Архив метки: Life story

Новини війська

«Комусь з нас спало на думку: нас розстріляють — в душовій легше змивати кров…» — «Герда» про російський полон

Прочитаєте за: 11 хв. 28 Квітня 2024, 6:26

Вихід Маріупольського гарнізону з «Азовсталі» активно висвітлювали пропагандистські канали країни-агресорки. Посіпаки путіна так і бажали почути від українських оборонців слова розпачу або хоча б прохання пощади. Проте — отримали інше…

Кореспондентка АрміяInform продовжила розмову з Марією Чех, військовослужбовицею полку «Азов» на псевдо «Герда», яка пройшла крізь пекло боїв у Маріуполі, а потім — майже рік російського полону.

— На пост-мосту в Маріуполі я так і заявила російським «журналістам» — я відчуваю гордість: за побратимів, за себе, — згадує дівчина. І цю гідність вона пронесла до самого повернення на батьківщину.

Кожен з нас повинен мати такий собі «щит» з якихось позитивних емоцій, щоб мозок міг спиратися на них в екстремальній ситуації

… На третій день виходу з «Азовсталі» автобуси з військовослужбовцями Маріупольського гарнізону дісталися селища Оленівка, де в буцегарні місцевого ДІЗО Герді треба було перебувати наступні два місяці. На запитання, чому їх розводять по камерах, а хлопців відправляють у бараки, адже в міжнародному законодавстві зазначено, що військовополонені повинні утримуватися в таборі всі разом, наглядачі відповідали: «щоб ваші ж товариші вас, жінок, не зґвалтували»…

Ця абсурдна заява викликала неабиякий сміх серед українських військових — кілька місяців всі вони жили в одних приміщеннях, спали на сусідніх ліжках, їли з одного столу, але про будь-яке насилля жодного разу мови не було.

— Впевнена, росіяни могли так вчинити, адже всі ці судження — це спроба спроєктувати їхню сутність на нас, — зазначає Марія.

Дівчина ділиться, що довгий час розум сприймав події, які з нею відбувалися, саме як якийсь комп’ютерний квест. Водночас підкреслює, що те, як конкретна людина переживе війну, буде готовою боротися, — залежить від бекграунду, який вона мала до цього.

— Кожен з нас повинен мати такий собі «щит» із якихось позитивних штук, емоцій, згадок, щоб мозок міг спиратися на них в екстремальній ситуації.

Військова згадує, що навіть коли побачила ілюстративні плакати та написи з правилами поведінки в СІЗО, чомусь на думку спало, що схожим шрифтом були зроблені надписи в українських музеях. І цей ескапізм рятував мозок на перших порах.

У липні 2022-го в камеру за «Гердою» прийшли з наказом — збирати речі для подальшого етапування.

— Чесно, я була впевнена, що мене везуть на обмін. Навіть не збентежило, що очі знов обмотали скотчем, а руки зв’язали.

Жорстока реальність наздогнала Марію в Донецьку. На те, що на виході з автозаку її боляче штовхали, українська військовослужбовиця не звернула уваги — біль завжди був пов’язаний з екстремальними видами спорту, тренуваннями, яких в її колишньому житті було достатньо.

Але коли дівчина спускалася крутими сходами автівки, спіткнулася та автоматично простягнула руки наглядачу, щоб той її підхопив — росіянин відсунувся.

— Вони нас страшенно боялися. Відчували неабияку небезпеку навіть від зв’язаних дівчат. Я впала тоді і подумала, що це вже не квест…

Наступні кілька тижнів стали суцільною стрічкою допитів та знущань. «Герда» згадує, що під час стресу організм видавав дивну реакцію: вона сміялася. А ще «не соромилась» питати своїх мучителів: «навіщо бити до непритомності? який сенс?», за що вчергове отримувала по обличчю.

— Мене рятувала повна дисоціація з тілом — я в певний момент можу вимкнути психіку. Попри побої, знущання, електрошокери, їхні «дізнавателі» нічого конкретного від мене не добилися — вони випитували інформацію, про яку я не могла знати, а ось запитати щось зі сфери моєї діяльності тями в них не вистачило. Я не погодилася дати якесь брехливе інтерв’ю, не підписала жодного папірця із «зізнанням», — розповідає «Герда».

Мої кати лише казали: «в тебе більше немає вибору — все, що з тобою далі відбуватиметься, залежатиме від нас»

Крім фізичного впливу, російські кати постійно намагалися принизити бранців, примушуючи знімати одяг. З Марією це вперше сталося на одному з чергових допитів.

— Вони наказали мені роздягнутися. А потім з табличкою — знаєте, такою, як у фільмах про злочинців, фотографували і в профіль, і в анфас. Я їм тоді казала, що вони принижують насамперед себе, адже в мене немає виходу, крім як терпіти, а вони можуть ще щось змінити. А мої кати лише хмикали і казали: «в тебе більше немає вибору — все, що з тобою буде далі відбуватися, залежатиме від нас», — згадує «Герда».

Розповідає колишня полонена про ще один випадок масового приниження українських дівчат, які утримувалися в донецькій буцегарні. За кілька днів до нового року, перед прибуттям якогось великого начальника, наглядачі загнали бранок у душові, примусили зняти одяг та стати обличчям до стіни. Той момент Марія порівнює зі стрічкою «Список Шиндлера»: єврейських жінок так само пригнали в баню і наказали роздягнутися. Побачивши під стелею труби з отворами, хтось із героїнь вирішив, що це «душогубка», в якій вони помруть, отруєні газом. Тоді почалася масова істерія…

— От комусь і з наших дівчат спало на думку, що нас зараз тут розстріляють, бо в душовій легше змивати кров. Я тоді ще подумала, що якась логіка в цьому є…

За хвилину вертухаї наказали бігти по одній «продолом» (на тюремному жаргоні — довгий коридор, по боках якого розташовуються камери. — Авт.).

— Вони забороняли нам прикриватися. А я в той момент подумала, що якщо я зараз помру, то помру з гідністю — нехай це буде мій останній протест. І рук від грудей не відривала.

За що отримала чергового стусана в спину і погрозу бути розстріляною. І в той же момент зрозуміла — сьогодні їх ніхто не вб’є. Бо якби рашисти мали такий намір, зробили б це тут і зараз невідкладно…

І дійсно, в сусідньому приміщенні на дівчат полилася гаряча вода.

— Нам дали на миття п’ять хвилин максимум. Видали на всіх декілька шматків смердючого господарського мила — вже достатньо «поюзаного». Пам’ятаю, ми, більш ніж двадцять осіб, спочатку штовхалися через метушню, а коли трохи розслабилися — сміялися і жартували… До речі, той начальник до нас так і не дійшов — на нього якийсь шматок штукатурки дорогою впав, — з посмішкою згадує дівчина.

Катування спрагою — «я пожалкувала, що не загинула на „Азовсталі“ як герой»

У полоні «Герда» мала лише дві слабкості. Одна з них — відсутність інформації про коханого.

— В Оленівці ми кілька разів бачилися з Карлом. Один раз він навіть зобразив сердечко руками. І це була така романтика, я була така щаслива. Але потім, після теракту, я їхала з глузду через цю невідомість.

Про загибель побратимів в Оленівці «азовка» дізналася випадково. В камері, де вона утримувалася, скло на вікні мало формальний характер — воно було просто приставлено, та функції захисту від негоди і морозу не виконувало.

— Іноді, коли вітер дув у наш бік, ми чули звук радіо. Так і дізналися про трагедію…

Саме цією невідомістю окупанти намагалися маніпулювати. Проте Юрія, чоловіка Марії, звільнили з полону у вересні 2022-го. Тоді росія повернула 215 українських військових, серед яких були 108 воїнів з «Азову», зокрема деякі командири. В обмін на них Україна передала Віктора Медведчука. Увесь цей час «азовка» не знала, що її чоловік живий і повернувся додому.

Другою слабкістю для Марії стала їжа.

— Після дефіциту продуктів у Маріуполі та перебування в Оленівці, тобто 5 місяців голоду, в мене почалося порушення харчової поведінки. Я не могла наїстися.

Військова згадує, що переважно раціон полонених становили злиплі макарони, змащені великою кількістю сонячної олії. Іноді туди додавали «курятину» — з тарілки можна було видобути якісь лапи, хвости, пір’я, курячі очі…

— Дівчата їли це через силу. А я мала філософський підхід: їжа — це енергія, оте шмаття курячого тіла — білок. До того ж я мала своєрідний бекграунд — подорожуючи країнами Азії, куштувала місцеву кухню: різних там комах та личинок. І з точки зору фізіології — мій мозок сприймав цю їжу як задоволення, якого ми не отримували в неволі.

Одним з найстрашніших став момент, коли російські кати перекрили бранцям воду. Цей жах тривав 5 діб. «Герда» розповідає, що вода взагалі відіграє велику роль для роботи її організму — дівчина завжди багато пила, обирала між напитися або помитися — перше, а після контузії часто поливала голову, аби зняти нестерпний біль. Уже незабаром від спраги почалися марення…

— Це був один з моментів, коли я шкодувала, що не померла на «Азовсталі» героєм. Заздрила подругам, які загинули.

«Герда-FM»

… Той бунт, який влаштувала Марія в застінках донецької буцегарні, її побратими називали «Герда-FM». Відомий факт, що українські полонені опинилися в повній інформаційній ізоляції: росіяни розповідали, що Київ вже давно взятий, там панує імперська диктатура країни-агресорки, а захід України відійшов Польщі.

Одного дня до камери, де перебувала «Герда», підселили двох жінок, які перебуваючи на окупованих територіях, не втратили віри і любові до України. За це й були затримані…

— І ось ці дівчата почали нам розповідати правду. Але подавали інформацію дуже дозовано, оскільки ми повністю не могли сприймати її.

«Азовка» розповідає, що в той момент вона згадала, як її безпосередній начальник «Друг Калина» з побратимом «Доцентом» робили такі собі звіти, де вказували інформацію про втрати противника, які потім роздруковували та розвозили по позиціях, щоб підняти моральний стан бійців.

— Я вирішила спробувати передавати отриману інформацію по інших камерах, — ділиться дівчина.

Бранці вже вивчили графік перезмінок їхніх утримувачів. У ті лічені хвилини, поки «ботинки» (так поміж собою полонені називали вертухаїв. — Авт.) були відсутні поблизу камер, починався «ефір» — цінна інформація про успіхи української армії передавалася з уст в уста, з камери в камеру…

— Того дня я дізналася, що в Гаазі виписали арешт на путіна. І наприкінці свого повідомлення сказала: «все буде Україна!». І хлопці з дівчатами вже не змогли стримувати емоцій — прокричали: «Слава Україні!», «Дякуємо, Гердо!».

Радість побратимів була такою, що всі на мить забули про час і обставини, і навіть не помітили, як в приміщенні з’явилися «ботинки». «Азовка» згадує, що взяла тоді на себе відповідальність за «організацію бунту», а потім ще довго «вигрібала» за своє «радіо». Але ті хвилини радості, які вона подарувала товаришам, були дорожчими за біль від подальших побиттів…

Дорога додому

Марію звільнили з полону 6 травня 2023 року. Тоді на батьківщину повернулося 45 оборонців Маріуполя, серед яких було три жінки. Відомо, що їх обміняли на російських льотчиків. Переговори про цей обмін тривали майже рік.

Дорога «Герди» додому особливо не відрізняється від історій інших колишніх полонених — приниження росіянами наостанок, переїзд у вантажівках до аеродрому, переліт літаком, а потім — заповітне «Слава Україні, ви вільні!».

«Азовка» згадує, що транспорт з полоненими супроводжували чеченці. Саме вони повідомили, що українських військових везуть на обмін.

— У тому пануванні брехні і недовіри я майже їм повірила — у цієї нації теж є свої принципи. Жінкам-воїнам вони не брешуть, — розповідає військовослужбовиця.

Те, що відчувала Марія, дивлячись у щілину в тенті автівки, в якій її перевозили, можна було порівняти з почуттями сліпого, що прозрів.

— Я майже рік провела в камері, і ось, нарешті, я бачу вулиці — спочатку Донецька, потім якихось сіл. Вночі, коли нам дозволили вийти в туалет, я побачила місяць, відчула під ногами траву. Я кайфувала не від того, що ми їдемо на обмін, а саме через те, що бачу все це навколо себе! Це була саме фізична насолода! І якби мене знов у той момент повернули до камери, я б все одно відчувала себе найщасливішою людиною на землі, — згадує військова.

Перебуваючи майже рік у суцільному вакуумі брехні, полонені з підозрою ставилися до будь-яких фактів та висловлювань. Тому навіть коли до колишніх російських бранців звернулися українською — підійміть голови, виходьте з транспорту, ви вільні — ані вона, ані ніхто з тих, хто сидів поряд з нею, не ворухнувся.

— Всі розуміли, що може бути черговий «разводняк» — причина для того, щоб дати чергового стусана, — розповідає «азовка».

Уже потім, коли все ж таки всі набралися сміливості озирнутися по боках, побачили знайомі обличчя побратимів, які змінилися і постаріли за рік полону років на десять… Зі здивуванням зустрічали «Герду» — у полоні пройшла інформація, що дівчина загинула.

На волі

Марія згадує, що перші два тижні на волі вона не відчувала жодної емоції, окрім недовіри до оточуючих.

— Від цього навіть чоловік постраждав, — сумно посміхається дівчина.

Під час першої зустрічі Юрій вручив дружині коробочку, в якій повинна була бути прикраса, схожа на ту, що дівчина втратила на «Азовсталі». Чоловік придбав її на день народження «Герди», щойно вийшов з полону, і постійно носив із собою в очікуванні коханої. І навіть не помітив, як каблучка випала з упаковки.

— Я відкриваю ту кляту коробочку — а там порожньо! Я тоді дуже образилася — це було сильніше за мене, адже склалося враження, що весь світ мене ненавидить, всі бажають лише поганого. Карл тоді дуже засмутився, але вже незабаром виправив ситуацію, — розповідає «азовка», демонструючи прикрасу.

У подальшому Марії довелося навчати своє тіло реагувати на подразники, а мозок — відчувати емоції. Після контузії на «Азовсталі» у військової були порушення координації, а організм не реагував на біль — вона могла вдаритися об одвірок і нічого не відчути. Виникли і проблеми з пам’яттю — у перші дні в лікарні дівчина виходила з палати і не могла згадати дорогу назад, говорила по телефону, клала трубку і забувала, хто був її співрозмовник, не могла згадати обличчя рідних.

А ще всюди марилися побратими — живі, ті, хто ще в полоні, і загиблі…

Одного разу під час мітингу на підтримку українських військовополонених «Герда» переплутала іншу жінку із загиблою «Ромашкою». Ділиться — хотіла підійти, привітатися, обійняти. А потім зрозуміла — це жінка з патронатної служби «Азову», дуже схожа на «Ромашку»…

— Я з нею неодноразово спілкувалася після обміну, але мій мозок знову видав таку реакцію. Ну от що було робити? І я відходжу потім, і вона на мене дивиться дивно — мабуть, все зрозуміла.

Все ще важко Марії перебувати серед великої кількості людей, вона й досі здригається від різких звуків і рухів.

Довгий час колишня полонена боролася і з байдужістю до життя.

— Мені було все одно, що одягати, що їсти. Мене питали, що ти хочеш, а я не знала, що відповісти. На той момент в мене було одне бажання — щоб мене не били і щоб усі були живі.

З того стану «Герду» вивів коханий. За другою освітою біолог, дівчина неодноразово розповідала чоловіку про рептильний мозок — частину людського мозку, яка відповідає за задоволення найнеобхіднішого. Саме через нього чоловік вирішив «достукатися» до емоцій дружини. Для цього він повів дівчину в один з магазинів відомої української парфумерної мережі.

— Ми заходимо всередину — він такий красивий, високий військовий, а я — страшненька недоглянута дівчинка. Звісно, дівчата зреагували на нашу появу, на мій погляд, не зовсім правильно, — розповідає Марія.

З крамниці дівчина вийшла з посмішкою та обраними парфумами — десь на пʼятому-шостому ароматі в неї увімкнулися почуття. І після цього попросила яблуко…

— Я розповідаю все це просто для того, щоб суспільство зрозуміло, що відбувається з українцями в полоні та на які наслідки очікувати рідним при зустрічі, — наголошує в розмові «Герда».

Про мрії

Наразі Марія Чех проходить реабілітацію. Лікування триває майже рік. Як жартує дівчина, вона відчула, що має органи.

Позаду в «Герди» декілька операцій — під час оборони Маріуполя вона зазнала численних травм обличчя, коліна, голови. Після жахіть війни та полону здоров’я похитнулося. Але дівчина мріє про дитину та планує зробити екстакорпоральне запліднення. Збір на це наразі відкритий.

Продовжує військовослужбовиця працювати і з психологом. Але в нашій бесіді не втрачає шансу звернутися до персоналу всіх закладів, де перебувають ті, хто пройшов російський полон. Вона зазначає, що в роботі цих установ потрібно переглянути багато аспектів — від дверей, які зачиняються на ніч на замок, до відер з написами фарбою.

— Зрозумійте, такі, здавалось би, дрібниці, травмують і без того травмованих людей. І реабілітація в такому закладі, яким би він чудовим не був, — буде не на користь!

У нашій бесіді «Герда» звертається й до обслуговуючого персоналу модних крамниць — не можна судити про людину за зовнішністю, адже ніхто не знає, який шлях вона пройшла до цього…

Зараз Марія дуже багато спілкується з журналістами. Дає інтерв’ю всіма мовами, які знає. Говорить про російсько-українську війну і побратимів, які і досі залишаються в полоні. Хоча й зазначає, що це надзвичайно складно — як морально, так і через фізичний стан.

А ще дівчина мріє… Мріє:

— народити дітей;

— написати книгу;

— створити власну колекцію одягу. (Колись, у минулому житті, Марія малювала ескізи, за якими її подруги шили речі. А перебуваючи за російськими ґратами, «розважалася», дивлячись, як сусідки по камері ходять по колу, і уявляла, що камера — це подіум, і подумки одягала подруг в розкішні сукні.);

— працювати з ветеранами і ветеранками та зробити так, щоб військовослужбовці «Азову» малу змогу багато подорожувати світом.

Фото з архіву Марії Чех «Герди» та інтернету

«Отямившись після вибуху, відчуваю на собі якусь вагу… І думаю, якого біса хтось кинув якісь мішки, а потім розумію, це — тіла людей»

https://armyinform.com.ua/2024/04/28/komus-z-nas-spalo-na-dumku-nas-rozstrilyayut-v-dushovij-legshe-zmyvaty-krov-gerda-pro-rosijskyj-polon/

Новини війська

На війні її рятує… амігурумі: історія жінки — командира

Прочитаєте за: 3 хв. 27 Квітня 2024, 6:46

Світлана командує одним з підрозділів 22-ї окремої механізованої бригади. Кореспонденту АрміяInform вона розповіла про свій військовий шлях від солдата до офіцера, а також про те, що нині воюють її чоловік і син.

— Минулого року мені присвоїли первинне офіцерське звання. Я була заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Згодом очолила підрозділ, — згадує Світлана.

На початку широкомасштабного вторгнення вона зі своєю колишньою бригадою виконувала завдання поблизу Сєвєродонецька:

— Пам’ятаю, що за кілька днів до вторгнення нас вже активно крили «Градами». 24 лютого піднялися за тривогою. І потім майже тиждень не виходили зі свого поста. Переміщалися з місця на місце і знову заступали, і знову переміщалися. Важко було…

Офіцер розповідає, що зі своєю посестрою буквально днювала і ночувала на посту…

— Нас мало не за комір хлопці виводили звідти, щоб ми хоч бутерброд який з’їли. Але, що цікаво, їсти зовсім не хотілося. Бо ми постійно були в напруженні, адже постійно щось відбувалося… І страшно, звичайно, було, — каже жінка.

Пригадує, що 24 лютого 2022 року телефонувала донці:

— Зять бере трубку. Я кричу: «Війна, війна!», а він каже, що цього не може бути. І тут я чую у слухавці, як там у них літак військовий реве. І відразу їх бомбити почали…

Серед підлеглих Світлани більшість — чоловіки.

— Коли ти командир, то тут ти і мама для них, а іноді, навпаки, — мачуха, тітка зла. Різні емоції бувають, але підлеглим цього не показуєш, звісно. Хоча спочатку дуже хвилювалась, перед тим, як обійняти цю посаду, — з усмішкою згадує офіцер.

Уже понад 10 років у Світлани є хобі — амігурумі.

— Спочатку побачила в інтернеті, як люди роблять в’язані м’які іграшки. Якось так сподобалося мені це. Захотілося і собі робити, — ділиться вона спогадами.

Спочатку робила ці іграшки онукам, друзям, чоловіку в машину:

— Так розігналася, що не можу зупинитися вже. Для мене це як засіб психологічного розвантаження. Дуже люблю це. Всі свої іграшки люблю. І завжди в’яжу з позитивним настроєм.

Коли Світлана закінчує чергову іграшку, то обов’язково фотографує на згадку.

— Потім комусь дарую. Дивишся на фото перших своїх виробів і розумієш, що нині вже набагато краще навчилася це робити. Приємно. Перші були, звичайно, смішні: якісь ялинки, сніговички…

Таке задоволення недешеве нині: треба купувати нитки, наповнювачі, клеї.

— Підлеглі знають про хобі. У нас хлопець є Паша. То він розмальовує красиво гільзи від снарядів. Золоті руки… І ось до однієї моєї іграшки — популярного нині Йоди — вистругав меч. Цю іграшку потім одній хорошій людині подарувала, — уточнює жінка.

Йода

— А ще моя посестра, тут у підрозділі, — вишиває бісером. Нам на вінчання із чоловіком дві шикарні ікони вишила. Взагалі, у нас талановитий військовий колектив! Як війну закінчимо, то робитимемо бізнес. А нині у вільні хвилини, яких не так багато, намагаємось трохи відволіктись… — сміється Світлана.

Каже, що з попередньої бригади до нинішнього її підрозділу разом з нею перейшли шість кадрових військових:

— І це така завжди мені підтримка, опора. Бригада наша нинішня створена лише рік тому. І природно, що з мобілізованих тут люди є, які не служили. Їм адаптуватись нелегко. І наші контрактники, які вже давно воюють, звісно, їм допомагають: пояснюють, вчать.

Окремо Світлана ділиться думками про жінок у війську.

— Дівчатам, які нині хочуть йти до армії, треба мати, звісно, мотивацію. Але й треба поставити собі запитання: для чого ти йдеш сюди? Я не скажу, що військова служба є легкою. Це дуже складно. Це ж відрив від дому свого, за яким сумуєш шалено, — розмірковує військова.

І додає, що в деяких питаннях жінка може виявитись міцнішою за чоловіка:

— Але тепер в армії до всіх рівне ставлення: неважливо, чоловік ти чи жінка.

Фото з особистого архіву Світлани

https://armyinform.com.ua/2024/04/27/na-vijni-yiyi-ryatuye-amigurumi-istoriya-zhinky-komandyra/

Новини війська

Про що писав записки «Брат»: історія загиблого батька трьох дітей Дениса Галушка

Прочитаєте за: 5 хв. 17 Квітня 2024, 6:51

Денис Галушко, позивний «Брат» — воїн, киянин, батько трьох дітей. Він міг би не йти до війська, адже, окрім трьох дітей, була в нього й інша причина — наявність лише однієї нирки.

Але він пішов захищати Батьківщину, бо не міг інакше. Бо не всі шукають причину — не йти, більшість готова стати на захист майбутнього всупереч обставинам.

Про Дениса мені розповіла киянка Ольга Пугач — відома видавчиня, освітянка, громадська діячка:

— Цікаво було читати його повідомлення з фронту, добре писав, любив пожартувати. Як людина мирної професії, охоче пригадував щось цікавеньке з мирного минулого. Але й охоче ділився проблемами служби і подіями на фронті, з найгарячіших його точок, а конкретніше — «з-під Бахмута», як він це називав — «нульового» рівня, бо ближче нікуди.

Денис Галушко народився 27 серпня 1984 року. Його діди та прадіди були козаками, тому ще з дитинства родина виховувала дітей у любові до України.

Потім батьки Дениса — Олександр та Світлана Галушки відкрили ресторан «Козачок», брендом якого стала світлина маленького сина в образі козака. Згодом власником закладу став сам Денис.

Він цікавився нашою історією, читав багато книжок, мріяв написати свою. Дуже цінував родину. Учасник Революції Гідності, у 2014-му став волонтером, ініціював збір коштів для АТО в ресторанах.

Його скарбнички у вигляді танків з грошима на техніку для атовців пам’ятають відвідувачі багатьох закладів.

Пішов на війну добровольцем на початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну. Бився за столицю у складі добровольчого підрозділу, потім приєднався до ЗСУ, виконував бойові завдання на Харківщині й Донеччині.

— Ми були в одному підрозділі, але виконували різні завдання. Навесні я познайомився спочатку з його братом Максимом, а потім і з Денисом. Наприкінці березня — на початку квітня разом воювали під Макаровом. А потім, коли звільнили Київщину, з Денисом, його братом та із саперами з Президентського полку збирали трофеї під Києвом, — розповів мінометник 58-ї ОМПБр Юрій Лук’янчук.

«Я боронив Київ зі зрозумілих причин. Це моє рідне місто. А потім Харків і села навколо, а тепер Донеччина. Іноді сам питаєш, навіщо це все, і що я роблю саме тут? А все просто. Річ у тому, що у мене немає дому. Мій дім — це соборна Україна! Мій Київ, мій Макарів, мій Харків, моє Шестакове, Кутузівка, моя Донеччина!» — писав Денис Галушко.

Багато людей стежили за Денисом у соцмережах. Свої дописи він підписував хештегом #запискидилетантазсу. Ось один з них:

28.10.22, 01:04: «Бахмут. Ми постійно рухаємося, змінюємо позицію, шукаємо нові, двіжуємо.

Ми звикли вже майже до всього, ми бачимо, що відбувається довкола, ми бачимо і фіксуємо, кого кладуть обличчям донизу, щоб не фіксувати руки. Наші точки евакуації, це чиїсь кінцеві крапки в чиємусь житті.

Звикаєш, розумієш, хтось заходить в сектор чистим, хтось приїхав вже з пікапом у крові з-під Харкова.

Але виходять всі однаково, так, непереможні, так, незламні, так, але не всі.

Немає болю, немає страху, немає сил в хлопців. Їх нема, щоб фіксувати щось зайве, тільки робота, яка полягає в тому, щоб знищити ворога і вберегти своє життя.

Я бачу їх порожні очі, це виснаження. Деяким достатньо двох годин сну — і вони на коні, в деяких цей стан просто хронічний. Всі підтримують один одного, жартом, сарказмом, кавою».

…Денис загинув 8 січня 2023 року, менш як за добу після останнього свого допису у фейсбуку. Син та дві донечки не дочекалися рідного та найкращого тата з жорстокої війни, на яку він пішов, щоб захистити їх…

Батько Героя Олександр Галушко розповів про те, як онук Семен після загибелі Дениса підтримує матір:

— Каті зараз дуже-дуже погано, бо вони щасливі були. Мають трьох дітей. Онуку моєму 14 років, онучка Соня на рік молодша, а Матильді 5 років виповнилося в листопаді. На другий день після того, як не стало Дениса, його син Семен підійшов до мами та сказав, що тепер стане батьком для Матільди. Наскільки він мужній, хоча ж іще малий.

Дізнавшись від Ольги Пугач про життя і чин Дениса Галушка, про його родину, я був до глибини душі вражений силою духу цього воїна, його світлими і щирими ідеалами.

Він, як і сотні тисяч його побратимів, став на шлях воїна, щоб Перемогою над агресором очистити світ від зла. Про всіх лицарів світла, як Денис, необхідно зберегти пам’ять, бо вони — сіль нашої Землі.

Радію, що днями побачила світ книга «Брат», до якої увійшли спогади про Дениса Галушка.

…На завершення хочу поділитися ще одним його дописом, що якнайкраще характеризує феномен українців — величної нації, яка, попри тяжкі втрати, вже понад 10 років дає гідну відсіч навіженій терористичній країні:

«Перемогу, роблять люди. Це зусилля тисяч рухів рук, правильних думок, спрямованих телефонних дзвінків, десятків повідомлень у ватсапі абонентам в те пекло, на той кінець, на схід, на південь.

Перемога — це безперервний рух техніки, стерта автомобільна резина, дрязкіт металевої гусениці мотолиги, грізний розворот башні танка, свист реактивного двигуна, розсічене лопастями гвинтокрила небо.

Перемога — це слова та фрази: „плюс“, „на дротиках“, „не прощаємось“, „до зв’язку“, „4.5.0“, „я вірю в тебе“, „Слава Україні!“, „будьте обережні“, „люблю тебе“, „чекаю на тебе“…

Перемога — це нашивка з прізвищем побратима в кишені рюкзака, яку ти не встиг віддати. Це останні голосові повідомлення в месенджері, які боїшся видаляти. Це спільні фото, це спогади у фейсбуці, від яких усміхнешся чи заплачеш тільки ти.

Перемога — це коли ти дзвониш, а там беруть слухавку, коли в рацію кажеш позивний і тобі відповідають — „на зв’язку!“, коли приходить повідомлення — „ми на базі, все добре“, „робота виконана“, „прийняв“, „++“, „ціль подавлена“.

Коли ти трохи пошарпаний шрапнеллю, коли затерта підошва на берцях, на старих рукавицях діри, на кітелі кров побратимів, а обличчя постаріло… І рік за два, і тобі здалося, що ти втомлений, та в погляді твоїм вся сила — і у ворога від того стигне кров в жилах — це Перемога.

Ми стільки вже досягли перемог! Шкода єдине, що ллється наша кров, але світанок завтра, а в нас жага до сонця і знаємо ми — на всіх ще стане перемог!

Слава Україні!»

https://armyinform.com.ua/2024/04/17/pro-shho-pysav-zapysky-brat-istoriya-zagyblogo-batka-troh-ditej-denysa-galushka/

Новини війська

Про натовські стандарти у бригаді «Рубіж», горлівський криміналітет та користь рекрутингу — заступник комбрига Андрій Крищенко

Прочитаєте за: 7 хв. 13 Квітня 2024, 6:56

Андрій Крищенко — безпосередній учасник спротиву гібридній російській агресії на сході України у 2014.

Тоді очільник Горлівського міськуправління міліції та його соратники дали бій сепаратистам і їхнім кураторам. Дивом вижив, потрапивши до рук ворогів.

Потім керував поліцією Харкова і Києва, працював заступником столичного міського голови.

З початком широкомасштабного вторгнення рф долучився до лав Нацгвардії, наразі — заступник командира бригади НГУ «Рубіж».

Значна частина маріупольської поліції навесні 2022-го таки вийшла з міста і продовжила службу вже у складі Сил оборони

— Андрію Євгеновичу, чи змогли ми засвоїти трагічний досвід початку АТО, аби вже згодом, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення рф у лютому 2022-го, діяти більш злагоджено, керовано?

— Те, що ми тоді побачили, і те, що зараз бачимо, задовго готувалося кремлівським режимом.

Якщо згадувати події 2014-го, то наші спеціальні органи не мали вирішального впливу на сепаратистські настрої в регіоні, що і послугувало соціальною базою для відомих успіхів задуманого кремлем плану з дестабілізації України.

Десять років минули небезрезультатно, певна еволюція свідомості відбулася, зокрема переосмислення тамтешніми людьми всього, що відбулося відтоді. Але до потрібної якості змін ми мали пройти доволі значну дистанцію.

Наразі СБУ дуже активно викриває колаборантів та інших посібників ворога і зрадників.

Починаючи від зрадника й колаборанта номер один Медведчука, закінчуючи різномастими навідниками й інформаторами, агентами і просто дурнями, які сіють російську пропаганду та перешкоджають діяльності ЗСУ.

Ці успіхи й результати є саме похідними від того досвіду, здобутого в період, що передував нападу агресора понад два роки тому.

Я упевнений: росія вже ніколи, навіть у значно менших масштабах, не зможе повторити щось подібне, що сталося навесні 2014 року в будь-якому з українських регіонів.

Щодо Маріуполя… Згадую одразу нашу горлівську історію. Тоді чимало правоохоронців залишилися на боці сепаратистів, як на мене, через невизначеність і невпевненість, що оволоділа ними.

Вони теж були частиною соціуму, регіону, де пропаганда «русского мира» знаходила найактивніший відгук та прихильність, де діяльність ворожих спецслужб виявилася найагресивнішою, і тому мала очевидний результат.

Також ними рухали цілком прагматичні сподівання в такий спосіб здобути кращого життя, якогось вищого рівня забезпеченості на кшталт російського.

Звісно, багато хто банально злякався, не хотів ризикувати, знаходив для цього якесь виправдання, не бажав щось змінювати, аби і далі продовжувати захищати інтереси української держави.

Тому дехто цю власну внутрішню зраду прийняв. Тим паче, тоді ще не було системної роботи з виявлення серед силовиків тих, хто розділяє цінності «русского мира» й охоче їм слідує та пропагує їх.

Так от уже про маріупольських поліцейських можу сказати, що багато хто з них злякався такого стрімкого та жорстокого розвитку повномасштабної війни і зробив свій вибір, на який не було багато часу.

Проте значна частина маріупольської поліції навесні 2022-го таки вийшла з міста і продовжила боротьбу і службу вже у складі Сил оборони.

Дехто, хто не зміг вийти, до останнього разом із ЗСУ та Нацгвардією воював з ворогом, гинучи і потрапляючи до полону.

Я вже майже три роки не працюю в Нацполіції, але точно знаю, що впроваджуються зміни в контексті кращого відбору кадрів, які йдуть працювати у правоохоронні органи, аби виявляти справжні мотиви перебування на службі.

Так само я бачу роботу з формування правильної мотивації. Як на мене, найбільша проблема стосується саме представників спецпідрозділів, так званого недореформованого з часів Революції Гідності «Беркута».

Ми думали, що нам вдалося їх «перевиховати», але не так все просто виявилося… Це показала і нещодавня історія в Дніпрі, де деякі саме такі спецпризначенці відмовилися виконувати бойові завдання на фронті. Це теж виклик, з яким Нацполіція має впоратися.

росія щонайменше десять років практично готувалася до вторгнення

— Ви маєте багатий досвід оперативної роботи і отримували різного роду інформацію у час, що передував подіям 2014 року. Яку роль тоді відіграли регіональні лідери та місцева влада в тому, що сепаратизм не вдалося здолати, що ситуацією скористалися ворожі спецслужби?

— Люди стають регіональними лідерами, бо за них голосують виборці. І місцева політична конфігурація відображає суспільні настрої на певній території.

Тому стверджувати, що умовна «Неля Штепа» (проросійська колишня міська голова Слов’янська. — Ред.) якось заангажувала тисячі людей і що від неї буквально все залежало, теж не можна. Прикро, але це були справді настрої значної частини населення, й такі лідери їх відображали.

Так, була оперативна інформація, що тамтешній криміналітет допомагає сепаратистам, зокрема в будівництві барикад, і ми робили все, щоби їх зносити. Тоді, як на мене, не спрацювала система державної влади. Не тому, що не хотіла навести лад.

Напевно, вона не була готова до викликів такого масштабу. Це тепер ми чітко знаємо: росія щонайменше десять років практично готувалася до цього вторгнення. Відіграло не останню роль і те, що після перезавантаження Майданом Україна була ослабленою.

Не скрізь вдалося задушити в зародку сепаратизм та гібридну російську агресію, як у Харкові чи Одесі. І ми бачимо, як Харків «гаряче» зустрічав ворога вже у 2022-му.

Погоджуюся, що, окрім неузгодженості й розгубленості силовиків, на Донеччині в той час існував чинник пасивності місцевої влади. Йдеться про голів міст і селищ, депутатські корпуси, що почасти зовсім не втручалися, а то й підігрували російському сценарію.

Потім окремі персони ставали «видатними діячами молодих республік». Їх також відкрито підтримували і проросійські лідери вищого рівня на кшталт Олександра Єфремова.

Життєво важлива еволюція, яку доводиться захищати великою кров’ю

— Як змінилися суспільні настрої в донецькому краї, адже останнім часом ви саме там воюєте з ворогом? Чи оновився цей ментальний ландшафт, як порівняти з тим, що ми там бачили на початку АТО?

— Останні інструментально виміряні та зафіксовані політичні вподобання людей тут верифікували ще восени 2020-го під час місцевих виборів. І вони засвідчили, що там пройшло багато представників проросійських сил.

Наразі, наскільки я це відчуваю, люди здебільшого змінюють думку, бачачи, що відбувається там, куди приходять окупанти і що вони творять у захоплених містах. Однак є і чимало так званих ждунів, агентуру серед яких виявляють наші компетентні органи. На жаль, остаточно вивітрити ідеї «русского мира» вдалося ще не з усіх мізків, і не тільки на Донеччині…

— Чи вдалося б криміналу, пов’язаному із проросійськими силами «донецького розливу», самотужки захопити і утримати владу? Можливо, нашим силовикам забракло рішучості?

— Цей своєрідний управлінський «сон» і нерішучість змогли зламати й «розбудити» чіткі, інколи навіть дещо авантюрні речі на кшталт очищення від сепаратистів та російської агентури Харкова у 2014 році.

Там, де точково це вдалося зробити, ми вже ніколи не бачили жодних реальних ознак формування якихось «народних республік». Мені теж неодноразово закидали, мовляв, а чого ви тоді не стріляли на ураження, коли в Горлівці бойовики під прикриттям натовпу захоплювали будівлю міськуправління міліції, лише лякали попереджувальними пострілами…

Ми тоді розуміли, які маємо законні підстави до застосування зброї, і жодних додаткових наказів «згори» не отримували та не очікували, адже усвідомлювали ситуацію й діяли відповідно до неї.

Звісно, можливо в чомусь ми, зокрема і я, помилялися — тут історія згодом розставить всі крапки над «і». Але, повірте, ми робили все, що могли в тих умовах.

Так само і ЗСУ зустрілися з певними проблемами вибору сценаріїв до дій. Приміром, коли вперше під Слов’янськом неподалік мосту гурт людей заблокував рух колони військової техніки. А згодом по ній відкрили вогонь.

Вже у 2015-му нічого подібного не могло статися — держава знала, як діяти в таких сценаріях. Це життєво важлива еволюція, яку доводиться захищати великою кров’ю, надзусиллями нашої країни та партнерів, життям найкращих хлопців і дівчат.

У чому унікальність бригади Нацгвардії «Рубіж»

— Понад рік як на фронті почали з’являтися перші підрозділи задуманої в МВС амбітної ініціативи «Гвардії наступу». Наразі ви є заступником командира бригади Нацгвардії «Рубіж», що воює на рідній вам Донеччині. Як вдалося мотивувати колег і зовсім новачків долучитися до її лав?

— У цю бригаду ми з однодумцями призвалися у 2022 році, ще до старту проєкту «Гвардія наступу». А за рік підрозділ доукомлектували й розширили штатно, і він влився у Гвардію.

Бригада унікальна саме для Нацгвардії у тих аспектах, що ще у 2016 році створена за стандартами НАТО, на нових підходах у кадровій селекції та з модерновою функціональною філософією, сучасним офіцерським та сержантським корпусами.

Це правильна історія, люди бачать, що є колектив однодумців, де впроваджено нормальний підхід до профпідготовки рекрутів. Загалом я вітаю залучення до процесу формування підрозділів Сил оборони потужних рекрутингових компаній, зокрема які допомагають Третій штурмовій бригаді ЗСУ, бригаді «Азов» НГУ. Це прообраз системи відбору, максимально наближеної до тієї, що потребують поточні умови.

І якщо вже розмова пішла начистоту, то вважаю святим обов’язок кожного громадянина захистити свою державу у разі настання небезпеки щодо її існування. Маю на увазі передусім чоловіків, які мають засадничі біологічні обов’язки, закладені самою природою.

Щоб цей процес зробити більш природним, військо й інші складові силового сектору мають створити всі умови, аби ці люди не сприймали службу та участь у захисті держави як однозначний вирок та білет в один кінець. Це повноцінні фахова підготовка, забезпечення і адекватні людські стосунки у військових організмах на всіх внутрішніх рівнях комунікації та управління.

Звісно, ідея про базову військову підготовку, яку законодавчо ближчим часом може закріпити наш парламент, є хоч і запізнілою мінімум на 10 років, але дуже і дуже актуальною.

Тут Україна задає певний тренд, адже і в інших державах Європи про повернення до таких практик на тлі російської загрози все предметніше починають говорити. Адже засвоєні навички, як і в будь-якій професії, дають і майбутнім воякам певну базову впевненість.

— Яке завдання, на вашу думку, стане першочерговим для правоохоронців і української влади на звільнених від російських зайд територіях, аби з часом знову не довелося там захищати синьо-жовті прапори на будівлях місцевих адміністрацій?

— Це комплексне завдання і не лише Сил оборони, а всієї держави та громадянського суспільства. Основні виклики — відновити справедливість, не дати розвинутись загальному криміналу, а найголовніша битва — за мізки людей, і над цим потрібно буде насамперед працювати.

А для тих, хто сумнівається, чи варто зараз брати до рук зброю і йти захищати свою державу, рекомендую прочитати книгу видатного донецького журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції». Для багатьох буде одкровенням, що саме на них чекає, якщо в їхнє місто прийде «русский мир»…

Фото надав Андрій Крищенко

https://armyinform.com.ua/2024/04/13/pro-natovski-standarty-u-brygadi-rubizh-gorlivskyj-kryminalitet-ta-koryst-rekrutyngu-zastupnyk-kombryga-andrij-kryshhenko/

Новини війська

У наш танк влучили три російські дрони, але ми всі живі, і танк на ходу — старший солдат Володимир

Прочитаєте за: 2 хв. 12 Квітня 2024, 6:29

Виїзд «на роботу» того дня Володимир запам’ятав, як він каже, на все життя.

До війни він працював трактористом у сільському господарстві, а після мобілізації та курсу базової загальної військової підготовки попросився в танкісти:

— Мені показали танк, розповіли, куди натискати, я проїхався, і командир сказав: «Порядок, буде танкіст».

І почалася його важка бойова робота. Володимир, усміхаючись, каже, що екіпаж у них дружний, командири завжди підкажуть, допоможуть.

— А так… робота як робота. Від мене, як від механіка-водія, залежить рухомість танка, а це — життя екіпажу, — зазначає він.

…Того дня бій був важким — танкісти діяли, підтримуючи піхоту, яка вела штурм однієї з посадок. Ризик був великий, бо працювали прямою наводкою. Відпрацювали весь конвеєр, і командир наказав повертатися.

Володимир обережно розвернувся і, ховаючи танк за складками місцевості, повів його додому. Як він розповідає, «від’їхали декілька кілометрів, розслабились, повилазили наверх. Думали, що все — не дістануть, бо зазвичай дальність роботи дронів до п’яти кілометрів, але помилились».

За ревінням двигуна танкісти не почули гудіння російського FPV-дрона. Перший дрон влучив у башту зліва по ходу, з боку навідника. Вибух був несподіваним, але танкістам пощастило — дрон пропалив броню по дотичній. Потім заміряли — глибина 15 см, але в середину башти струм вогню не зайшов.

Буквально за хвилину прилетів другий дрон-камікадзе. Він вдарив у правий борт, але цього разу спрацював динамічний захист. Як каже Володимир, «знову пощастило — вибухом вибило шматки з двох катків, але динамічний захист (ДЗ) втримав — на екрані, що закриває ходову, залишилися пошкоджені коробочки, але гусянка була ціла, навіть не пошкоджена».

Третій дрон вдарив знову в башту, але й цього разу спрацював ДЗ, і танку шкоди завдано не було.

Танкісти не залишили машину — танк був на ходу, весь екіпаж — цілий. Після того всім у танковому батальйоні стало зрозуміло, що навіть неодноразове влучання дрона — не вирок, головне — не впадати у відчай.

https://armyinform.com.ua/2024/04/12/u-nash-tank-vluchyly-try-rosijski-drony-ale-my-vsi-zhyvi-i-tank-na-hodu-starshyj-soldat-volodymyr/

Новини війська

Прогулянки в 37-градусний мороз, лист рідним на швидкоруч та побиття по 7-8 разів на день: спогади морпіха про полон

Прочитаєте за: 7 хв. 11 Квітня 2024, 7:11

У російському полоні з 93-х кілограмів нормальної ваги він втратив 46, з 14 написаних дружиною листів отримав лише два, і нічого не знав про те, що насправді відбувається в Україні й у світі, бо наглядачі не дозволяли дивитись навіть російське пропагандистське телебачення, а з єдиного фільму, який їм показували — радянського «У бій ідуть тільки „старики“» — вирізали всі згадки про Україну.

Попри все це боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Решетніков дочекався обміну, проходить реабілітацію і планує повернутися до війська. Свою історію морпіх розповів кореспонденту АрміяInform.

Визначальним став приклад старшого брата

До лав Збройних Сил України Володимир Решетніков вступив 2016 року після закінчення двох курсів Бородянського професійного аграрного ліцею. Його надихнув приклад старшого брата, який вже 2014 року став на захист України у складі добровольчого батальйону.

— Брат воював на сході, прослужив 1,5 року. Потім повернувся за станом здоров’я — в нього виявили кісту головного мозку. Відійшов три роки тому, коли я вже служив, — каже Володимир.

Боєць розповідає, що брат мав звання сержанта і був переконаним послідовним патріотом. Для старшокласника він став справжнім взірцем і зразком для наслідування, тож коли Володимир досяг повноліття, то твердо вирішив пов’язати своє життя з військовою службою.

До морської піхоти прагнув з першого дня навчань

Від самого початку Володимир прагнув служити морським піхотинцем, тому коли йому запропонували стати танкістом, категорично відмовився. Невдовзі впевненому у своєму виборі юнаку пішли назустріч і дали відношення до морської піхоти.

— До сьогодні вдячний капітану, який зателефонував і повідомив, що мені дадуть рекомендацію до морської піхоти. Вже наступного дня я прибув у навчальний центр «Десна», пройшов навчання і згодом підписав контракт.

Володимир навчався на гранатометника, і вже з літа 2016 року ніс службу в районі АТО/ООС. Спочатку, каже, було трохи страшно, однак уже за кілька днів, після перших ворожих обстрілів, острах минув. Натомість прийшла тверда впевненість у побратимах-морпіхах і обов’язковій перемозі над ворогом.

Зовсім інша війна після широкомасштабного вторгнення

До 24 лютого 2022 року Володимир вже мав багаторічний воєнний досвід — відбув кілька ротацій, у різний час зазнав поранень у стегно та в руку, пройшов реабілітацію, змінив кілька посад — від водія КрАЗу до механіка-радіотелефоніста.

Однак початок широкомасштабного вторгнення називає «зовсім іншою війною». Ворожі авіабомбардування, застосування російськими окупантами фосфорних боєприпасів, навальні тривалі обстріли великокаліберною артилерією — все це було новим навіть для досвідченого бійця.

— 20–22 березня 2022 року ми відійшли в Маріуполь і закріпились на заводі «Азовмаш», сконцентрувалися у великій промзоні. Ворог тиснув дуже сильно, і ми мусили поступово відходити з оборонних рубежів, — пригадує морпіх.

Важкий вибір полону

Периметр оточення невблаганно звужувався, тож, зрештою, командири ухвалили рішення йти на прорив. Розглядали варіанти виходу на «Азовсталь» і на «велику землю».

— Ми обрали варіант йти на прорив, і приблизно через 15 км потрапили в оточення російських спецпризначенців, — розповідає Володимир. — Нас блокували, лишався вибір: або битись до останнього, або здатися в полон. Оскільки ми виходили разом зі штабними працівниками, серед яких були дівчата, то після тривалих вагань вирішили скласти зброю.

Тоді росіяни, які взяли бійців у полон, дотримались обіцянки поводитись з полоненими гідно. Над морпіхами не знущались, дали води, їжі та цигарок. Однак так було лише на самому початку — дуже швидко ставлення кардинально змінилось.

20 місяців знущань у російських катівнях

У полоні Володимиру довелось пробути рік і 10 місяців, з яких лише останні два були відносно стерпними. Перші ж 20 місяців були суцільним мороком принижень, знущань, побиття та безжальних катувань.

— До полону я важив 93 кілограми, а там схуднув удвічі — до 47. Під час обіду складали три тарілки одна в одну, й у верхню насипали мізерну порцію. За якихось дві хвилини ми повинні були все те розділити, з’їсти і негайно здавати тарілки назад… — розповідає Володимир.

Відразу після полону морпіхів перевезли до Сартани, звідти — до сумнозвісної колонії в Оленівці. Однак найдовшим і найжахливішим стало перебування в СІЗО № 2 в Іванівській області, де Володимира тримали близько року і восьми місяців.

Спочатку з полонених вибивали неправдиві свідчення…

— Перші 3–4 дні були якісь допити, на яких змушували говорити те, що росіяни хотіли почути. Вони насправді не хотіли нічого дізнатися — їм було потрібно, щоб я підтверджував те, що вони скажуть, — розповідає Володимир.

Під час допитів йому давали вже заготовлені тексти, які потрібно було прочитати і потім переказати те саме власними словами. Інколи доводилось навіть просто зачитувати всіляку маячню прямо з листа — тоді кати лишались задоволені.

Кати стверджували, що слідчим вже відомо про все, що вони хотіли дізнатися, і тепер полонені мусять лише підтвердити вже давно відомі твердо встановлені з інших джерел факти. Опиратися цьому було марно — російські покидьки рано чи пізно все одно вибивали бажані для них свідчення.

…а потім знущались заради садистського задоволення

Невдовзі допити порідшали, а потім і зовсім майже припинилися. Однак це не рятувало від щоденного побиття — тепер наглядачі били полонених без жодної раціональної мети, суто заради власного садистського задоволення.

— Якось один із наглядачів спитав: «Хочете дізнатись, чому я вас б’ю?» Ми сказали, що так. «А просто так!» — розреготався він, — згадує Володимир.

При цьому всі російські кати ходили в балаклавах і забороняли піднімати на них очі — не хотіли, щоб полонені їх запам’ятали.

— «Що ти на мене дивишся — хочеш запам’ятати, щоб знайти потім і вбити?» — казали вони й одразу починали бити за будь-який необережний погляд на їхні приховані масками обличчя.

Кавказці були добрішими за росіян

Як не дивно, пригадує Володимир, кавказці були до українських полонених добрішими. Він не може точно сказати, якої національності були ті наглядачі з Кавказу, з якими йому довелось перетинатися під час полону, але зазначає, що вони не були аж такими жорстокими.

— Один навіть говорив з нами нормально, заспокоював. Запевняв, що нас скоро обміняють і все буде добре. Радив нам підтримувати один одного і не боятися росіян, яких він сам ненавидить.

На жаль, цей молодий хлопець швидко зник, а інші наглядачі ставились до полонених надзвичайно жорстоко — майже роздягненими виводили на прогулянку на вулицю в 37-градусний мороз, змушували битися одного з одним, не давали нормально поїсти…

— Нас били майже кожного дня по 7–8 разів палицями, електрошокерами, надягали на голову мішки, цькували собаками, — розповідає Володимир. — Був один наглядач, який спеціально ходив і вишукував саме морпіхів 36-ї бригади та вимагав підводитись і жорстоко бив кожного ногами по голові.

Полонених тримали в абсолютному інформаційному вакуумі

Ще одним способом збиткування над полоненими був постійний психологічний тиск. Українців позбавили будь-яких джерел інформації про те, що відбувається в зовнішньому світі, не дозволяли дивитись навіть російські теленовини.

Така ізольованість дозволяла наглядачам розповідати будь-які вигадки про те, що Президент України буцімто втік за кордон, що нашу державу вже розчленували між сусідніми країнами, і полоненим уже ніколи не повернутись додому.

— Показували тільки пропагандистські антиукраїнські ролики про Степана Бандеру та події в Одесі 2 травня 2014 року. І ще одного разу показали радянський фільм «У бій ідуть тільки „старики“» з Леонідом Биковим у головній ролі, але з нього вирізали всі згадки про Україну, немов би їх там ніколи й не було.

Зв’язатись із рідними було практично неможливо

Написати чи зателефонувати рідним було практично неможливо. Вперше бійцям дозволили написати листа приблизно за півтора місяця після полону, потім упродовж пів року дозволяли робити це приблизно раз на місяць. Однак робили це так, щоб додатково познущатися.

— У камеру нам закидали дев’ять аркушів паперу — по одному на кожного — й одну ручку. І давали на все три хвилини! Встигнути щось за цей час практично неможливо, — з гіркотою пригадує Володимир.

Усього він зміг написати з полону п’ять листів, а від дружини отримав лише два, хоча вона надсилала йому аж 14. Один з листів дружини, написаний у вересні 2022 року, воїн отримав аж рік по тому.

Триматися в полоні допомагали побратими

Володимир із вдячністю згадує побратимів, які допомагали витримувати знущання в полоні — насамперед Антона Бойка та цивільного Андрія Рубанця з Київщини, якого також утримували в ув’язненні.

— Ми мріяли, як повернемося додому, кудись поїдемо разом відпочивати, гулятимемо на природі, в кіно будемо ходити, — розповідає він.

Ці уривчасті розмови допомагали не збожеволіти і не втратити зв’язок з реальністю, адже наглядачі повсякчас переконували полонених, що України більше немає, а якщо й існує, то після повернення на них буцімто чекає 10–15 років в’язниці за те, що вони здались у полон.

Останні два місяці полону були відносно кращими

За два місяці перед обміном, у листопаді 2023 року, Володимира перевели із СІЗО № 2 Івановської області до міста Галич у Костромській області рф. Там до полонених ставились краще — значно ситніше годували, майже не били. Це дозволило морпіху повернути майже 20 кг втраченої ваги і дещо дізнатися про зовнішній світ.

Боєць згадує, що наглядачі в Галичі не приховували обличчя за масками, а медики навіть купували за власні гроші зеленку, бо у в’язниці постійно не вистачало медикаментів. Однак після попередніх 20 місяців суцільних знущань полонені все одно сприймали таку поведінку росіян украй насторожено, постійно очікуючи якогось підступу.

— Я навіть не повірив, коли сказали, що нас повезуть на обмін. Думав, що просто перевезуть в інше місце, де знову продовжиться те саме, що й раніше. Лише на самому кордоні вже повірив, що це справді обмін. Ми всі тоді надзвичайно зраділи, що нас обміняли, справжня ейфорія була.

* * *

Володимир Решетніков повернувся з полону 3 січня 2024 року серед 230 військових та цивільних українців. Нині він проходить реабілітацію і збирається згодом повернутись до лав Збройних Сил України, бо вважає, що не має жити мирним життям у час, коли українці ведуть виснажливу війну за існування своєї нації та власної держави.

Фото з особистого архіву героя

https://armyinform.com.ua/2024/04/11/progulyanky-v-37-gradusnyj-moroz-lyst-ridnym-na-shvydkoruch-ta-pobyttya-po-7-8-raziv-na-den-spogady-morpiha-pro-polon/

Новини війська

«Відпрацювала арта, потім полізли росіяни, осіб двадцять п’ять, проти нас сімох. Ми відбили тоді штурм» — український захисник Михайло

Прочитаєте за: 4 хв. 10 Квітня 2024, 6:32

До лютого 2022 року Михайло працював в ІТ-індустрії, розробляв програмне забезпечення для геймерів. Але день, коли росія пішла великою війною на Україну, кардинально змінив життя хлопця: нині він проходить службу в лавах Національної гвардії України.

Авторка матеріалу зустрілася з чоловіком у Харкові, де він проходить реабілітацію після поранення та звикає до нового статусу — батька…

— 24 лютого 2022 року я прокинувся через дзвінки рідних, які повідомили, що росія таки почала нашу «денацифікацію». Підготувавши сім’ю, зробивши необхідні запаси їжі, наступного дня я пішов до ТЦК та СП, — згадує військовий.

Того ж дня Михайло приєднався до лав українського війська. Згадує, що кілька наступних діб минули, як у тумані, — отримання зброї та озброєння, заняття рубежів навколо Харкова, навчання тих, хто ніколи до цього не мав стосунку до воєнної справи, (сам Михайло мав досвід поводження зі зброєю з часів строкової служби):

— Тоді вразила самоорганізованість і єдність людей. Учасники війни на Донбасі допомагали новобранцям, ніколи не відмовляли, все пояснювали з ретельністю і терпінням, якому можна було позаздрити.

Сам Михайло за короткий проміжок часу навчився поводженню як зі стрілецькою зброєю різних калібрів, зокрема натівських зразків, так і з гранатометами, ПТУР-ами та вогнеметами. Але, з усмішкою зазначає, що one love для нього залишаються великокаліберні кулемети…

А свої успіхи у воєнній справі чоловік аргументує не тільки мотивацією вигнати загарбників з української землі, але й банальним бажанням вижити. Він впевнений — боєць, який є багатофункціональним на фронті, має більше шансів повернутися з війни живим.

Згодом Михайло з побратимами брав участь в успішній контрнаступальній операції Сил оборони зі звільнення Харківщини. Вони заходили для «зачистки» місцевості після того, як десантно-штурмові підрозділи звільняли Ізюм, Борову, Балаклію, Вербове.

— Найскладніше було під Боровою. росіяни тоді міцно вчепилися — були і контактні бої, і техніка кілька разів на нас ішла. Ми тоді по ній успішно відпрацювали з РПГ, — згадує військовий.

І додає: але ті події, як порівнювати з боями і в Серебрянських лісах, і в Кліщіївці були, як то кажуть, квіточками…

Кілька ротацій Михайла минуло під Кремінною. Він згадує, що кожен наступний приїзд в ту містину ставав дедалі складнішим: ворог, розлючений попередніми невдачами, поводив себе, як оскаженілий звір.

— Вчергове підрозділ заїхав у незнайомі окопи. Звісно, на перших порах ми не дуже добре орієнтувалися на місцевості, чим і скористалися росіяни. Вони почали штурм якраз тоді, коли тривала «перезмінка».

Військовий розповідає, що на українські позиції того разу йшли підрозділи псковського десанту рф — достойний противник.

—Яку витривалість, мотивацію чи ненависть треба мати, щоб повзти по снігу глибиною до пів метра близько 400 метрів, а потім почати бій? — і досі дивується Михайло.

Групу резерву, в якій перебував наш герой, відправили для підтримки побратимів на першій лінії оборони. Щойно вони евакуювали поранених і загиблих в тил, почався черговий штурм.

— Спочатку відпрацювала арта, дуже близько підійшла броньована техніка, а потім полізли самі росіяни — осіб двадцять п’ять… Проти нас сімох. Ми відбили тоді штурм, хоча і втратили одного побратима. Але й ми забрали тоді життя восьми орків. Решта повернулася у свій тил ні з чим.

Михайло розповідає, що, крім «запеклих вовків», траплялися серед тих, хто штурмував українські позиції, і ненавчені мобілізовані:

— Через перевагу в силі вони вибивають наших хлопців з позицій, втрачають людей. А як закріпитися в тих окопах — не знають. Покружляють і повертаються до себе в тил. І ця поведінка досить дивувала…

Коли українські військові брали в полон таких «мобіків», ті мали лише одну відповідь — вони йшли вбивати «укрів» за гроші, які до моменту вступу в армію загарбників здавалися досить «легкими».

Михайло розповідає, що через величезну кількість ворожих дронів-вбивць у повітрі, пересування на позиціях в Серебрянських лісах та евакуація поранених відбувалася лише вночі:

— У нас була сформована група резерву, яка висувалася для прикриття ділянки, де обстановка ставала геть напруженою. Ця ж група в темний час доби займалася й евакуацією поранених, і 200-х. Тобто, якщо людина була поранена вдень, її могли забрати і за 8, а то й за 10 годин…

Звісно, досить часто це призводило до того, що через крововтрату або шок поранений міг загинути. Особливо боляче було, коли такі безглузді смерті траплялися серед побратимів.

Одного ранку, щойно вийшовши з позицій, Михайло отримав інформацію про те, що його близький товариш дістав ампутацію нижньої кінцівки. Розуміючи, що така травма може загрожувати життю, чоловік вирішив не зволікати — вже за 20 хвилин разом з чотирма побратимами висунувся на першу лінію. Незважаючи на те, що сонячне світло потрохи вступало в силу…

— Нам пощастило — у лісі ми знайшли тактичний візок, який використовують для евакуації поранених. Мабуть, хтось його залишив там і вже не повернувся. Тож, ми 5 км тягнули на ньому побратима вагою близько 130 кг. Він вижив, і вже незабаром отримає протез, — згадує Михайло.

Після чергового короткого відпочинку підрозділ Михайла був перекинутий під Бахмут, у район Кліщіївки. Чоловік на той момент займався аероррозвідкою. У день, коли військовий зазнав поранення, він заводив побратимів найбільш безпечним шляхом на позиції. На жаль, дорогою ворог виявив українських військових — в їхній бік полетіла ракета від протитанкового ракетного комплексу.

— Мене відкинуло вибуховою хвилею: я — в один бік, автомат і пробита каска — в інший. Коли отямився, перевірив, чи не сильно кровоточу. Вже після цього зайнявся групою.

Удача тоді була на боці українських бійців — всі були поранені, хтось легкий, хтось був важче, але загиблих не було.

Надавши один одному допомогу, вирішили потроху просуватися в тил. Хлопця, який був найважчим, залишили в спорудженому поспіхом укритті — його успішно евакуюють за кілька годин.

Вже у стабілізаційному пункті з’ясувалося, що в Михайла посічені кінцівки, кілька «дірок» у тулубі та складна акубаротравма.

Наразі армієць перебуває на реабілітації — осколкові поранення вже зажили, але дошкуляє контузія — військовий майже не чує на одне вухо. нещодавно він переніс чергову операцію — прогнози лікарів втішні. А наразі чоловік насолоджується новим статусом — виховує сина…

https://armyinform.com.ua/2024/04/10/vidpraczyuvala-arta-potim-polizly-rosiyany-osib-dvadczyat-pyat-proty-nas-simoh-my-vidbyly-todi-shturm-ukrayinskyj-zahysnyk-myhajlo/

Новини війська

Йшли 7 км під небом, сповненим дронів, під постійним вогнем ворожої артилерії та мінометів — захисник «Вітер»

Прочитаєте за: 3 хв. 8 Квітня 2024, 6:44

До 24 лютого 2022 року Олександр обіймав посаду заступника декана будівельного факультету Харківського національного університету будівництва та архітектури. Свого часу математик-науковець отримав вчене звання «професор».

Проте, щойно росіяни пішли великою навалою на Україну, чоловік поставив на паузу викладацьку діяльність, одягнув український однострій та взяв позивний «Вітер».

Поки його підрозділ перебуває на відновленні, кореспондентка АрміяInform зустрілася з українським захисником, аби записати його розповідь про російсько-українську війну.

— У 2014-му мені прийшла повістка. У військкоматі сказали, що на два тижні поїду до навчального центру, вчитися на водія БТР. А фактично я прослужив рік.

Проходив службу Олександр у Слобожанській бригаді Національної гвардії України. Здебільшого це була служба на блокпостах і патрулювання міст. Декілька разів підрозділ «Вітру» брав участь у «зачистці» ДРГ.

Минуло вісім років. І чоловік повернувся в рідну бригаду.

— 24 лютого 2022 року я зрозумів, що деякий час буде не до викладацької діяльності — з’явилися більш важливі речі… Зателефонував до військової частини, там сказали, що і посаду для нас знайдуть, і однострій, і засоби захисту видадуть. Тож 26 числа я приступив до виконання обов’язків на посаді стрільця, — згадує чоловік.

Згодом отримав зброю і боєприпаси. А вже незабаром підрозділ «Вітру» опинився під Балаклією. Почалися бойові будні українських захисників — риття та облаштування позицій, інженерні роботи, розвідка.

— Ми виявляли і спостерігали за ворожими колонами, які рухалися в наш бік, передавали інформацію нашим артилеристам, а ті вже відпрацьовували по ворогові на ураження, — розповідає Олександр.

Фото: Оксана Іванець / АрміяInform

Згодом під натиском сил противника українські підрозділи відійшли від Балаклії для переформування, щоб вже за кілька місяців завдати одного з вирішальних ударів по ворогу та звільнити більшу частину Харківщини. Група «Вітру» йшла однією з останніх:

— Нам дуже пощастило, оскільки виходили ми під покровом ночі з глибокого оточення. Вхопили, як кажуть, за хвіст останню можливість…

У боях за селище Байрак, що під Ізюмом, яке мало важливе тактичне положення для українських підрозділів, нацгвардійці взяли на себе головний удар ворога, зімітувавши, що йдуть у наступ, і давши у такий спосіб іншим підрозділам завдати поразки російським підрозділам та зайняти більш вигідні позиції.

Після вдалого контрнаступу українських Сил безпеки та оборони підрозділ «Вітру» був перекинутий під Кремінну, що на Луганщині. Чоловік згадує, що спочатку вони досить вдало гнали окупантів — проходили лісом до 500 метрів.

Згодом закріпилися, окопалися та зайняли глибоку оборону неподалік траси, яка веде до Кремінної. У постійних штурмах та відбиттях атак противника промайнуло три місяці. Потім була невелика перерва на відновлення, і знов — Серебрянські ліси…

Друга ротація тривала в більш складних умовах. Розлючений попередніми невдачами ворог постійними артилерійськими обстрілами майже «викосив» український заповідник. Тепер столітні дерева вже не захищали українських захисників своїм покровом.

А рашисти взяли за практику «відпрацьовувати» мінометами місцевість по квадратах, після чого кидати на українські позиції «м’ясо» у вигляді російської піхоти.

— Вони влучають, позиції горять. Поки ми намагаємось хоч якось гасити пожежу, орки починають лізти. Ми їх б’ємо, ті по трупах своїх же відповзають, перегруповуються, знову нас криють — і йдуть. І так цілодобово — вдень і вночі, у мороз, спеку або мряку. Така собі «тактика на виснаження», — згадує «Вітер».

Але найбільш складною для підрозділу Олександра стала ротація під Кліщіївкою, що під Бахмутом. Загарбники тут і досі безуспішно намагаються вичавити українські підрозділи.

— Пересування з тилу на позиції з перших хвилин перетворюється на естафету за виживання. Поміняти побратимів виходить не з першого разу. І навіть не за один день, — розповідає український захисник.

«Вітер» згадує, що пішки доводилося долати відстань близько 7 км — під небом, сповненим дронів, під постійним вогнем ворожої артилерії та мінометів. Згадує армієць, як одного разу довелося евакуювати групу побратимів, які так і не змогли дійти до укриттів, — півтора десятка осіб зазнали поранень…

— Так, ворог навчається. Він змінює тактику, він опанував дрони, але перемога все одно буде за нами, — розмірковує чоловік.

А потім, усміхаючись, додає, що на відміну від московитів, в українському війську служить багато професорів, зокрема математиків. Олександр впевнений — математика вчить людину не тільки обчислювати, але й вираховувати та ухвалювати правильне рішення. Особливо в екстрених ситуаціях…

https://armyinform.com.ua/2024/04/08/jshly-7-km-pid-nebom-spovnenym-droniv-pid-postijnym-vognem-vorozhoyi-artyleriyi-ta-minometiv-zahysnyk-viter/

Новини війська

Він стояв у Маріуполі до останнього: історія Героя України Володимира Торшина, батько якого мріє знайти його могилу

Прочитаєте за: 3 хв. 4 Квітня 2024, 6:33

Герой України Володимир Торшин був командиром самохідно-артилерійського дивізіону в 36-й бригаді морської піхоти, загинув під час оборони Маріуполя.

Як офіцер прийняв свій останній бій? Хто отримував з рук Президента України орден «Золота Зірка» замість загиблого Героя? Та в якому місті увічнено пам’ять офіцера? Про це наш кореспондент говорив із побратимом і батьком Володимира Торшина.

Не зрадив присягу, вирішив виходити з Криму

— Після дев’ятого класу Володимир вступив до військового ліцею в Одесі. А далі це вже його вибір був… Звісно, що перед очима у нього завжди мій приклад був, бо я теж військовий, — згадує батько Володимир Миколайович.

Каже, що в підлітковому віці син любив слухати музику у стилі heavy metal. Навіть волосся довге носив якийсь час і шиповані браслети на руці. Купа аудіокасет з тих часів залишилась. Улюбленими були гурти Metallica, Manowar.

Володимир закінчив Львівський інститут Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».

Під час анексії Криму проходив службу в 406-й окремій береговій артилерійській групі ВМС ЗСУ. Не зрадив присягу, вирішив виходити з Криму. Хоча більшість військових, з якими Володимир служив, залишилась.

Торшин одним з останніх виходив з Криму. Вивозив нашу техніку звідти.

Згодом був призначений у 36-й бригаді на посаду командира артилерійського дивізіону.

— Ми разом служили з 2017-го по 2020 рік… Володимир Торшин мав бездоганну репутацію. Деякі люди навіть казали, що вони в дивізіоні служать доти, доки тут такий командир. Яке б складне завдання не ставив він перед підлеглими, вони, не задумуючись, виконували, бо його слово поважали, довіряли йому, — згадує військовослужбовець ЗС України Іван.

Додає, що Торшин був вимогливий, але насамперед — вимогливим до себе. Іван за звичкою у спогадах називає офіцера «Володимировичем».

— Родину свою дуже любив… Двоє дітей, дружина. Де б не був, завжди знаходив час поспілкуватись, зателефонувати їм, — згадує Іван.

У Маріуполі стояв до останнього, тільки й встигали йому боєкомплект підвозити

— Син розповідав, що в Маріуполі ворог почав вести активні обстріли десь за два дні до початку широкомасштабного вторгнення… У день його народження, 21 березня 2022 року, за день до загибелі, я привітав сина. У мене в телефоні ці смс залишились… Він подякував. А 22 березня востаннє Володимир був на зв’язку зі мною десь о 10-й ранку, а після обіду вже все… — розповідає батько.

Побратим Іван каже, що перед широкомасштабним вторгненням вони з Володимиром телефонували один одному:

— Було зрозуміло, до чого все йде… Загинув він у Маріуполі, у районі заводу імені Ілліча. Там його побратими і поховали. Потім у ворожих пабліках викладали відео, де видно, що росіяни, після окупації міста, провели ексгумацію, я впізнав Володимировича. Де тіло перебуває зараз, невідомо.

Побратим шкодує, що не встиг набрати Торшина 21 березня:

— І знаю, що він був того дня ще на зв’язку. 35 років було йому… Нещодавно спілкувався з одним офіцером, який теж його знав. То цей офіцер захоплювався мужністю Володимировича і казав, що в Маріуполі він стояв до останнього. Зі своєю артилерією перебував вже, по суті, поруч з піхотою. Тільки й встигали йому боєкомплект підвозити, — розповідає Іван.

У 2022-му Володимир Торшин мав закінчувати Національний університет оборони України.

— Коли він мав поступати туди, то серйозно готувався. Я з ним інколи на турнік ходив. Володимирович і так був добре підготовлений, але казав, що йому для вступу ще треба підвищити показники свої. Теорію теж повторював активно. Був би він живий, звісно, багато би змінив, покращив у вітчизняній артилерії, — зауважує Іван.

…У Білгороді-Дністровському підполковника Володимира Торшина увічнили на Алеї Слави. Пізніше встановили меморіальну дошку на будівлі школи, де він навчався.

Орден «Золота Зірка» з рук Президента України отримував вже батько Героя Володимир Миколайович.

Торшин-старший каже, що головною його мрією тепер є звільнення окупованих росією територій — щоб була можливість у Маріуполі знайти місце поховання сина.

Із сайту Офісу Президента України: «Володимир Зеленський передав найвищу державну нагороду батькові полеглого Героя України — артилериста, підполковника Володимира Торшина. Під час боїв у місті Маріуполі він особисто керував вогнем свого підрозділу й уражав противника у складних умовах міста. Володимир Торшин загинув 22 березня 2022 року в Маріуполі, зазнавши смертельного поранення внаслідок авіаудару та артилерійського обстрілу».

Фото надали родина та побратими Володимира Торшина; із сайту Офісу Президента України

https://armyinform.com.ua/2024/04/04/vin-stoyav-u-mariupoli-do-ostannogo-istoriya-geroya-ukrayiny-volodymyra-torshyna-batko-yakogo-mriye-znajty-jogo-mogylu/

Новини війська

Коли до ворога 10 метрів: про порятунок «Тихона» та «Золотий хрест» від Главкома

Прочитаєте за: 5 хв. 2 Квітня 2024, 6:33

Далекобійник у цивільному житті Роман став до лав Збройних Сил України наприкінці березня 2022 року. Зробити це раніше не вдавалось — кілька тижнів у ТЦК відмовляли через надмірний наплив добровольців і прагнення відібрати серед них насамперед тих, хто вже мав бойовий досвід чи принаймні проходив військову службу.

Роман раніше у війську не служив, тому долучитись до захисту України зі зброєю в руках йому вдалося лише після наполегливих спроб через місяць після початку широкомасштабного вторгнення.

Відсутність досвіду не стала на заваді вмотивованому захисникові — нині Роман вже молодший сержант 22-ї окремої механізованої бригади, має успішний досвід виконання бойових завдань, авторитет і повагу серед побратимів та командирів.

Про нагородження «Золотим хрестом» від Головнокомандувача ЗСУ АрміяInform він розповідає стримано — каже, що головним своїм досягненням вважає успішне виконання поставлених завдань й особливо те, що всі бійці групи під його керівництвом завжди повертаються живими.

Їхав на базу, а назустріч йшли танки

35-річний Роман родом з села у Чернігівській області. Після закінчення Київського професійного ліцею водного транспорту працював водієм, ставши справжнім професіоналом-далекобійником. Одружився, має двох дітей — сина і доньку.

Велика війна увірвалась в його життя тоді, коли він перебував удома, готуючись до поїздки у Фінляндію — фура вже стояла завантаженою і готовою до рейсу. Рано-вранці 24 лютого 2022 року Роману зателефонував шеф, наказавши терміново вирушати на базу. Цей дзвінок став точкою відліку між мирним життям і війною.

— Була приблизно п’ята ранку, можливо пів на шосту. Коли рушив по трасі, то назустріч у бік кордону з білоруссю йшли наші танки, лунали вибухи. Тоді я усвідомив, що це не жарти — почалася справжня велика війна.

Вдячний інструкторам за підготовку

Вже тоді Роман вирішив, що обов’язково долучиться до Сил оборони України. Втілити це прагнення вдалося лише через місяць — чоловіку довго відмовляли, хоча він ходив до ТЦК кілька тижнів мало не щодня.

— Мене спочатку не брали. Пояснювали, що беруть тільки тих, хто вже служив і брав участь в АТО й ООС. Але я все просився і зрештою через місяць все вдалося — мене погодились узяти. Далі була «учебка», — розповідає Роман.

Підготовка, згадує Роман, була інтенсивною й виявилась надзвичайно корисною. Отриманої бази виявилось цілком достатньо для того, щоб виконувати завдання, вдосконалюючи свої знання, вміння та навички в бойових умовах. Тому інструкторів навчального центру боєць згадує з глибокою щирою вдячністю.

Коли до ворога 10 метрів…

Вже у червні 2022 року Роман вирушив боронити Україну на сході. Тоді ж здобув перший бойовий досвід. Битись з ворогом на «нулі» доводилось у ближніх боях — до окупантів було заледве 10–15 метрів.

— Десятиметрова відстань — це дуже близько, практично впритул. Ми бачили їх, вони бачили нас. Можна було перекрикуватися з ворогами, навіть побачити їхні обличчя, — згадує боєць.

Гаряче літо 2022 року стало для Романа часом бойового хрещення. Бої у Пісках, Спартаку, Сєверодонецьку, Лисичанську загартували воїна і, попри біль від утрат побратимів, переконали, що ворог не всемогутній, його можна нищити і перемагати.

«Золотий хрест» — нагорода за збереження життів побратимів

Висока відповідальність, наполеглива робота зі самовдосконалення і здобутий бойовий досвід дозволили Роману спочатку стати старшим групи і згодом дослужитись до звання молодшого сержанта. Бійцеві доручали складні завдання, бездоганне виконання яких відзначали заохоченнями і нагородами.

Однією з найвищих із них став «Золотий хрест» — відзнака Головнокомандувача Збройних Сил України, якою нагороджуються особи рядового і сержантського (старшинського) складу за проявлену мужність і успішне виконання завдань під час бою.

Роман згадує про нагороду стримано, стверджуючи, що нічого надзвичайно героїчного не зробив — просто виконував бойові завдання і завжди робив усе можливе для того, щоб усі бійці його групи повернулись живими.

— Всі побратими з груп, які я водив, повертались живими. У мене завжди дві мети — виконати завдання й одночасно зберегти життя бійців. Тільки тоді можна вважати, що все пройшло успішно, — пояснює молодший сержант.

Старший групи може бути суворим, але бійці за це вдячні

Для цього старший групи має бути максимально сконцентрованим, зібраним і відповідальним. Часом доводиться бути суворим до побратимів, вимагати швидкого чіткого виконання наказів і навіть часом гримнути на когось із них під час бою.

— Вперше потрапивши під обстріл, новачки інколи впадають в ступор, можуть розгубитися. Тоді доводиться реагувати миттєво — крикнути на бійця, підштовхнути його реагувати і знайти укриття, — розповідає Роман. — Однак в підсумку побратими завжди вдячні за науку, бо розуміють, що вона рятує їм життя.

Згодом навчені ним бійці адаптуються і вже самі починають діяти в бою максимально грамотно й ефективно без зайвих вказівок з боку старшого групи. Тоді вже не лише він страхує їх, але й вони прикривають його. Бійці починають розуміти один одного з пів слова, жесту чи погляду і група завдяки цьому діє як єдиний злагоджений організм.

Частка секунди і тризуб утримали від пострілу

Захисник пригадує, як уміння блискавично оцінювати обстановку і ухвалювати правильні рішення допомогло його групі врятувати життя бійцеві, який 46 діб виживав у тилу ворога і потім випадково вийшов до своїх. Про цю неймовірну історію відчайдушної боротьби за життя бійця 22-ї окремої механізованої бригади Володимира «Тихона» Гудіма вже розповідала АрміяInform.

— Це саме наша група помітила його, коли він вийшов зі своєї нори-землянки. Думали, що кацап, я вже навіть приготувався стріляти. Але потім у приціл автомата побачив на його шапці тризуб і зрозумів, що це може бути наш.

Володимир «Тихон» Гудім

Роман не стримує емоцій, адже від рішенням натиснути на спусковий гачок його відділяла якась частка секунди. Її, втім, вистачило, щоб замість пострілу покликати бійця, наказавши йому повільно підійти.

Потім була виснажлива евакуація, коли для того, щоб вивести «Тихона» для своїх, довелося подолати близько 8 кілометрів по багнюці під дощем. При цьому боєць, наголошує Роман, тримався гідно, намагався попри поранення йти сам.

— Це був грудень 2023 року, тоді були сильні дощі, на берці нещадно налипав бруд — здавалось, що кілограмів по 5 додаткових на кожну ногу. Ми самі були виснажені після перебування на позиції без відпочинку. «Тихон» це розумів і допомагав як міг.

Запобігти новим злочинам окупантів — головна мета захисника України

Історія порятунку «Тихона» — лише один з епізодів виснажливої і небезпечної бойової роботи групи на чолі з молодшим сержантом Романом. На питання, що спонукало його піти до війська і мотивує зараз, він відповідає:

— Я бачив багато відео з Бучі, з інших міст України, з сіл на Чернігівщині, які були під окупацією. Бачив страшні злочини, які вчиняли російські загарбники. Нехай кожен подивиться ці відео і подумає про те, що якщо ми не будемо стояти тут на обороні, то цей жах може прийти до них додому.

Цього, переконаний захисник, не можна допустити в жодному разі, тому всі українці по мірі можливостей мають допомагати боронити нашу країну. Чоловіки ж повинні бути готовими долучитись до Сил оборони зі зброєю в руках.

Фото з особистого архіву героя

https://armyinform.com.ua/2024/04/02/koly-do-voroga-10-metriv-pro-poryatunok-tyhona-ta-zolotyj-hrest-vid-glavkoma/