прямісінько між танком й бензовозом, а друга поцілила в сам танк. Боєкомплект танка детонував, він вибухнув. Один з уламків від міни чи броні панцирника вразив «Вовкулаку» в голову

Зі слів Максима, батальйону переважно доводилося підтримувати дії піхоти на кількох напрямках, рідше бити ворожі колони. Вдалося знищити та виперти орків з багатьох населених пунктів — уявляєте, яким то було для них «хлібом та сіллю» від українських танкістів? Одначе й у танкістів не обходилося без втрат. 25 березня 2022 року між селами Кукшин і Дмитрівка, що на Чернігівщині, Матушевський заправляв один із танків із бензовоза.

росіяни вирахували їх з БПЛА й скинули на них зверху дві міни, перша з яких впала прямісінько між танком й бензовозом, а друга поцілила в сам танк. Боєкомплект танка детонував, він вибухнув. Башта від танка пролетіла якусь відстань й рознесла дах пустої двоповерхової будівлі. Один із уламків від міни чи броні панцирника вразив «Вовкулаку» в голову. Прийшов він у свідомість увечері 26 березня. Лікар, який це побачив, аж Богу подякував уголос: сказав, що вже не вірив у те, що він виживе. Й почалися для старшого сержанта довгі місяці поневірянь медзакладами…

Про рідні душі…

Дізнаюся, що Максим має велику кількість військових відомчих відзнак, прошу їх показати. А поки він порпається десь у хаті, до розмови долучається жінка, яка нас із Максимом познайомила. Понад 200 ветеранів АТО/ООС із цього райцентру, що нині воюють на фронті, та якими вона опікувалася до 24 лютого 2022-го, зокрема і сам Матушевський, називають її не інакше як «Мама Надя». Рідше — Петрівна. Ось її розповідь.

«Макс разом із колишнім місцевим військовим комісаром Славіком воювали після вторгнення разом. 25 березня після обіду мені дзвонить Славік і каже, що Максим дуже важко поранений й навряд чи виживе. Я йому — буде, буде Максик жити! Й уявляєте, буквально за хвилину після розмови зі Славою мені дзвонить дружина Максима! «Петрівно, — плаче, — серце мені віщує, що з Максимом щось не так»…

Скажіть після такого, що над нами немає вищої сили! Мене тіпає, але кажу їй:”Оксано, заспокойся, все із ним гаразд. Потім я її протягом усього дня й ночі заспокоювала. Вона ревла, казала, що не знаходить собі місця. Уже під час комендантської години подзвонила в ТЦК, попросила начальника завезти мене до Оксани, бо вона наодинці дахом поїде. Вона із ним без телефона всю ніч розмовляла, у простір, немов він поруч. Й Максим опритомнів…«

«Вовкулака» виносить нагороди — цілу коробку. «Іконостас» ще той! Показує: оця відзнака — ще з Авдіївки, оця — Президентська, від генерала Павлюка є, коли він був командувачем ООС, ця — від генерала Залужного, коли він командував сектором «С», від Муженка є — мовляв, он їхні підписи у посвідченнях.

…Максим Матушевський звільнився з військових лав у лютому 2023 року за ІІ групою інвалідності. Лікарі кажуть, що на часткове відновлення після усіх оперативних втручань у чоловіка піде не менше ніж 7 років…

Фото Євгена Короля