Голодомор. Голодна смерть мільйонів українців у 1932–1933 роках.
Масова смерть від голоду не була наслідком неврожаю, а була відповідальністю політичного керівництва радянського союзу під керівництвом йосипа сталіна.
Голодомор став кульмінацію наступу комуністичної партії та радянської держави на українське селянство, яке чинило опір радянській політиці.
Наприкінці 1920-х років радянський лідер йосип сталін вирішив згорнути культурну автономію України, розпочавши залякування, арешти, ув’язнення та розстріли тисяч українських інтелектуалів, церковних діячів, а також функціонерів комуністичної партії, які підтримували самобутність України.
У 1932 році комуністична партія встановила неймовірно високі квоти на кількість зерна, яку українські села повинні були віддати радянській державі. Коли села не виконували норми, влада посилювала реквізиційну кампанію, конфісковуючи навіть відведене для посіву насіння та стягуючи штрафи м’ясом і картоплею за невиконання норми. Спеціальні групи були направлені на обшуки будинків та вилучали інші продукти харчування.
Був введений закон, згідно з яким крадіжка навіть кількох стебел зерна вважалася саботажем і каралася розстрілом. У деяких випадках солдатів розміщували на сторожових вежах, щоб не дати людям забрати врожай. Попри інформацію про жахливі умови в Україні, центральна влада наказала місцевим чиновникам витягнути з сіл іще більше. Мільйони голодували, коли срср продавав урожай з України за кордон.
Від голоду та репресій постраждала вся Україна, а не тільки її хліборобські регіони.
Голодомор є злочином проти людяності, з точки зору сьогодення — очевидна історико-політична кваліфікація геноциду.
срср рішуче заперечував факт Голодомору. Після розпаду радянського союзу комуністична партія, таємна поліція та державні архіви, які стали доступними для дослідників, підтверджують висновок, що голод був спричинений радянською державною політикою та справді навмисно посилювався радянською владою.
Так само зараз вчиняє і росія. Наче повернувшись на століття назад. Голодомор, репресії, вбивства…
Ми пам’ятатимемо страшні розповіді про Голодомори та сталінські репресії.
Не пробачимо стерті рашистами українські міста й села.
Кати українського народу опиняться на лаві підсудних.
Злочини проти людяності не мають терміну давності!
Як українці, які пережили Голодомор 1932–1933 років, згадують ті часи…
Смирна Галина Андріївна:
«Голодомор пам’ятаю чудово, але згадувати не хочу. Ми завжди були голодні. Моя мама ледве трималася на ногах, падала на польових роботах. Одного разу не змогла вийти на поле, так заслабла. Приїхав бригадир, кричав на неї, навіть штовхнув її — вона впала. Наступного дня мама ледь пішла на роботу, бо там давали миску баланди на день, яку вона приносила нам, дітям.
А ми на луках збирали щавель, дикий часник, цибулю, а ще їли лободу, голі качани з кукурудзи, рогіз, очерет. На полі ставили мишоловки і ловили мишей, в хаті ні котів, ні мишей не було — їх давно поїли. До цього в нас була корова, різати її було шкода, годувати нічим. А ми вже ледь стояли на ногах, моя мама виміняла корову на відро квасолі, думали, що довго протягнемо. Та незабаром померла сестричка. А як вижили ми з мамою, і сама не знаю. Скільки ж людей тоді помирало. Лежали прямо на вулицях, на полі, на плавнях. У Дереївці жив мій дядько, так він вмер від голоду, а тітка, його жінка, вже не тямила, що робила — з’їла свою дитину. У той час навіть гавкоту собак не було чути — поїли всіх».
Гончар Марія Андріївна:
«Пам’ятаю, як курей варили, як жаб, горобців, гав ловили і їли. Є така висока рослина, рожею ми її називаємо, на стеблі багато червоних квіточок, так ото варили її коріння, збирали на луках щавель, дикий часник, цибулю.
Оце візьміть наш провулок. У кожній сім’ї хтось помер від голоду, а в Миколаєнків, Сокуренків — сім’ями повмирали. Бувало, викопують для когось яму, принесуть померлого, а там уже декілька трупів лежить. Ще пам’ятаю, як приходили до нас зерно забирати. Була в нас остання торбинка з житом, мама викинула її в цеберко на печі, а мене зверху посадила. Так залізли ж і на піч, зіштовхнули мене, аж боляче стало, і забрали останні зернини. Мама плакала і проклинала дівчат, які з реготом несли оту маленьку торбинку. Не хочеться згадувати ці часи».
Гончар Катерина Тимофіївна:
«Я тоді вже підлітком була, жили не в Успенці, а на Полтавщині. Родина була заможна, жили хуторами. Забрали все, тоді у всіх забирали. Батьки з голоду померли. Спочатку вмер брат, сонечко отак сідало, ще не зовсім сіло — він помер. Поховали його. А через ніч померла мама, потім помер батько і залишилися ми, діти, самі. Їли спориш, цвіт акацій, качани голі терли і варили кашу. Коли не було качанів, їли бадилля з кукурудзи. Отак і вижили.
Шугайов Роман Степанович:
Голод я пам’ятаю дуже добре. Люди падали замертво прямо на вулицях, на роботі в степу, коли рвали щавель у луках. Більше половини померло. А як вижив я? Я просто був кмітливим. Село наше дуже велике. Поки шукали зерно десь на самому початку, ми з сусідами ховали його, хто де міг. Я свої мішки закопав у городі в «комісарші», як ми називали активістку з продзагону, яка жила у нас в Успенці.
Наступної ночі я ще кілька мішків виніс до неї в скирту соломи. Потім, коли шукали зерно, у сусідів щупали, познаходили сховане, а в мене все залишилося ціле — хто ж прийде до комісарші шукати? Потім підгодовував своїх родичів. А люди кругом падали від голоду. Я знаю двох жінок-людоїдів. Одну з них застали прямо за з’їданням людини. Їх потім забрали, де вони ділися, ніхто не знає».
Поляков Микола Миколайович:
«Пригадую один випадок, який трапився з сім’єю Редьки. Щоб приховати пшеницю, вони висипали її у колодязь, зверху кинули дохлу кішку і також присипали пшеницею. Бригада комсомольців знайшла цю пшеницю, але дістати її з колодязя їм не вдалося, бо там стояв такий сморід, що ніхто не зміг у нього спуститися. За це всю сім’ю було вислано до Сибіру.
Навесні, коли почала рости трава, стали її варити. Їли також лободу, кашку з акації, щавель. У плавнях відшукували пташині яйця. Багато людей повмирали від того, що почали їсти зелену траву, бо переїдали. Крім того, ловили пташок, з’їдали також собак і кішок. Люди їли все, що можна було з’їсти. Незважаючи на таке тяжке становище, ніхто проти влади в селі не виступав. Люди лише ховалися по домівках і сиділи там мовчки, намагаючись якось пережити голод. Усіх неугодних розстрілювали без суду й слідства».
Бредун Антон Тихонович:
«Я добре пам’ятаю голод. Я був пухлий від голоду. Жінки легше переносили голод, а чоловіки були вразливішими. Мололи на жорнах качани-голяки, з купою насіння, їли, змішуючи з буряком. Збирали гнилу картоплю, з якої пекли оладки. Їли котів, дохлих корів, коней. Я бачив, як упала корова і коняка, як бігли до неї знесилені люди. Страшно було дивитися, як люди з жадібністю накинулися на це м’ясо. Деякі з них, наївшись, залишилися на землі мертвими. Хто їх ховав? Яка це трагедія!».
В історії українського народу було чимало кривавих сторінок. Голодомор 1932-1933 років, влаштований москвою, одна з них. Про його причини, наслідки для української нації розповідає директор Музею совєтської окупації Роман Круцик, який понад 30 років переймається цією проблемою.
— російські політики і навіть деякі історики, не кажучи вже про штатних пропагандистів, погоджуються, що українці голодували. Але додають, що й росіяни голодували, натякаючи, що ніякого штучно створеного Голодомору не було…
— Це стара пісня, від якої вже нудить. А ще причини цього «недоїдання» там вбачають у неврожаї. Але, як свідчать документи тих часів, хліб в Україні був, але його забирала москва. До останньої зернини. Нагадаю, що після приїзду Молотова до України восени 1932 року, коли, здавалося б, вивезли все, що тільки можна було, Сталін прислав Кагановича. За участю цього українофоба відбулося засідання Політбюро ЦК КПУ(б). На цьому збіговиську ухвалили рішення забрати з колгоспів ще й посівний матеріал. І не тільки: збереглися свідчення того, що восени 1932 року з України до росії йшли цілі ешелони з продовольством. Насамперед для жителів москви, ленінграда та інших великих міст і промислових центрів: сталін загравав з робітниками, вважаючи їх локомотивом революції. Тож напередодні 15-ї річниці жовтневого заколоту їх порадували не лише ковбасами, зробленими з українських свиней, а й квашеними огірками, капустою і помідорами.
За розпорядженням уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося 10 роками ув’язнення і розстрілами будь-яке використання хліба на трудодні в колгоспах та районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система масового вилучення насіннєвих фондів та «незаконно» розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше ніж третину, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та московської області разом взятих. Ставленик Сталіна Мендель Хатаєвич, один із керівників хлібозаготівельної компанії в Україні, у 1933 році, писав: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли цю війну».
На XVII з’їзді ВКП(б) тодішній нарком оборони СРСР Клим Ворошилов сказав: «Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами голоду були не трудові елементи, а куркульство».
У сьогоднішній московії кажуть, що саме у 1932-1933 роках в Україні спостерігався небувалий приріст населення! Не хочу нікого образити, але так можуть казати лише великі падлюки, відпрацьовуючи грошові подачки кремля, або звичайні недоумки. Адже тоді вимирали цілі села, як згадували селяни-старожили, з якими я спілкувався на цю тему, а їздові щодня об’їжджали села, збираючи померлих і скидаючи їх, як худобу, у «братські» могили. Траплялося, кидали й тих, хто ще трохи дихав…
Сталін спромігся визнати публічно тільки «харчові проблеми у деяких колгоспах». У промові на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 року він цинічно-заспокійливо заявив: «Порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».
Кожен притомний громадянин України, який хоч трохи цікавився причинами цього лиха, знає: Голодомор організували вожді компартійного режиму, які знаходилися в москві, всі рішення про винищення українців ухвалювалися в кремлі, всі вказівки про вилучення останньої зернини в українського селянина теж надходили звідтіля. Всі твердження про неврожаї — інсинуації росіян.
— Але чим завинили наші діди та прадіди перед московітами, щоб ті так жорстоко розправлялися з ними?
— На той час Україна майже 300 років перебувала у російському ярмі. Не вдаватимемось в подробиці, як це сталося і хто затягнув нас туди. А скажемо лише, що українці час від часу «брикалися», бажаючи вирватись на волю. У 1918 році її, нарешті, вибороли, створивши Українську Народну Республіку. Але російсько-більшовицький режим утопив її в крові. Та наші діди й прадіди не змирилися з цим і ще тривалий час боролися з окупантами. Одні лише повстанці Холодного Яру чого варті!.. Загалом після остаточної окупації України відбулося понад 4 тисячі масових повстань, учасниками яких стали більш як мільйон селян! З колгоспів вийшли понад 40 тисяч селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани хлібозаготівлі. Багато дослідників вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму, бо він стверджував, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання… По суті національне питання є селянським питанням. Спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство».
— Побутує думка, що завдяки реквізованому в українського селянина хліба стала можливою індустріалізація срср, який до цього був відсталою країною…
— Певною мірою це так. У книзі Уїнстона Черчилля «Друга світова війна» наводиться його розмова з радянським вождем наприкінці війни. Під час бесіди англійський лідер запитав Сталіна: «Чи можете порівняти втрати у війні з втратами від голоду?» Сталін нібито відповів: «Це був дійсно жах. Він продовжувався роками. Але це було абсолютно необхідно для того, щоб у наших фабриках з’явились нові машини, а на полях — трактори».
Але ті ж США, Німеччина та інші західні країни, яких важко назвати технологічно відсталими, заради технічного прогресу своїх громадян голодною смертю не винищували. Той, хто виправдовує Голодомор індустріалізацією та іншими подібними «поважними причинами», є не просто циніком, а паскудою. За спогадами його ж соратників, Сталін селян не любив. Одна з причин — їхнє небажання втягуватися в революційну боротьбу. Ти багато знаєш вождів більшовицького режиму — вихідців з села? Натомість робітників там вистачало. Сам Микита Хрущов, у якого руки теж були по лікті у людській крові, згадував, що Сталін як людина дуже злопам’ятна, ще з 20-х років затаїв образу на українське селянство і вичікував зручного моменту для розправи з ним.
— Що, Романе Миколайовичу, передбачав так званий закон про п’ять колосків?
— У серпні 1932 року під приводом того, що «розкулачені селяни та інші антисоціальні елементи» розкрадають колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Він передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшувальних обставин — 10 років ув’язнення. Засуджені не підлягали амністії. За каральним документом закріпилася народна назва «закон про п’ять колосків», оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону засудили 150 тисяч осіб.
— А що скажете про «чорні дошки»?
— Тоді газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. На боржників, які потрапили на ці «чорні дошки», як називали в народі ці списки, накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів. У роки голоду потрапляння села на «чорну дошку» означало смертний вирок його жителям: їм переставали постачати будь-які продукти харчування, з магазинів вивозили весь крам, заборонялася будь-яка торгівля продуктами харчування. Загалом близько 800 районів, сіл, колгоспів і радгоспів, МТС і артілей були занесені на ці дошки. Словом, мешканці сіл, занесені на «чорні дошки», були в цілковитій ізоляції, їх без перебільшення можна порівняти з жителями блокадного Ленінграда. Але якщо ті перебували в оточенні ворога — німецьких фашистів, то ці — в кільці своїх же співвітчизників. Смертність, спричинена голодомором, була найвищою саме в таких населених пунктах!
— Чимало громадян Української РСР були представниками інших національностей. Голодомор теж зачепив їх?
— Звичайно. Особливо з-поміж селян. Але близько 80 відсотків загиблих від голоду були українцями, 4-5 відсотків — росіянами, 1,5 відсотка — євреями. Серед жертв було багато білорусів. Проте «бацька Лукашенко» в унісон путіну та його посіпакам, стверджує, що «голод спричинив неврожай»…
— Чи відома кількість жертв Голодомору 1932-1933 років?
— Називаються різні цифри: від 5 до 10 мільйонів. Але, відповідаючи на твоє запитання, зішлюся на офіційну інформацію Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України. За офіційними даними Інституту, демографічні втрати внаслідок Голодомору у 1932 −1934 роках становлять 3,9 мільйона, а дефіцит народжень — близько 600 тисяч. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях.
— Як, пане Романе, українці ставляться до трагедії 1932-1933 років? Погоджуються, що це був геноцид української нації?
— Ну як може ставитись адекватна, а не зомбована російською пропагандою людина, до фізичного винищення мільйонів співвітчизників? Зі співчуттям. Адже в наших селах важко знайти родину, в якої б Голодомор не забрав пращурів. Згідно з соціологічними дослідженнями, понад 80 відсотків населення України вважає Голодомор 1932-1933 років навмисним винищенням українського селянства.
У День пам’яті жертв голодоморів Президент Володимир Зеленський разом з першою леді Оленою Зеленською взяли участь у заході зі вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні, який відбувся в Національному музеї Голодомору-геноциду. Повідомляє сайт Президента України.
Президентське подружжя поклало до скульптури «Гірка пам’ять дитинства» символічні композиції з колосків.
Пам’ять жертв голодоморів також ушанували керівник Офісу Президента України Андрій Єрмак, Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль.
Була оголошена загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого розпочалася всеукраїнська акція «Запали свічку».
Присутні на церемонії діти передали Главі держави та першій леді запалені лампадки, які Володимир та Олена Зеленські встановили на Алеї чорних дощок.
Президент і перша леді також відвідали Національний музей Голодомору-геноциду, де ознайомилися з його експозицією.
У 20-х і 30-х роках Україна пережила голодомори, які відібрали мільйони людських життів. Але голодували українці ще й у 1946–1947 роках, хоч і не так важко. Та й про це говорити в СРСР заборонялося.
Газети того часу писали про «недорід», «неврожай», які, мовляв, і викликали «продовольчі труднощі». Так, без них не обійшлося. Але не ці чинники були головними винуватцями голодування нашого народу.
Літо 1946 року. Україна заліковує рани, завдані Другою світовою війною. Матеріальних засобів для відбудови зруйнованих міст і сіл катастрофічно не вистачає. Але Москву цей факт не тривожить: їй потрібен насамперед наш хліб. І 4 липня 1946 року з’являється постанова радянського уряду, згідно з якою українці повинні виростити і здати в «закрома родіни» 340 мільйонів пудів зерна. Незабаром план збільшують до 363 мільйонів. І це при тому, що засіяти вдалося лише 77 відсотків площ довоєнних посівів!
Виростити гарний врожай, який би забезпечив виконання цього документа, виявилось надзвичайно складно на сплюндрованій війною землі. До того ж колгоспи і радгоспи не мали практично ніякої техніки, її заміняли коні й корови. Та й тих не вистачало. А ті, що були, виявились вкрай виснаженими. Тож урожайність на українських чорноземах становила 1,5–2,5 центнера з 1 гектара.
Тоді влада посилила тиск на керівників колгоспів та інших посадовців, відповідальних за виконання плану: протягом 1946-го й І кварталу 1947 року в Україні, за інформацією тодішнього генерального прокурора Романа Руденка, до судової відповідальності було притягнуто понад 1300 чиновників. Близько 150 із них ув’язнили на 10 і більше років…
Український хліб ішов не лише на продаж: його використовували і як допомогу прихильним до СРСР соціалістично-комуністичним режимам, які запанували в країнах Східної Європи. Так, у 1946-му було вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, 600 тисяч тонн до Чехословаччини і 900 тисяч тонн до Польщі. Решту спрямували до державних резервів.
Український хліб ішов не лише на продаж: його використовували і як допомогу прихильним до СРСР соціалістично-комуністичним режимам, які запанували в країнах Східної Європи. Так, у 1946-му було вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, 600 тисяч тонн до Чехословаччини і 900 тисяч тонн до Польщі. Решту спрямували до державних резервів.
Попри складність ситуації, норми здачі зерна для колгоспів і радгоспів Москва за наполяганням «товариша Сталіна» залишила без змін і на наступний, 1947-й, продовжуючи відбирати в селян буквально останні зернята. Як і в 1932–1933 роки, з Москви до Києва, а з Києва на місця розсилалися вказівки про заготівлю хліба. А ще — нагадування щодо «виконання плану надання продовольчої допомоги Москві, Ленінграду та іншим краям і областям Російської Федерації».
— Головна причина голодування українців у 1946–1947 роках — це грабіжницька хлібозаготівельна політика Кремля, — говорить історик Володимир В’ятрович. — Сталін пішов тим же шляхом, що й у попередні роки, заморивши голодною смертю мільйони людей.
Про те, що це був голодомор, хоча і менший за масштабами від попередніх, свідчать донесення партійних керівників у Москву: у них згадуються численні випадки захворювань, викликаних хронічним недоїданням, смертності. Наприклад, станом на 20 червня 1947 року в УРСР кількість хворих на дистрофію становила 1 мільйон 154 тисячі, серед яких десятки тисяч були діти. Звісно, що зросла і смертність. Її часто ховали під надуманими діагнозами. Наприклад, списували на гіпертонію, пневмонію і гостру серцеву недостатність. Часто люди, виснажені голодом, вмирали, не отримавши будь-якої медичної допомоги, від фізичного виснаження чи нервово-психічних розладів. Лише серед дітей віком до 4 років у 1947-му померло понад 140 тисяч.
Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст і залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків.
Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків.
Восени 1946-го влада вирішила провести перевірку «правильного витрачання хліба, визначеного для нормального пайкового постачання населенню». За цими, начебто благими намірами, ховалось бажання зменшити кількість людей, які перебували на картковому забезпеченні. Тож під приводом «економії у втрачанні хліба» з централізованого постачання за хлібними і продовольчими картками в Україні було знято 3,6 мільйона громадян, зокрема й дітей. Натомість для партійних і радянських функціонерів систему закритих спеціальних розподільників залишили!.. До речі, трудовий пайок в Україні у 1946 році був менший, аніж пайок у блокадному Ленінграді…
Трудовий пайок в Україні у 1946 році був менший, аніж пайок у блокадному Ленінграді…
Ми знаємо, що в страшні 30-ті люди божеволіли від голоду й чинили страшні злочини, вбиваючи дітей, батьків, а потім споживали їх. Були подібні страхіття й після війни. Станом на 2 липня 1947 року МВС зареєструвало 130 випадків людоїдства. Проте вивезення продовольства продовжувалося. Лише до Молдавської РСР відвантажили понад 42 тисячі тонн кукурудзи і ячменю. Люди, рятуючись від голоду, вдавались до крадіжок зерна. Тому влада відновила дію сумновідомого закону про 5 колосків, який передбачав розстріл «злодіїв». Скількох українців знищили за несанкціоноване збирання колосків сьогодні невідомо. Натомість знаємо, що саме через подібні «злочини» тисячі колгоспників-хліборобів, і навіть підлітків, опинилися за колючим дротом.
Уряд СРСР «з метою запобігання спекуляції» заборонив українцям продавати й купувати хліб. Це робило їх ще більш незахищеними і залежними від радянської влади та її каральних органів.
Уряд СРСР «з метою запобігання спекуляції» заборонив українцям продавати й купувати хліб. Це робило їх ще більш незахищеними і залежними від радянської влади та її каральних органів. На виконання цього розпорядження на залізничних станціях було організовано спеціальні оперативні заслони, які обшукували пасажирів потягів та відбирали знайдений хліб. Ба більше, влада навіть заборонила виїжджати за межі районів.
Намагаючись догодити Сталіну, тодішній керівник УРСР Микита Хрущов восени 1947 року доповів: «Колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов’язання і дані Вам особисто обіцянки, 10 жовтня 1947 року достроково виконали державний план хлібозаготівель. Здавання хліба державі понад план продовжується».
Про одне «забули» сказати: скількох українців звела з білого світу ця хлібозаготівля…
Посол Канади в Україні Лариса Ґаладза вручила Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку завірену копію оригіналу Закону «Про встановлення дня пам’яті жертв голоду і геноциду («Голодомору») в Україні та визнання голоду 1932-33 рр. в Україні актом геноциду», ухваленого Парламентом Канади 27 травня 2008 року.
Про це інформує пресслужба Апарату Верховної Ради України.
«Я хочу подякувати Канаді за те, що вона однією з перших визнала Голодомор в Україні актом геноциду українського народу. Це важливий знак солідарності з Україною», — зазначив Руслан Стефанчук.
Голова парламенту України також висловив вдячність Канаді за незмінну підтримку суверенітету та територіальної цілісності України, участь у Кримській платформі, надання нашій державі фінансової та безпекової допомоги. За його словами, Україна цінує незмінний курс Канади на посилення санкційного тиску на РФ.
«Наразі очікуємо формування нового складу Групи дружби з Україною у Парламенті Канади, щоб ми могли у парламентському вимірі продовжити співпрацю між Україною та Канадою», — зазначив Руслан Стефанчук.
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант Валерій Залужний звернувся із закликом: «Запали свічку пам’яті».
Він зазначив, що «вшанування пам’яті жертв Голодомору – це справа честі всіх українців: і цивільних, і тих, хто несе військову службу на суші, в небі і на морі, захищаючи державу від російського агресора».
«Саме тому завтра, 27 листопада, о 16:00 в окопах і штабах, на кораблях і винищувачах українські військові долучаться до загальнонаціональної акції «Запали свічку пам’яті», – йдеться у зверненні генерал-лейтенанта Валерія Залужного.
27 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв голодоморів. У ХХ столітті українці пережили три масові голоди: 1921‒1923, 1932‒1933 і 1946‒1947 років. Наймасштабнішим був Голодомор 1932‒1933 рр., визнаний геноцидом українського народу, що здійснювався радянською владою.
Уже понад 10 років Національний музей геноциду-голодомору в Києві висвітлює історію винищення української нації у 1932‒33 роках та зберігає пам’ять про жертв терору. Він є центром вшанування пам’яті про 10 млн 500 тис. українців, з яких 4 млн дітей, знищених комуністичним тоталітарним режимом.
Музей налічує меморіальну частину та Залу пам’яті. Центральною частиною меморіалу є Свіча пам’яті – символ незнищенності пам’яті українського народу про Голодомор. У Залі пам’яті представлені предмети домашнього вжитку селянства 20-30-х років ХХ ст., зібрані у селах, що постраждали від Голодомору, 19 томів Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932‒1933 років – найповніший наразі мартиролог, що містить інформацію про майже 900 000 померлих у 1932‒33 роках.
читайте також:
Зала пам’яті виходить на алею «Чорних дощок», де розміщені гранітні плити із викарбуваними назвами населених пунктів, що постраждали в лихоліття Голодомору. Дослідниками встановлено 14 тис. назв із 53 тис. населених пунктів, що перебували на той час у складі радянської України.
Наразі, аби дізнатися про історію Голодомору, переглянути уривки відеохронік, почути свідчення очевидців і побачити унікальні предмети експозиції музею, не потрібно їхати до Києва. До Музею сьогодні можна потрапити з будь-якого населеного пункту в форматі онлайн.
Відеоекскурсія нараховує дві частини. Перша – це відеоролик-подорож, який розповідає про причини і механізми Голодомору, про те, чому Голодомор є геноцидом українців та чому важливо зберігати родинну й національну пам’ять про Голодомор.
Друга частина відбуватиметься у форматі відеоконференції через платформу Zoom. Співробітниця музею відповість на запитання, пояснить незрозумілі моменти й надасть додаткову інформацію.
Щорічний День пам’яті жертв Голодомору 1932‒1933 років нині відзначатиметься у суботу, 27 листопада. Загальнонаціональні заходи та інформаційна кампанія розпочалися ще за кілька тижнів до цього дня.
Нагадаємо, що акт геноциду українського народу здійснений радянським та партійним керівництвом через організацію штучного масового голоду, жертвами якого стали мільйони українців на території Української СРР та Кубані. Як зазначає Український інститут національної пам’яті, очільники ВКП(б) та уряду СРСР запровадили «насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл та цілих районів, заборону виїзду за межі охопленої голодом України, згортання сільської торгівлі, репресії щодо незгодних, тоталітарна система створила для українців життєві умови, розраховані на їхнє фізичне знищення». У 2006 році визнання Голодомору 1932‒1933 років геноцидом українського народу закріплене Законом України, а 2010-го постановою Апеляційного суду Києва винними в організації Голодомору визнані Сталін, Молотов, Каганович та інші керівники радянської імперії.
Цьогорічна інформаційна кампанія до 88-х роковин Голодомору особливий акцент робить на темі дітей як найвразливішій категорії жертв сталінського геноциду, які становлять майже половину загиблих. Тож організатори відзначення Дня пам’яті розмістили вуличну соціальну рекламу «Пам’ять, що рятує: голоси правди», 18 листопада відбулася публічна дискусія про демографічні втрати України внаслідок Голодомору, 23 листопада проведуть круглий стіл: «Як говорити з дітьми про Голодомор» тощо.
Національний музей Голодомору-геноциду
До кампанії долучаються й закордонні українські діаспори та інші люди й організації, які нас підтримують: наприклад, 16 листопада пам’ять жертв Голодомору вшанувала діаспора в Лос-Анджелесі, у Вашингтоні відкрилась унікальна виставка «Голодомор: очима українських художників», у Німеччині та інших країнах з ініціативи посольств України проводиться Місяць пам’яті про жертв Голодомору 1932‒1933 років та багато іншого.
читайте також:
Окрім загальнонаціональних та закордонних заходів, роковини Голодомору вшановують і спеціалізовані заклади. Насиченими на події стали останні тижні для Інституту дослідження Голодомору, який від 2018 року займається науковими дослідженнями з історії Голодомору та масових штучних голодів (1921‒1923 і 1946‒1947 років). У бесіді з журналістами АрміяInform директорка Інституту пані Світлана Маркова, зокрема, порадила відвідати Національний музей Голодомору-геноциду, де проводиться дуже цікава реекспозиція — ґрунтовне оновлення виставлених матеріалів.
Світлана Маркова в Національному музеї Голодомору-геноциду
— Реекспозиція надзвичайно змістовна, вона емоційна, але й наукова, — розповідає докторка історичних наук. — Її варто взагалі переглянути усім українцям!
читайте також:
Науковий напрямок діяльності Інституту зумовлює заходи, які організовують його працівники до Дня пам’яті жертв Голодомору. За словами Світлани Василівни, нинішній період інформаційної кампанії розпочався ще у вересні — з тематичного форуму, далі була згадана реекспозиція музею, прямі ефіри, вебінари, подкасти тощо. Тижні перед Днем пам’яті теж присвячені масовим заходам.
— 22 листопада, у вівторок, у Залі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду відбудеться презентація безплатного навчального посібника для вчителів «Голодомор 1932‒1933 років — геноцид української нації», — повідомила Світлана Маркова. — 25 листопада, в п’ятницю, в онлайн-режимі триватиме V Міжнародна науково-практична конференція «Інтердисциплінарні підходи у дослідженні Голодомору-геноциду»…
Крім того, Музей залучається до акції «Запали свічку», але проводить й власну акція — спрямовану на збір свідчень, фото та відеоматеріал про часи Голодомору: «Ми хочемо сконцентрувати спогади в єдиному місці, поки це ще можливо зробити», — ділиться планами Світлана Володимирівна.
Традицію вшановувати жертв Голодомору засвіченою у вікні свічкою започаткував американський історик Джеймс Мейс, який у 1986‒1987 роках очолював Комісію Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду. Слова історика нині можна прочитати на стіні Зали пам’яті музею: «Україна належить до тих країн, які у своєму підтоталітарному минулому пережили одну з найбільших трагедій в історії цивілізації — геноцид».
27 листопада о 16:00 запали свічку пам’яті й у своєму вікні!
