Людське життя священне. І ніхто не має права зазіхати на життя безвинної людини. Це навіть не твердження, а одна із найголовніших заповідей Божих, якої християнин має дотримуватися завжди.

«Не убивай!» — йдеться в одній з десяти біблійських заповідей. Але в який спосіб можна уникнути цього гріха солдату на війні? Майже неможливо. І цьому є виправдання. Не для всіх, а лише для тих, хто зі зброєю в руках захищає свій дім, свою країну й родину та волею долі вимушений натискати на курок та стріляти в бік ворога, який прийшов на їхню землю зі щитом, щоб забрати життя.

Агресор не є безвинною людиною. Його вина доведена й очевидна вже принаймні порушенням норм міжнародного права щодо збройного зазіхання на територіальну цілісність та незалежність іншої держави. Від російської агресії нині страждає і наша Україна, тисячі синів і доньок якої взяли до рук зброю та далеко від рідної домівки вимушені вступати у важкий двобій з ненависними окупантами. Їм потрібна допомога й опіка: психологічна та душпастирська. І на прикладі роботи військового капелана однієї із бригад територіальної оборони ми вкотре переконалися у важливості запровадження в нашому війську інституту військового капеланства.

Починав діловодом, а став військовим капеланом

Отець Михайло — людина божа й одухотворена. Разом зі своєю дружиною він дав життя трьом діткам: дівчинці та двом хлопчикам. Має дві вищі освіти: духовну та за спеціальністю «філософія». До початку широкомасштабної російської агресії працював директором одного із місцевих Будинків культури на Одещині та водночас здійснював богослужіння у православній церкві. Життя в нього було насичене й різноманітне. Діти та робота радували, сан священника давав велику духовну силу та допомагав перейнятися любов’ю до ближніх.

Саме ці сила та любов допомогли йому в психологічному сенсі якомога стійкіше пережити перші дні й місяці війни: зберігати душевний спокій, опікуватися рідними й парафіянами та вірити в Бога й мирне майбутнє.

Людина, яка жодного дня не служила у війську, досить спокійно та з відчуттям священного обов’язку зробила ще один важливий крок у своєму житті, у квітні 2022 року ставши на захист рідної Батьківщини як військовослужбовець.

— Пам’ятаю, як першого дня від початку моєї військової служби офіцер перепитав у мене, що я вмію робити? Відповідаю, що, мовляв, кадилом вмію махати та ще на комп’ютері працювати, в цій же програмі Excel. Замислився він тоді, приклав руку до чола, зробив паузу й каже: «Ні, махати кадилом поки не треба, а от фахівці в галузі інформаційних технологій нам потрібні. Тож будете діловодом».

Для діловода бути фахівцем у галузі інформаційних технологій, звісно, голосно сказано. Впродовж близько чотирьох місяців отець Михайло відповідав за ведення документообігу, облік та зберігання вхідної та вихідної кореспонденції та іншої внутрішньої документації військової частини. А згодом зрозумів, що за своїм фахом може принести більше користі, ніж ходити за папірцями та заповнювати всілякі журнали. Замислився вже він сам і звернувся до вищого командування з проханням призначити його на посаду психолога. Це і не випадково. Адже пастирство — це та сама психотерапія — робота з людьми. І, можна сказати, що якоюсь мірою священник та психолог є спорідненими професіями.

Щоправда, не встиг отець Михайло послужити психологом. Невдовзі у штат частини була введена нова посада «військового капелана». Відтоді й займає її священнослужитель на псевдо «Отче».

Гасло священника — бути поруч із бійцями!

«Отче» означає отець — священник, який має бути завжди поруч зі своїми вірянами. За словами отця Михайла, гаслом військового капелана теж є бути завжди поруч із людьми, здійснюючи душпастирську опіку над військовими, а також їхніми сім’ями. Тобто капелан має надавати людям релігійну, духовну й моральну підтримку та через постійну комунікацію з людьми добре знати про їхні проблеми, сподівання та побажання.

— У військовому середовищі священнослужитель підтримує своєрідний зв’язок між бійцями та їхніми командирами. Якоюсь мірою його діяльність можна порівняти з роботою як офіцерів з морально-психологічного забезпечення, так і військових психологів. Але якщо робота перших передусім спрямована на підтримання дисципліни та правопорядку у військових колективах, а другі мають убезпечити військових від наслідків психологічних травм та навчити надавати собі допомогу в разі виникнення стресових ситуацій і негативних психічних станів, то робота капеланів будується на задоволенні релігійних потреб військовослужбовців, які через певні обставини зазнають обмежень у вільному сповідуванні своєї релігії та потребують духовної опіки, — наголосив капелан із позивним «Отче».

Тобто, за його словами, військовий священник має здійснювати душпастирську опіку не лише над воїнами своєї конфесії, а й задовольняти релігійні потреби осіб інших віросповідань.

Отець Михайло зазначив, що в українському війську нині служать не лише християни, а й іудеї, мусульмани тощо. Вони зі зброєю в руках захищають рідну українську землю від російських загарбників. Тому служба військового капеланства ґрунтується на реалізації принципів мультиконфесійності, які базуються не лише на релігійних, а й суто людських відносинах.

— Ви уявляєте собі, яке велике фізичне й психологічне навантаження нині витримують захисники й захисниці України різних національностей і віросповідань. І якщо капелан буде лише зосереджуватися на роз’ясненні їм релігійних канонів та поділяти людей на вірян своєї та інших конфесій, то він не знайде з ними спільної мови й залишатиметься для них не провідником, учителем, лікарем і добрим, турботливим батьком, а якимось «весільним капеланом». Так, через повагу до тебе, твоєї посади та звання вони знімуть головні убори, коли ти їм щось розповідатимеш та махатимеш пальцем або кадилом, але далі духовного контакту з ними не буде. З людьми треба спілкуватися зрозумілою для них людською мовою. І спілкуватися з кожним, попри його конфесійну належність, — стверджує отець Михайло.

На його переконання, на жаль, у нашому суспільстві в загальному сенсі відсутня культура сприйняття священника як звичайної людини. До служителя церкви люди передусім ставляться як до того, хто прийшов до них з цікавістю про їхню душу. У зв’язку з цим, через власні внутрішні переконання, багато хто під час розмови з священнослужителем замикається в собі та почувається невпевнено.

— Власне кажучи, таке саме ставлення в багатьох і до психологів. Тобто на них дивляться лише як на людей, призначенням яких є лікування якоїсь психічної патології. І якщо хтось раптом звертається до тих же психологів, то в оточуючих створюється враження, що людина захворіла на психічні розлади. Але насправді йдеться не про захворювання, а про психологічну підтримку, яка особливо потрібна людині на війні. Теж саме стосується і капеланів, відкрито спілкуючись з якими воїн може отримати не лише духовну, а й соціальну та психологічну підтримку. Адже ще раз нагадаю, що гасло капелана — бути завжди поруч зі своїми воїнами, — розмірковує капелан бригади територіальної оборони.

Його «крила» — автомобіль

А він, отець Михайло, і намагається завжди бути поруч зі своїми побратимами. Підрозділи частини, де він волею Божою несе капеланську службу, розташовані на лінії зіткнення з противником на південному напрямку оборони нашої держави. Дістатися кожного своїми ногами було дуже непросто. Але священнослужитель знайшов вихід зі складного становища, звернувшись через соцмережі до небайдужих людей з проханням про перерахування коштів на придбання автомобіля.

— Досить швидко мені назбирали необхідну суму грошей. Особливо вдячний за фінансову допомогу парафії Святого Миколая греко-католицької церкви міста Чикаго, парафіяни якої перерахували половину з необхідної суми коштів. Тож відтепер у мене є «Нива». Хлопці, коли вперше побачили мене на автівці, казали: «Батюшка, у вас уже є свої «колеса!». А я їм у відповідь: «Ні, в мене тепер є свої «крила!» — усміхаючись, розповів військовий капелан.

І «летить» відтоді майже щодня на своїй «Ниві» до побратимів отець Михайло. Вирушає туди, де відстань до ворога вимірюється лише кількома кілометрами. Туди, де вже котрий місяць поспіль у дерев’яних бліндажах на Правобережжі Дніпра мужньо тримають оборону солдати бригади тероборони. Одноманітність побуту та постійна небезпека через ворожі обстріли хлопців виснажує. І в таких умовах для них на вагу золота не лише почути змістовну проповідь душпастиря, а й просто побачити добре, нехай і теж втомлене, але умиротворене обличчя священнослужителя.

А в який спосіб зацікавити, підбадьорити хлопців він знає не лише як духовний наставник, а і як комунікабельна людина. Організаторські здібності директора Будинку культури та знання в галузі філософії цьому сприяють.

Про гріх та обов’язок

Чимало різноманітних задушевних бесід з українськими воїнами доводиться проводити отцю Михайлу, перебуваючи в місцях їхньої дислокації. Звісно, що перейнятися через розповідь священника благоговінням та душевною теплотою для солдатів має велике значення. Але нині вони перебувають на війні з усіма її жахіттями й стражданнями.

— Під час нашого спілкування побратими часто перепитують в мене, чи є для вірянина гріхом вбивати людей на війні. Ну, звісно, це гріх. І про це йдеться в одній із заповідей Божих. Але з іншого боку кожний, принаймні для себе, має з’ясувати, що для нього є більшим гріхом: натиснути на курок та забрати життя ворога, який прийшов на твою землю зі зброєю в руках, або дати агресору вбити твоїх бойових друзів, дітей, рідних і близьких?.. Кожний має зробити свій свідомий вибір. Адже кожному потім з цим жити. А завдання капелана — допомогти людині знайти гармонію з навколишнім світом і самим собою та дати зрозуміти, що заборона вбивати не суперечить праву людини захищатися самому й захищати інших від збройного агресора. І це є не лише правом, а й обов’язком воїна щодо збереження життя своїх співвітчизників та захисту територіальної цілісності держави. Тобто, заповідь Божа забороняє наражати людину на смертельну небезпеку без вагомої причини. А агресор є збройним злочинцем, вступаючи у двобій з яким українські бійці захищають від смерті інших. І не лише своїх бойових побратимів, а й мирних громадян, — розповів про одну із значущих для людської душі тем своїх бесід із захисниками України священнослужитель на псевдо «Отче».

Трансформація особиста та українського суспільства

Чи вдалося донести до солдатів свою думку та слово військовому капелану, залежить від багатьох чинників. За понад 17 років проповідування та читання Слова Божого у православній церкві по обличчях парафіян отець Михайло добре навчився розрізняти, чи повною мірою сприймають вони те, про що він їм каже. Якщо священник бачить в очах людей вогник, то це означає, що вони його чують та сприймають те, що він їм говорить. Якщо обличчя людей похмурі, то навпаки духовний контакт з ними не встановлений або встановлений не повною мірою. І тоді проблему треба шукати не лише в оточуючих, а й в самому собі: чому люди не розуміють мене або навпаки, чому я не розумію їх? Можливо, потрібний інший підхід до них?

Як і представники багатьох інших професій, священнослужителі теж ніколи не стоять на місці та постійно удосконалюються.

За словами отця Михайла, саме нині, під час перебування у війську, відбувається трансформація його свідомості і як священнослужителя, і як людини. І разом з ним цю трансформацію проходить й решта військовослужбовців Сил оборони України.

— Багато хто з тих, хто нині став на захист України, взагалі до початку широкомасштабного російського вторгнення не мали військового досвіду. І військо змінює їх, їхні життєві цінності та світогляд. Я би навіть сказав, що саме у війську нині народжується нове українське суспільство. Зараз вони на війні — їхня справа бити ворога та здобувати перемогу. Але війна все одне закінчиться, і хлопці повернуться додому. Звісно, що якщо вони побачать якусь несправедливість, то природно в них виникнуть запитання: заради чого я страждав та проливав свою кров на війні, заради чого гинули мої побратими та страждали мої діти, які чекали мене вдома? Невже я не заслужив на гідне життя в нормальному демократичному суспільстві? Вони не погодяться на несправедливість, тому на все наше українське суспільство обов’язково чекає трансформація та, звісно, у кращий бік, — переконаний отець Михайло.

Про дітей та їхніх батьків-воїнів

До речі, наші діти — це один із найголовніших мотивуючих факторів, через що люди взяли до рук зброю й стали на захист України. Вони пішли на війну, щоб убезпечити від війни своїх синів і доньок. Але через свій вік, світосприйняття, далеко не всі з дітей добре усвідомлюють, чому їхні тато або мати перебувають десь далеко та покинули їх? І дехто з них через довготривале розлучення навіть починає ображатися на батьків.

Звісно, дитина має виховуватися у повноцінній міцній родині та бути оточеною однаковою щоденною любов’ю, турботою й увагою з боку обох батьків. Але, на жаль, у наших реаліях воєнного стану це неможливо. У багатьох батьки перебувають на фронті, а матері збиваються з ніг, намагаючись забезпечити нормальне життя своїй дитині та не дати їй відчувати себе покинутою.

Так, відвідуючи бойові позиції підрозділів бригади, отець Михайло, будучи батьком трьох дітей, дуже багато уваги приділяє бесідам з бійцями щодо методики спілкування з дітьми. Зрозуміло, що краще б захисники України нині перебували поруч зі своїми синами й доньками, але і на відстані батько має залишатися батьком та тримати з дітьми емоційний зв’язок.

— Та й взагалі, не може людина, яка навіть перебуває на війні, не згадувати щодня про свого сина або доньку. Їй важко в окопі або бліндажі, а дитині, можливо, ще набагато гірше через розлуку з батьком. Такі обставини травмують дитячу психіку. Як наслідок, діти замикаються в собі, не хочуть спілкуватися зі своїми ровесниками, не виходять на вулицю, а закриваються в кімнаті. Навіть мій син, третьокласник, перепитував в мене, мовляв, тато, чого ти там сидиш? Я хочу, щоб ти був поруч. Тому наші бесіди з побратимами, зокрема й присвячуються тому, як зберегти психіку дітей та не допустити, щоб у них виникнули фобії, — каже священнослужитель.

Він вирушає на позиції, де в невимушеній обстановці під тьмяним світлом ліхтарика розповідає про своїх дітей, а побратими — про своїх. І від цих спогадів у всіх на душі стає тепліше, а освітлення у бліндажі вже не здається таким тьмяним. І найголовніше, про що просить отець Михайло побратимів, щоб, якщо можливо, їхня комунікація з дітьми телефоном не обмежувалися лише банальним «у мене все гаразд», а була більш тривалою та змістовною. Щоб і нехай за сотні кілометрів дитина відчувала близькість свого батька, мала можливість порадитися з ним, розповісти про прожитий день та поділитися планами на завтра.

— Це непросто. Але потрібно робити все можливе, щоб навіть і за таких обставин, через відстань, дитина відчувала батьківську опіку. І не треба накладати якесь табу на тему війни. Діти не дурні та все одне знають, що батько на війні, а війна — це страшно й дуже небезпечно. Навпаки необхідно впевненим голосом пояснювати, що я перебуваю тут, аби ви жили в мирі. І тоді дитина пишатиметься тобою, а батьківська впевненість передаватиметься їй самій, — обґрунтовано зазначає отець Михайло.

Попри чималий досвід священницької діяльності, перебування на посаді військового капелана змінило уяву про роль священника у свідомості й самого отця Михайла. Здійснюючи душпастирську опіку над захисниками України, він став ще ближче до життя людей і їхніх почуттів та закликає вступати на капеланську службу інших священнослужителів. Адже їхня духовна, психологічна підтримка дуже потрібна тим, хто обрав важкий шлях воїна в надскладний для країни воєнний час. І, лікуючи людські душі, капелан на війні відіграє сьогодні дуже значущу й важливу роль.

На знімках: капелан бригади територіальної оборони отець Михайло.

Фото Дмитра Завтонова