Зовнішньополітичне відомство України закликає міжнародних партнерів, зокрема учасників Міжнародної Кримської платформи, засудити сьогоднішні злочини депортації кримськотатарського народу та визнати їхню депортацію у 1944 році геноцидом.
Про це йдеться в заяві МЗС України з нагоди 79-ї річниці депортації кримських татар та вшанування жертв геноциду кримськотатарського народу.
«Переконані, що лише перемога України та звільнення Кримського півострова зможе покласти край системним репресіям проти корінного кримськотатарського народу та відновити повагу до прав людини у світі», — йдеться в заяві МЗС України.
18 травня 2023 року виповнюється 79 років з моменту примусової депортації кримських татар — одного із найжахливіших злочинів радянського тоталітарного режиму.
За сфабрикованими справами у 1944 році срср звинуватив кримськотатарський народ у співпраці з нацистською владою, що стало надуманим приводом запустити механізм депортації. Порушуючи норми міжнародного права, радянський уряд здійснив акт геноциду, аби стерти національну ідентичність кримськотатарського народу — корінного народу України, забороняючи використання рідної мови, сповідування своєї релігії та збереження власної культури.
«Ми пам’ятаємо тих, хто постраждав від цієї трагедії, та віддаємо належну шану кримськотатарському народу, який протягом сторічь зазнавав і продовжує зазнавати репресій з боку російської імперії, срср, а тепер сучасної росії», — наголосили в зовнішньополітичному відомстві України.
Після тимчасової окупації росією Криму у 2014 році та широкомасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року Крим фактично став величезною в’язницею під відкритим небом і місцем для приховування злочинів рф. Понад 180 громадян України були позбавлені волі на основі політично та релігійно вмотивованих переслідувань в Криму.
«Вимагаємо від російської федерації припинити порушення прав людини на тимчасово окупованій території АР Крим та м. Севастополь, невідкладно звільнити усіх політичних в’язнів, забезпечити повне дотримання зобов’язань рф як держави-окупанта відповідно до міжнародного праваї», — зазначається в заяві МЗС України.
— У Енергодарі російські окупанти організували так звану «евакуацію» для членів сімей працівників Запорізької АЕС. При цьому, співробітникам електростанції виїзд з міста заборонено. Окупанти анонсували евакуацію людей до Бердянська і Кирилівки на бази відпочинку та готелі. Однак, тих, хто погодився вивезли до Ростовської області та розмістили у наметових містечках, — повідомляє Генеральний штаб Збройних Сил України.
Дещо інша ситуація склалась у Великій Білозерці. Минулого тижня більшість колаборантів залишили населений пункт на власних транспортних засобах у напрямку Криму.
Окупанти проводять заходи з підготовки до примусової «евакуації» жителів міста Василівки та прилеглих до нього населених пунктів Запорізької області, а також Каховки та Нової Каховки на Херсонщині.
Про це повідомляє Центр національного спротиву України.
«Ворог проводить підготовку до примусової евакуації мешканців міста Василівка та прилеглих населених пунктів Василівського району Запорізької області. Аналогічні дії відбуваються й на лівобережній Херсонщині, де готуються до “евакуації” мешканців Каховки та Нової Каховки. Зазначимо, що для створення підґрунтя “евакуації” росіяни спочатку припиняють роботу соціальних закладів й посилюють обстріли, аби зробити життя місцевих нестерпним. Після чого оголошують спочатку добровільну, а потім примусову “евакуацію”», – йдеться у повідомленні.
Зазначається, що той же час рашисти закрили виїзд з ТОТ на підконтрольні Уряду України території, адже насправді не переймаються життям місцевих. «Евакуація» потрібна лише для створення пропагандистської картинки й подальшої депортації українців задля їх асиміляції у рф.
Рашистські загарбники планують примусово вивозити мешканців тимчасово захоплених сіл Липецької територіальної громади до російської федерації. Під час успішного контрнаступу Сил оборони України на північ від Харкова російські окупанти чинять запеклий опір і посилюють терор проти місцевих мешканців. Джерела із захопленої території повідомляють про збільшення фактів мародерства та знущання над цивільним населенням.
Зокрема, надходить інформація про заплановану окупантами примусову депортацію селян до російської федерації, які загарбники називають «гуманітарною евакуацією».
Насправді ж ідеться про насильне вивезення людей, які не бажають залишати власні домівки, на територію країни-агресора, де депортовані опиняться у «фільтраційних таборах тимчасово розміщення переміщених осіб».
Не виключене також використання транспорту із цивільними як прикриття для переміщення російської військової техніки, створення пропагандистської картинки про «піклування» окупантів про безпеку мирного населення, чи навіть свідомих провокацій із жертвами серед громадян України з метою звинуватити ЗСУ в загибелі людей.
Ми вже могли неодноразово переконатися, що ворог діє цинічно і для нього не мають значення навіть життя власних солдатів, не кажучи вже про мирних громадян України, якими рашистські окупанти прикриваються як живим щитом.
Про те, що життя місцевих цивільних не має для рашистів жодного значення, свідчить свідоме блокування ними всіх спроб органів і представників української влади створити гуманітарні «зелені» коридори з тимчасово захоплених сіл Липецької громади до Харкова.
Голова Харківської обласної військово-цивільної адміністрації Олег Синєгубов неодноразово наголошував, що від моменту широкомасштабного нападу рф на Україну 24 лютого і до сьогодні російські окупанти не погодили жодного гуманітарного коридору і не надали Харківській ОВА жодної змоги доправити гуманітарну допомогу мешканцям Липецької сільської територіальної громади.
Довідково. Села Липецької територіальної громади перебувають під російською окупацією від першого дня широкомасштабного нападу рф на Україну. Відтоді там відсутнє електропостачання і стабільний мобільний зв’язок, на початку травня внаслідок пошкодження газогону припинилося постачання газу. Від початку окупації загарбники тероризують місцевих мешканців, розшукуючи і захоплюючи учасників АТО/ООС, прикордонників, поліцейських, громадян, які служили в ЗСУ, представників місцевого самоврядування, місцевих активістів. Від початку травня під час успішного контрнаступу Сил оборони України на північ від Харкова українські захисники вийшли на межі Липецької громади, звільнивши перед тим Циркуни, Руські та Черкаські Тишки, Перемогу, Руську Лозову, Питомник та Дементіївку.
Палата громад Канади одноголосно визнала масову депортацію кримських татар у 1944 році актом геноциду.
Про це у facebook повідомила посол України у Канаді Юлія Ковалів.
«Палата громад Канади одноголосно схвалила резолюцію щодо визнання масової депортації радянським режимом кримських татар у 1944 році актом геноциду.
Відтепер 18 травня кожного року в Канаді відзначатиметься як День пам’яті депортації кримських татар (Crimean Tatar Deportation (Sürgünlik) Memorial Day)»,- повідомила вона.
З Маріуполя та околиць російські загарбники депортували в рф і «днр» понад 47 тис. мирних жителів.
Про це заявив Маріупольський міський голова Вадим Бойченко, передає кореспондент Укрінформу.
«Ми оперуємо лише офіційною інформацією. Те, що нам вдалося дізнатися з підтверджених джерел про депортованих громадян України і безпосередньо депортованих з Маріуполя та його околиць. Ми верифікували списки нашої громади, і ця верифікація засвідчує, що 47 тис. + виїхало в напрямку рф і так званої «днр», – сказав Бойченко.
Він зазначив, що дуже багато громадян, яких депортують, не проходять принизливу процедуру, так звану фільтрацію і потрапляють до окупантів у в’язницю.
«Треба розуміти, що люди наші проходять жорстку “фільтрацію”, не доїжджають до рф і “днр” десь 30%. Наприклад, якщо поїхала одна тисяча людей на так звану фільтрацію, то 300 людей із цієї тисячі поїде до в’язниці. У в’язниці людей катують. Є на сьогоднішній день людина, яка, дякувати Богові, вийшла з цієї в’язниці, так от їй відрізали пальці – так катували. Намагалися витиснути з неї якусь інформацію. І таких випадків уже десятки й сотні», – розповів Бойченко.
Примусову депортацію українців окупанти намагаються приховати під «добровільне» переселення з нашого теплого клімату до суворих морозів Сибіру чи Далекого сходу. Тож кремлівські ватажки вигадують фейкові показники даної роботи.
Так, міністр закордонних справ росії сергій лавров в інтерв’ю агентству «Синьхуа» заявив, що буцімто з 24 лютого з України до країни-агресорки евакуювали 1,02 мільйонів осіб, з яких понад 120 тисяч громадян третіх країн, зокрема понад 300 громадян Китаю.
За словами керівника дипломатичного фронту, на гарячу лінію міжвідомчого координаційного штабу рф з гуманітарного реагування начебто надійшли звернення про сприяння в евакуації до росії близько 2,8 мільйонів осіб, з яких 16 тисяч — іноземні громадяни та співробітники міжнародних місій ООН та ОБСЄ.
Його заяву поширила й низка провідних іноземних медіа, зокрема Reuters.
Насправді пан лавров лише видав бажане за дійсне, і з ним абсолютно не погоджуються відповідні міжнародні організації.
Наприклад, за офіційними даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, з України виїхали понад 5,3 мільйона біженців після вторгнення росії. Більшість із них поїхала до Польщі — понад 2,9 млн людей. До Румунії виїхали понад 801 тис. осіб, до росії — понад 647 тис., Угорщини — 507 тис., до Молдови — понад 439 тис., до Словаччини — більше ніж 363 тис. і до білорусі — понад 24 тис. осіб.
Постійний представник України при ООН Сергій Кислиця повідомив, що понад 500 000 українців, з яких 121 000 — діти, примусово вивезли на територію росії з тимчасово захоплених територій України. Він зазначив, що близько 20 000 українців утримують у фільтраційних таборах на лінії Мангуш — Нікольське — Нова Ялта та близько 5000–7000 — у Безіменному Донецької області.
Загальну ситуацію із примусовою депортацією українців доповнила й Уповноважена Верховної Ради з прав людини України Людмила Денісова. За її словами, після таборів українців везуть автобусами до російського Таганрога, а звідти вже потягами розвозять по росії — до Омської, Томської областей, Пермського краю. Є випадки масового вивезення українців на Сахалін.
— На жаль, у нас немає списків цих людей. Є тільки окремі свідчення родичів або самих людей, які зателефонували нам на гарячу лінію й повідомили, що їх примусово вивезли, і вони перебувають там у якомусь дитячому садочку міста Таганрог, сплять на підлозі… Ну, і всі ці жахи їх пересувань доти, доки в них є зв’язок, — повідомила Людмила Денісова, відповідаючи на запитання «Радіо Свобода».
Отже, кремль вихваляється примусовою депортацією українців, ховаючи її за фейки про «добровільне» переселення. Проте представників відповідних міжнародних організацій не обманути, і правда, як завжди, переможе.
Характерною ознакою сталінського режиму стало виселення цілих народів ‒ були оголошені ворогами і депортовані кримські татари, чеченці. Особливу ненависть кремлівські володарі відчували до оунівського підпілля на Західній Україні. За часів СРСР цю тему старанно замовчували, і тільки в останні роки стало можливим провести дослідження з даного питання.
Передумова депортації
Ще наприкінці 1943-го на початку 1944 року оунівці відмовилися від тактики «боротьби на два фронти» і направили свої зусилля на недопущення встановлення радянської влади в регіоні.
Як результат, у другій половині 1940 року на початку 1950-х на Західній Україні підрозділи УПА протягом 1944‒1945 років скоїли 14,5 тис. нападів, внаслідок яких загинуло 30 тис. осіб ‒ головним чином співробітників правоохоронних органів, партійно-державних працівників, колгоспної адміністрації, фахівців, які прибули з інших областей УРСР. Зі свого боку війська НКВД, Львівського і Прикарпатського військових округів до кінця 1944 року провели близько 6,5 тис. операцій, а на кінець осені 1945 року кількість акцій з придушення націоналістичного руху зросла до 27 тис.
Радянська влада поставила за мету пошук, блокування і знищення бункерів, схронів провідних діячів ОУН, командирів УПА. Але попри всі репресії, результату у тривалому протистоянні з учасниками формувань ОУН і УПА радянським силовикам досягти не вдавалося.
Тому в Західній Україні радянська влада стала застосовувати акції проти місцевого цивільного населення, яке підозрювали у співпраці з повстанцями і у співчутті до них.
Довідково. Сумнозвісне розпорядження наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії № 7129 від 31 березня 1944 року наказувало: «Всіх повнолітніх членів сімей засуджених оунівців, а також активних повстанців як заарештованих, так і вбитих в зіткненнях ‒ виселити у віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської і Іркутської областей, а їхнє майно конфіскувати відповідно до наказу НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р.».
Тільки протягом 1944 року з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської областей було відправлено на заслання 4724 сім’ї загальною кількістю 12 762 особи. «Глибоке очищення» західно-українських земель від прихильників ОУН і УПА тривало і наступного року. Примусової депортації у 1945 році зазнали 7393 сім’ї повстанців у кількості 17 497 осіб. У перший післявоєнний рік із західно-українського регіону було «вилучено» 2612 сімей «антирадянського елемента» (6350 осіб). Усього, за даними Відомчого державного архіву, у 1944‒1946 роках із території Західної України у віддалені райони СРСР було депортовано 14 728 сімей учасників національно-визвольного руху чисельністю 36 608 осіб.
Тільки протягом 1944 року з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської областей було відправлено на заслання 4724 сім’ї загальною чисельністю 12 762 особи.
Одна з наймасштабніших операцій з депортації населення Західної України відбулася у жовтні 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою «Захід». Задум акції належить заступнику міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенанту Сергію Огольцову і міністру державної безпеки УРСР генерал-лейтенанту Сергію Савченко. Вони писали у спільному листі на ім’я міністра держбезпеки СРСР генерал-полковника Віктора Абакумова від 24 травня 1947 року: «Виселення сімей оунівців і бандитів, як показав досвід, стало вельми ефективним заходом боротьби з оунівським підпіллям і бандитизмом, що значною мірою сприяло розкладанню підпілля і банд, викликало явку з повинною, ускладнювало оунівським ватажкам вербування нових членів ОУН і бандитів, скорочувало пособницьку базу, оскільки місцеве населення, боячись таких репресій, як виселення сімей, відмовлялося надавати бандитам матеріальну допомогу».
Ініціативу силових структур нанести черговий удар по «націоналістичному підпіллю» підтримало політбюро ЦК ВКП(б) своїм рішенням від 13 серпня 1947 року. Спираючись на постанову вищого політичного керівництва країни, міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов 22 серпня 1947 року видав наказ за № 00430 «Про виселення сімей засуджених, убитих і тих, які перебувають на нелегальному положенні, активних націоналістів і бандитів із території західних областей України».
Підготовка до операції
Підготовка до операції тривала всього два місяці. Місцеві підрозділи МГБ і МВС спільно з працівниками райкомів КП (б) У склали списки на депортацію. Акція розроблялася співробітниками МГБ за всіма канонами військової операції. На період проведення депортації була розроблена спеціальна таблиця радіосигналів (наприклад, комбінація цифр «470» ‒ означала «виселення закінчив»; «617» ‒ «веду бій з бандою в координатах» тощо). Уся підготовка проводилась у режимі суворої таємності. Наприклад, секретарі райкомів партії і начальники місцевих підрозділів МГБ були проінформовані про акцію за 2-3 дня, а інші виконавці дізналися про депортацію тільки з початком її реалізації ‒ о 6 годині ранку 21 жовтня 1947 року. В операції «Захід» було залучено 15 750 осіб керівного складу силових відомств і близько 30 тис. солдатів.
Операція «Захід»
У Львові операція «Захід» розпочалась о 2 годині ночі 21 жовтня. Місцеве населення, як могло, опиралося виселенню. За словами співробітників МДБ: «У зв’язку з відзначенням нашими органами операції з виселення сімей бандитів і учасників націоналістичного підпілля з боку деякої частини місцевого населення в день операції мали місце факти відкритого співчуття тим, кого виселяють, і надання їм допомоги ‒ приховування від виселення. Наприклад: а) під час виїзду автомашини з посадженими на неї сім’ями бандитів, село Корпінен Рівненського району, жителями цього села щільним кільцем була оточена машина з метою затримання її виходу з села. У зв’язку з цим оперативна група для наведення порядку і отримання можливості виїзду автомашини з сім’ями бандитів змушена була відкрити попереджувальний вогон;. б) під час обшуку, що відбувається в будинку Андрошулік Марії, невідомі жителі цього села викрали її чотирирічну дочку (с. Новий Двір). З метою укриття її від оперативних працівників, які виконували виселення, перенесли її на другий поверх будинку, звідти скинули її на руки іншим жителям села, які її сховали. Пошуки викраденої дівчинки позитивних результатів не дали. У деяких селах Рівненського, Олександрійського, Тучинської, Межиріцька та інших районів жінки супроводжували виселенців плачем і криком. Були випадки, коли окремі з них демонстративно вимагали, щоб їх повантажили разом із виселенцями або розстріляли на місці».
Підсумки операції «Захід» були підбиті наприкінці жовтня 1947 року. Міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов доповідав про вилучення із західних областей України 26 682 сімей спецпереселенців або 76 192 особи, зокрема чоловіків ‒ 18 866, жінок ‒ 35 152, дітей ‒ 22 174. З них направлено на комбінат «Карагандавугілля» 3000 сімей або 8191 особу.
Підсумки операції «Захід» були підбиті наприкінці жовтня 1947 року. Міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов доповідав про вилучення із західних областей України 26 682 сімей спецпереселенців або 76 192 особи, зокреиа чоловіків ‒ 18 866, жінок ‒ 35 152, дітей ‒ 22 174. З них направлено на комбінат «Карагандавугілля» 3000 сімей або 8191 особу.
Ця варварська акція по суті вирішила долю повстансько-підпільного руху. Скрутне становище, в якому опинилося націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях наприкінці 1940-х років, змусило ухвалити рішення про остаточне згортання діяльності УПА як збройної формації.
Сьогодні на державному рівні Україна вшановує роковини депортації українців із західних земель на схід. Верховна Рада України встановила другу неділю вересня Днем пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини в 1944–1951 роках. У той період, за даними Українського інституту національної пам’яті, позбавили домівок близько 700 тисяч українців.
Місцеві жителі на сході називали їх «западенцями» та «бандерівцями». Вони вперто розмовляли українською мовою та дотримувалися своїх традицій. Вони — українці, переселені на схід України з Польщі. Мало хто знав (або хотів знати), чому ці люди опинилися в чужому для себе краю, що вони пережили та що втратили. Адже радянська влада довгі роки замовчуючи історію появи мешканців Галичини в Донецькій та Луганській областях, зрештою, замінила в офіційних документах термін «депортовані» (насильницьким шляхом переміщені з рідної землі) на «переселенці» (ніби мова йшла про добровільний переїзд чи про якихось заробітчан).
Довідково. Лемки (лемаки, русини, руснаки) — найбільш західна автохтонна етнографічна група українського етносу, що здавна проживала по обидва схили західних та східних Карпат. Оскільки місцеві русини-українці не використовували літературну українську мову і не мали уніфікованої писемної граматики, то в побуті вони спілкувалися мовою, яка становить основу лемківської говірки. Існує декілька гіпотез щодо походження слова «лемко», найбільш правдоподібна — назва походить від загальновживаної діалектної частки «лем» у значенні «лише, тільки».
Видатні постаті: Михайло Вербицький, Андрій Воргола (Енді Воргол), Ігор-Богдан Антонич.
Історія переселення
Комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав людей, широко використовувало депортацію (примусове виселення) з каральною чи політичною метою.
Так, визначаючи свої західні кордони після підписання з нацистською Німеччиною пакту Молотова — Ріббентропа, не була взята до уваги етнічна складова населення, що мешкала в прикордонні.
Угоду про «взаємний обмін населенням», насправді «вигнання» українського населення з території Польщі (і навпаки — польських громадян з території УРСР) підписали 9 вересня 1944 року в Любліні представники радянського уряду і новоствореної Польської Народної Республіки. Попри заяви, що буцімто переїзд здійснюватиметься добровільно, більше ніж півмільйона етнічних українців з Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Південного Підляшшя та Холмщини в 1944–1946 роках примусово виселили і відправили до 17 областей радянської України. Переселення проводили в чотири етапи, остання хвиля депортації відбулася 1951 року. Лише протягом 1945 року до СРСР прибуло 23 ешелони з лемками та бойками.
«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі», — йдеться в матеріалах Українського інституту національної пам’яті.
Де-юре переселенці мали право вибору: виїхати в міста, радгоспи чи колгоспи (пропонувалося їхати на схід УРСР) або в місця ведення індивідуального господарства — у західні області. Однак де-факто вивозили запланованими маршрутами без урахування думки людей. Підставою для переселення ставали списки осіб, котрі виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути як письмовим, так і усним. Це й створювало широкі можливості для зловживань: людину могли внести до списку, а вона про це й не знала. Приводом для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), у якій були дані про національність.
Також теоретично переселенців мали звільняти від податків і поточних виплат, їм були обіцяні підйомні кредити і житло. На папері дозволялося взяти із собою домашній скарб, продукти харчування й господарський інвентар вагою до 2 тонн на родину. Майно, що лишалося, мали описати й оцінити, а його вартість у грошовому еквіваленті повернути на місці поселення в УРСР, де люди мали отримати земельні ділянки, за розмірами однакові з тими, які вони залишили. Документ щодо опису майна видавали польсько-українські районні уповноважені з евакуації. Але зрозуміло, що в товарних вагонах, якими везли «західняків», місця для зайвих речей не було, а на місці прибуття ніхто нічого не відшкодовував та жодних пільг не надавав.
За розповідями краєзнавців, «Людей «вантажили» по чотири сім’ї до кожного товарного вагону, всіх разом — немовлят, стареньких та немічних. Шлях займав деколи до шести тижнів, ніхто не знав, де буде зупинка і якою тривалістю. Вибігали з вагонів у пошуках води, інколи не встигали повернутися. Коли потяги з переселенцями прибували до станцій, то зачинялися вокзали, навіть магазини і крамниці, бо місцеві були налякані тим, що везуть «бандерівців».
І то був тільки початок поневірянь. Виділених хат виявилося менше, ніж родин. Людей селили по «кутках» у хатах місцевих жителів або в нашвидкуруч зліплених землянках, в яких взимку замерзала вода. Було таке, що селили разом із худобою…»
Чотири етапи депортації
У 1944–1946 роках понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР. Комуністичні режими СРСР і Польщі вчинили це із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР — від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада під час «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч українців.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.
Лемки, бойки та нові переселення через війну на Донбасі
За часів СРСР про існування поселень лемків та бойків в Україні широкому загалу майже нічого не було відомо. Лише після здобуття Україною незалежності про це дізналася громадськість, і, починаючи з 2005 року, на Луганщині щорічно відбувалися, зокрема, фестивалі лемківської культури.
Але з початком війни на Донбасі частина лемківських сіл опиняється під тимчасовою окупацією. За окремими свідченнями, дуже серйозно постраждали лемки села Переможного, що розташоване поблизу Луганського аеропорту. Бойовики відразу взяли їх «на олівець» як «бандерівців» і звинуватили в підтримці захисників аеропорту. На території села було зруйновано пам’ятник першим переселенцям, багато хто з місцевих лемків самі змушені були стати переселенцями і покинути нову батьківщину. Частина луганських лемків знайшла притулок у лемківській громаді на Тернопільщині.
На Донеччині також наразі тимчасово окупована більша частина населених пунктів, до яких було переселено бойків і лемків. Наприклад, села Козацьке та Октябрське Новоазовського району, де, за твердженням історика Дмитра Білого, населення на 90% становлять бойки та лемки. Тельманівський район, зовсім невипадково перейменований нещодавно у Бойківський, — також на непідконтрольній території.
Довідково. Бойки — етнічна група західних українців з північних і південних схил Карпат («Бойківщина»). Це найзагадковіший і найменш досліджений український етнос (попри те, що в Україні прізвище Бойко дуже поширене). І до сьогодні в наукових колах точаться суперечки щодо походження бойків. Одні дослідники вважають, що бойки мають кельтське походження від племені «боїв», споріднене з войовничими ірландцями. Інші — що бойки походять від білих горватів.
Самі бойки нерідко називають себе «верховинцями», «підгорянами» чи «горальцями». Розмовляють бойківським діалектом, часто вживають частку «боє» — означає «тільки, так». Бойківські церкви більше схожі на пагоди чи східно-азіатські храми, аніж на традиційні українські церкви. Бойківський танець «бітля» виконують на діжці різновиду коломийки.
Видатні постаті бойківського походження: Захар Беркут, Петро-Конашевич-Сагайдачний, Іван Франко.
За даними краєзнавиці Дарії Петречко, бойкині за походженням, 32 тисячі українців-бойків із 35 сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР: Донецькій (тоді Сталінська) — у 25 селах, Миколаївській — у 10 селах, Одеській — у 20 селах та Херсонській — у 5 селах.
Після того, як 2002 року було створено товариство «Бойківщина» на чолі із Дарією Петречко, понад 80 переселенців вперше потрапили на історичну батьківщину. Організатори товариства спромоглися вмовити обидві сторони, щоб ці люди перетнули польсько-український кордон без закордонних паспортів. За пів століття після депортації бойки Донеччини побачили свої обійстя, впізнали кожну стежку, горбочок чи потічок, відвідали могили предків. Поляки не змінили назви бойківських сіл та навіть упорядкували їхній цвинтар.
18 травня 1944-го для всіх кримських татар, особливо це стосується людей похилого віку, які безпосередньо пережили депортацію, це трагічна дата. На жаль, для багатьох людей цієї багатостраждальної національності це так і залишилося мрією. Серед них Шефіка Алієва, моя бабуся. Останні роки мешкала в місті Ірпені, Київської області. На жаль, вона передчасно пішла з життя. Хоча її долю важко назвати життям…
Після захоплення нацистами Криму Шефіку з багатьма її ровесниками силоміць відправлено до Німеччини. Потрапила обслугою в одну сім’ю, де готувала господарям їжу, прала і виконувала іншу нелегку роботу. Як вона мріяла про перемогу, про повернення на Батьківщину!
Але сталося не так, як гадалося. Її неодноразово попереджали, що не варто повертатися у Союз, оскільки можеш потрапити за грати на довгий термін. Юна і наївна Шефіка не вірила цим розмовам. Адже була вихована у дусі любові до Батьківщини. Тим паче, що у Криму її чекали найближчі родичі… Якби ж вона могла знати, що її очікує. А насильницьке вигнання на роботу до фашистської Німеччини надалі згадуватиме, як не найгірші роки життя…
Вона не знала і не могла знати, що вже більше ніж рік із Криму вислали всіх татар. І її ніхто там давно з рідні не чекає. Про це дізналася, прибувши у Сімферополь. Вона була шокована побаченим і почутим. Особливо її вразило те, що у їхньому подвір’ї розташувалися добровільні переселенці з Росії, які приїхали на все готове. У переважній більшості, цих новоприбулих російських громадян нічого не тримало на своїй Батьківщині. Тому вони залюбки погодилися на цей переїзд. Хтось зловживав алкоголем, дехто вів паразитичний спосіб життя. А яка різниця, де байдикувати, в Росії чи в Криму? Були серед новоприбульців і ті, хто прожив на півострові тривалий час, навіть і не здогадувався, що Крим це півострів і його береги омивають хвилі Чорного моря.
На своє лихо, дізналася про депортацію татар. Вирішила поїхати добровільно у вигнання, але до своїх родичів. Кілька днів добиралася до міста хлібного Ташкента. Проте на залізничному вокзалі перший же військовий патруль її зупинив для перевірки документів. Шефіка не відразу збагнула, чому ті біля неї так метушаться. І звідки їй знати – спецпереселенці мають право самостійно перебувати лише у межах району, куди їх направили на заслання, а ті, хто порушать цей закон, отримують 10 років без права листування. А тут жінка проїхала пів країни і навіть гадки не мала про подібні обмеження під час пересування!
Не було ні суду, ні слідства. А реальні 10 років Шефіка отримала. Вже потім у сталінських таборах зрозуміла, у чому її провина перед державою… Єдиною втіхою була можливість дізнатися про долю рідних. Їх дійсно етапували до Середньої Азії, без права повернення на Батьківщину. Всі ці 9,5 років вона жила надією про зустріч з ними. І лише після смерті вождя всіх часів та народів вона на пів року раніше вийшла з табору…
Змінювалися часи та радянські генеральні секретарі. Татарам можна було самостійно за свій кошт виїжджати з місць насильного заслання, але заборонили жити на Батьківщині. Лише єдиний раз їй довелося побувати у Криму, підійти до свого будинку, в якому давно господарювали російські громадяни.
Одна жінка похилого віку, побачивши Шефіку і уважно подивившись їй у очі, все зрозуміла, навіть запропонувала зайти у гості. Посивіла Шефіка так і не змогла набратися сміливості зайти до будівлі, яка вже давно не по праву належала зовсім іншим…
Саме тоді усвідомила, що для багатьох її ровесників, на життя яких випало стільки поневірянь, знедолень, розчарувань, повернення на Батьківщину ніколи не буде… Така доля спіткала чимало її земляків. Останні роки життя вона мешкала в Ірпені. На міському кладовищі й похована.
І нині, коли щодо кримського питання російська верхівка постійно маніпулює, вважаючи Крим своїм, не слід забувати про тих, кого насильно звідти вислали, для кого цей півострів є справді історичною Батьківщиною.
