Архив метки: герої

Новини війська

Президент України нагородив державними відзнаками 480 військовослужбовців

Прочитаєте за: 13 хв. 17 Листопада 2023, 19:33

Президент України Володимир Зеленський відзначив державними нагородами ще 480 захисників України.

Відповідні укази оприлюднені на сайті глави держави.

Згідно з документами, нагороди призначені за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, та за самовіддане виконання військового обов’язку.

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 754/2023

Про відзначення державними нагородами України

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку постановляю:

Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня

ГАНЖУ Олексія Володимировича — молодшого сержанта

ГОРДІЄНКА Сергія Сергійовича — солдата

УСЕНКА Андрія Андрійовича — солдата

Нагородити медаллю «За військову службу Україні»

БІЛОУСОВА Олександра Володимировича — молодшого сержанта

ВАРАВІНА Євгена Вікторовича — молодшого сержанта

ВЕРБОВОГО Дмитра Олеговича — сержанта

ВОЙТЕНКА Олега Михайловича — солдата

ГЛУШКА Євгена Володимировича — старшого солдата

ГРИЦАЄНКА Олексія Олександровича — молодшого сержанта

ДЕМЕНКА Андрія Миколайовича — солдата

ДОБРОВОЛЬСЬКОГО Віктора Івановича — солдата

ДОЛЖЕНКА Павла Сергійовича — штаб-сержанта

ДУДНИКА Валерія Юрійовича — молодшого сержанта

ЖЕРЕБА Віктора Володимировича — старшого солдата

ЗАГАЙКА Андрія Миколайовича — солдата

ЗЕЛЯ Анатолія Вікторовича — сержанта

КАМИНІНА Олександра Сергійовича — солдата

КАПАНОВА Костянтина Гочиєвича — молодшого сержанта

КОБИЛІНСЬКОГО Миколу Валерійовича — молодшого лейтенанта

КОБИЛЯЦЬКОГО Владислава Віталійовича — молодшого сержанта

КОЧЕТКОВА Івана Сергійовича — солдата

КУШНІРА Василя Євгеновича — молодшого лейтенанта

ЛЯЛЬКА Віталія Івановича — солдата

МИРОШНИЧЕНКА Дениса Дмитровича — солдата

НЕКРУШЦЯ Богдана Миколайовича — солдата

ОСАДЧОГО Владислава Івановича — молодшого сержанта

ПАВЛЮЧЕНКА Сергія Вікторовича — солдата

ПИСАРЕВСЬКОГО Івана Миколайовича — старшого солдата

ПОЛОЖІЯ Дмитра Олександровича — солдата

ПРИЩА Андрія Олександровича — солдата

РОМЕНСЬКОГО Кирила Вікторовича — солдата

САЛАЩЕНКА Владислава Валерійовича — старшого солдата

СВІЧКАРЯ Юрія Євгенійовича — солдата

СЕМЕНЕНКА Віталія Васильовича — солдата

СИДОРЕНКА Олександра Сергійовича — солдата

СИМОНІНА Олександра Олександровича — солдата

СНІГІРЯ Максима Сергійовича — солдата

СУХИХ Іллю Сергійовича — старшого солдата

ФЕДОРЧУКА Олександра Васильовича — молодшого сержанта

ХУДОЛЄЯ Кирила Валерійовича — старшого сержанта

ЦАРЕНКА Андрія Юрійовича — підполковника

ШЕВЦОВА Андрія Володимировича — старшого солдата

ШТАНЬКА Олександра Івановича — солдата

ЩЕГЛОВА Максима Ігоревича — солдата

Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни»

АВАНЕСЯНА Карена Хачатуровича — солдата

АВЕР’ЯНА Юрія Васильовича — солдата

АЛЬБІНОВИЧА Едуарда Володимировича — молодшого сержанта

АНДРЕЄВА Віталія Володимировича — солдата

АНТОНЮКА Сергія Юрійовича — молодшого сержанта

БАЄВА Олега Вікторовича — солдата

БАЛЮКА Максима Ігоровича — солдата

БЕЗРУКА Євгенія Романовича — солдата

БЕЛЯЄВА Олега Вікторовича — солдата

БЕРДНІКОВА Олексія Федоровича — старшого солдата

БИРЧУКА Андрія Миколайовича — солдата

БОВСУНІВСЬКОГО Віктора Вікторовича — лейтенанта

БОЛЬШАКОВА Андрія Сергійовича — старшого солдата

БОНДАРЯ Олексія Вікторовича — старшого сержанта

БОНДАРЕНКА Сергія Вікторовича — молодшого сержанта

БРИТВЕНКА Максима Валерійовича — молодшого сержанта

БРУСІНЦЯ Владислава Васильовича — старшого солдата

БУРЛАКУ Петра Петровича — головного сержанта

БУРМУ Віталія Олеговича — солдата

БУТЕНКА Андрія Андрійовича — молодшого сержанта

ВАСІЛЬЄВА Миколу Володимировича — солдата

ВЕРЬОВКУ Анатолія Володимировича — старшого солдата

ВІТХЕНА Романа Юрійовича — старшого солдата

ВЛАСЕНКА Віталія Олександровича — солдата

ВОЛОВИКА Андрія Миколайовича — солдата

ГАЙДАША Юрія Олексійовича — молодшого сержанта

ГАНЖУ Андрія Анатолійовича — солдата

ГЕРМАНОВСЬКОГО Сергія Івановича — молодшого сержанта

ГОЛОБОРОДЬКА Сергія Олександровича — старшого солдата

ГОЛОВАНЯ Павла Вікторовича — солдата

ГОРБАЧОВА Олега Миколайовича — солдата

ГУРКОВА Василя Івановича — старшого солдата

ГУСАКА Олексія Ігоровича — старшого солдата

ГУСАРА Максима Анатолійовича — старшого солдата

ДВОРКІНА Ігоря Ігоревича — капітана

ДЕНИСЕНКА Григорія Михайловича — солдата

ДИКУНА Сергія Степановича — старшого солдата

ДІДИКА Віктора Васильовича — молодшого сержанта

ДМИТРЕНКА Анатолія Юрійовича — старшого солдата

ДУШКІНА Романа Володимировича — молодшого сержанта

ДЯЧЕНКА Сергія Сергійовича — старшого солдата

ЕТКАЛА Євгена Миколайовича — солдата

ЄВЧУКА Павла Павловича — молодшого сержанта

ЖИЖИНА Володимира Вікторовича — солдата

ЖОРНИКА Данила Олексійовича — молодшого сержанта

ЖУРАВЛЯ Євгенія Валерійовича — старшого солдата

ЖУРАВЛЬОВА Станіслава Олександровича — солдата

ЗАВАЛІЯ Артура Олександровича — сержанта

ЗАЙЦЕВА Олександра Валерійовича — солдата

ЗБАРОВСЬКОГО Станіслава Васильовича — солдата

ЗИРЯНОВА Андрія Сергійовича — молодшого сержанта

ЗІМНИЦЮ Андрія Івановича — старшого солдата

ІЛЬКЕВИЧА Андрія Олександровича — старшого лейтенанта

ІСУПОВА Владислава Олександровича — старшого солдата

КАЙГОРОДОВА Станіслава Іногентовича — молодшого сержанта

КАЛІНІЧЕНКА Анатолія Володимировича — солдата

КАМИШЕВА Михайла Олексійовича — солдата

КЕЛЕМАНИКА Степана Ярославовича — солдата

КІША Костянтина Костянтиновича — солдата

КНИША Богдана Артемовича — молодшого сержанта

КОПІЙЧЕНКА Сергія Вікторовича — солдата

КОРНУТУ Романа Олександровича — старшого солдата

КОРОСТІЛЕНКА Максима Віталійовича — молодшого сержанта

КОСЕНКА Олександра Олександровича — старшого солдата

КОСОГОВА Олександра Вікторовича — солдата

КОСЯКА Сергія Романовича — молодшого сержанта

КРИВОШЕЮ Дмитра Сергійовича — солдата

КРУПІНІНА Олексія Ігоровича — солдата

КУКАВСЬКОГО Романа Станіславовича — солдата

КУЛИНИЧА Івана Володимировича — старшого солдата

КУРИЛЕНКА Сергія Анатолійовича — старшого солдата

КУХТЯКА Романа Олеговича — солдата

КУЧЕРА Дмитра Вячеславовича — солдата

ЛАВРІНЕНКА Віталія Володимировича — молодшого сержанта

ЛЕБЕДЯ Сергія Михайловича — молодшого сержанта

ЛЕСЮКА Миколу Богдановича — сержанта

ЛИМАРЯ Геннадія Володимировича — старшого солдата

ЛІГОСТОВА Віктора Григоровича — молодшого сержанта

ЛІТВІНА Олексія Геннадійовича — молодшого сержанта

ЛОБОДІНА Миколу Миколайовича — солдата

ЛОЗІКА Миколу Миколайовича — солдата

ЛУКАШОВА Андрія Семеновича — солдата

МАМИКІНА Андрія Ромуальдовича — солдата

МАМОНТОВА Юрія Сергійовича — молодшого сержанта

МАНЖОЛУ Романа Вікторовича — сержанта

МАРТИНОВА Павла Ігоревича — солдата

МАРЧУКА Максима Дмитровича — солдата

МЕЛЬНИЧУКА Володимира Ігоровича — молодшого лейтенанта

МЕТЕЛЕНКА Володимира Володимировича — старшого солдата

МИХАЙЛЕНКА Романа Вікторовича — сержанта

МІРОШНИЧЕНКА Костянтина Івановича — старшого лейтенанта

МОЛОДИЧУКА Руслана Миколайовича — старшого солдата

НАЗАРЕНКА Дмитра Олексійовича — майора

НЕМТІНА Антона Ілліча — старшого солдата

НІКІТІНА Олександра Олександровича — старшого солдата

ОВСЯНКА Володимира Петровича — молодшого сержанта

ОВЧАРУКА Дмитра Андрійовича — старшого солдата

ОНИЩЕНКА Сергія Юрійовича — солдата

ОТРОДУ Олексія Анатолійовича — старшого солдата

ПЕРКОВА Віталія Валерійовича — солдата

ПЕРШИНА Сергія Олександровича — солдата

ПЕТРЕНКА Віталія Григоровича — сержанта

ПЕТРОВА Максима Вікторовича — солдата

ПИЛИПЕНКА Сергія Віталійовича — солдата

ПОЛЯКОВА Олександра Івановича — солдата

ПОПОВИЧА Володимира Володимировича — молодшого сержанта

ПОСІТКА Дмитра Анатолійовича — старшого солдата

ПОСТОЛЬНІКА Олександра Віталійовича — солдата

ПРОХОРОВА Євгена Валерійовича — солдата

ПРУДНІКОВА Павла Олександровича — солдата

РІЗНИКА Артема Сергійовича — солдата

РОМАНОВСЬКОГО Ігоря Юрійовича — солдата

РЯБЧЕНКА Анатолія Олеговича — солдата

РЯБЧЕНКА Сергія Олеговича — солдата

САБАДУ Микиту Олексійовича — солдата

САВУЛЯКА Романа Юрійовича — солдата

САНАЄВА Михайла Сергійовича — молодшого лейтенанта

САУЛЯКА Сергія Леонідовича — сержанта

СВЄТУСА Євгена Анатолійовича — солдата

СВИРИДЮКА Вячеслава Миколайовича — молодшого сержанта

СЕМЕНЮКА Андрія Геннадійовича — молодшого лейтенанта

СЕРГУНА Сергія Юрійовича — солдата

СИДОРЦЯ Олександра Олександровича — солдата

СОБОЛЯ Владислава Олексійовича — солдата

СОВГІРА Андрія Анатолійовича — солдата

СОЛОВ’Я Олександра Вікторовича — солдата

СТАРОСТІНА Владислава Олександровича — молодшого лейтенанта

СУШКА Руслана Анатолійовича — солдата

ТАМАЗЛИКАРА Володимира Олександровича — солдата

ТАРАСЕВИЧА Віталія Васильовича — старшого солдата

ТАТАРЕНЦОВА Дмитра Юрійовича — старшого солдата

ТЕСЛЕНКА Артема Геннадійовича — молодшого сержанта

ТИЧІНСЬКОГО Олександра Івановича — солдата

ТКАЛЕНКА Романа Івановича — солдата

ТКАЧЕНКА Андрія Анатолійовича — солдата

ТКАЧЕНКА Кирила Володимировича — солдата

ТКАЧОВА Андрія Володимировича — молодшого сержанта

ТРЕСКІНА Руслана Ільдаровича — молодшого сержанта

ФЕДОРЕНКА Володимира Володимировича — старшого солдата

ХВОСТОВА Олега Олексійовича — сержанта

ЦИМБАЛЮКА Романа Сергійовича — старшого солдата

ЧАБАНА Віталія Вікторовича — молодшого сержанта

ЧЕРНЕНКА Ярослава Васильовича — солдата

ЧЕРНОВА Олексія Володимировича — молодшого сержанта

ЧИХУТУ Олександра Миколайовича — солдата

ЧУМАЧЕНКА Владислава Анатолійовича — молодшого сержанта

ЧУПРИНУ Сергія Вікторовича — солдата

ШАНДИБУ Вячеслава Григоровича — солдата

ШАПОВАЛА Олександра Сергійовича — старшого солдата

ШЕВ’ЯКОВА Артема Климентійовича — солдата

ШНАЙДЕРА Володимира Тихоновича — старшого солдата

ШУЛЬГУ Володимира Степановича — солдата

ШУЛЬГУ Дмитра Сергійовича — солдата

ШУМІЛОВА Юрія Анатолійовича — молодшого сержанта

ЩЕБЕТУНА Миколу Олександровича — старшого солдата

ЮЩИКА Юрія Віталійовича — молодшого лейтенанта

ЯБЛОНСЬКОГО Олександра Володимировича — сержанта

ЯКОВЛЕВА Віталія Сергійовича — солдата

ЯНОВСЬКОГО Володимира Анатолійовича — солдата

ЯРОСЛАВЦЕВА Ярослава Сергійовича — солдата.

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

17 листопада 2023 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 755/2023

Про відзначення державними нагородами України

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку постановляю:

Нагородити орденом Богдана Хмельницького І ступеня

БАРАНОВА Віталія Анатолійовича (посмертно) — підполковника

Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня

КАПІТУЛУ Дмитра Вікторовича — майора

Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

ВЕЛИКОГО Сергія Ігоровича — старшого лейтенанта

ДМИТРЕНКА Олександра Миколайовича — майора

КУСЕНКОВА Руслана Анатолійовича (посмертно) — капітана

ПАСІЧНИКА Станіслава Миколайовича — старшого лейтенанта

СМАГЛЮКА Андрія Івановича — підполковника

СОКУРА Сергія Миколайовича (посмертно) — лейтенанта

ШАБАЛІНА Андрія Андрійовича — лейтенанта

Нагородити орденом «За мужність» ІІ ступеня

ДЯЧЕНКА Максима Геннадійовича (посмертно) — солдата

КУЦЕНКА Дмитра Олександровича — молодшого сержанта

МОРОЗА Олександра Олексійовича (посмертно) — солдата

САВОЧКІНА Олега Ігоровича — сержанта

СІНЬКЕВИЧА Романа Васильовича — головного сержанта

ШЕМЕТУ Сергія Васильовича (посмертно) — молодшого сержанта

Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня

АМІРХАНЯНА Юрія Михайловича (посмертно) — старшого сержанта

АНТОНЧИКА Романа Ігоровича (посмертно) — солдата

БАБАРИКІНА Сергія Івановича — молодшого сержанта

БАРНУ Андрія Володимировича (посмертно) — солдата

БАСАЛАЄВА Павла Юрійовича (посмертно) — сержанта

БИЦЯ Михайла Володимировича (посмертно) — солдата

БОГАТИРЬОВА Андрія Анатолійовича (посмертно) — солдата

БОРИСЕНКА Дмитра Анатолійовича (посмертно) — молодшого сержанта

БОРОВИЦЬКОГО Миколу Павловича (посмертно) — старшого солдата

БОЦЯНА Сергія Васильовича (посмертно) — сержанта

БУЛГАКОВА Іллю Владиславовича (посмертно) — солдата

ВАХНОВАНА Анатолія Олександровича (посмертно) — солдата

ВЕРБІЦЬКОГО Михайла Ярославовича (посмертно) — солдата

ВЕРХОДУБА Івана Леонідовича (посмертно) — солдата

ВИНОГРАДОВА Леоніда Семеновича (посмертно) — молодшого сержанта

ВОЗНЮКА Івана Івановича (посмертно) — солдата

ВОЛКОВА Микиту Костянтиновича (посмертно) — старшого солдата

ГАВРИЛЮКА Володимира Леонідовича (посмертно) — солдата

ГАМОЦЬКОГО Олега Яковича (посмертно) — молодшого лейтенанта

ГОРДІЄНКА Олександра Михайловича (посмертно) — молодшого сержанта

ГОРИЦЬКОГО Руслана Валентиновича (посмертно) — солдата

ГРЕБЕНЮКА Олексія Вікторовича — солдата

ГРИНЬКЕВИЧА Василя Руслановича — молодшого сержанта

ГРИЦАЄНКА Івана Михайловича (посмертно) — солдата

ГРИЩЕНКА Андрія Васильовича (посмертно) — молодшого сержанта

ГУРКА Ярослава Ігоровича (посмертно) — солдата

ДЕОРДІЦУ Андрія Григоровича (посмертно) — солдата

ДІХТЯРА Сергія Михайловича (посмертно) — солдата

ДОВГОГО Максима Олександровича (посмертно) — старшого солдата

ДОНСЬКИХ Павла Валерійовича — капітана

ДОНЦЯ Дмитра Олександровича (посмертно) — головного сержанта

ДРОБОТА Ростислава Вікторовича (посмертно) — солдата

ЄВСТАФ’ЄВА Валентина Олександровича (посмертно) — солдата

ЖУКОВА Вадима Геннадійовича (посмертно) — солдата

ЖУРАВЛЯ Сергія Ігоровича (посмертно) — солдата

ЗАДОРОЖНОГО Олексія Миколайовича (посмертно) — солдата

ЗАЇЧЕКА Володимира Миколайовича (посмертно) — солдата

ЗАПОРОЖЦЯ Олександра Олександровича (посмертно) — солдата

ЗУБЧИКА Валерія Васильовича (посмертно) — сержанта

ІЛЬЇНА Руслана Володимировича (посмертно) — солдата

ІЩЕНКА Андрія Віталійовича (посмертно) — молодшого сержанта

КАБЛЮКА Данила Сергійовича — молодшого сержанта

КАРБАНА Анатолія Євгеновича (посмертно) — головного сержанта

КАСЬЯНА Андрія Сергійовича — старшого солдата

КОБИЛЯНСЬКОГО Павла Васильовича (посмертно) — старшого солдата

КОВАЛЬЧУКА Івана Васильовича (посмертно) — солдата

КОВТОНЮКА Олександра Андрійовича (посмертно) — солдата

КОЗАКА Андрія Васильовича (посмертно) — старшого солдата

КОКТУ Володимира Михайловича (посмертно) — старшого сержанта

КОЛМОГОРОВА Євгена Володимировича — головного сержанта

КОНИКА Андрія Ярославовича (посмертно) — солдата

КОПІЙКУ Володимира Івановича (посмертно) — солдата

КОРНІЙЧУКА Петра Петровича (посмертно) — солдата

КОШЕЛЬКІВСЬКОГО Олександра Васильовича — солдата

КРАСОТУ Євгена Івановича (посмертно) — старшого солдата

КРАСЮКА Миколу Івановича (посмертно) — солдата

КУЗНЄЦОВА Микиту Васильовича (посмертно) — солдата

КУЧЕРЕНКА Дениса Денисовича (посмертно) — солдата

ЛАЛУ Артема Миколайовича — молодшого сержанта

ЛАШИНА Володимира Володимировича (посмертно) — солдата

ЛЕВЧЕНКА Сергія Андрійовича (посмертно) — молодшого сержанта

ЛЕШЕГУ Ігоря Зеноновича — молодшого сержанта

ЛИСЕНКА Дмитра Миколайовича — молодшого лейтенанта

ЛИСЕНКА Дмитра Олександровича — молодшого лейтенанта

ЛИТЮКА Миколу Сергійовича (посмертно) — сержанта

ЛЮЛЬКА Олександра Олеговича — солдата

МАГЛЬОВАНОГО Артема Валерійовича (посмертно) — солдата

МАКСИМЮКА Іллю Анатолійовича (посмертно) — солдата

МАНЖАЯ Кирила Олександровича (посмертно) — солдата

МАРГАСЮКА Миколу Володимировича (посмертно) — майстер-сержанта

МАРКІВА Ярослава Володимировича (посмертно) — солдата

МАШУРУ Павла Павловича (посмертно) — солдата

МЕДВЕЦЬКОГО Володимира Броніславовича (посмертно) — солдата

МИТРОГУ Тараса Федоровича (посмертно) — сержанта

МІЛЮТІНА Олександра Геннадійовича (посмертно) — сержанта

НАДРАГУ Сергія Юрійовича (посмертно) — солдата

НАКОНЕЧНОГО Богдана Євгеновича (посмертно) — солдата

НІКІТЕНКА Андрія Володимировича (посмертно) — солдата

ОВЧАРУКА Юрія Олексійовича (посмертно) — молодшого сержанта

ОДВАРКА Володимира Юрійовича (посмертно) — солдата

ОЛЕЩУКА Юрія Васильовича (посмертно) — солдата

ОЛІЙНИКА Василя Павловича (посмертно) — солдата

ОЛІЙНИЧУКА Романа Вікторовича (посмертно) — штаб-сержанта

ОМЕЛЬЧЕНКА Олександра Миколайовича (посмертно) — сержанта

ОНЕНКА Миколу Олександровича (посмертно) — молодшого сержанта

ОСМЯТЧЕНКА Сергія Юрійовича — солдата

ПАВЛОВА Богдана Юрійовича (посмертно) — молодшого сержанта

ПАЛЧИНСЬКОГО Михайла Ярославовича (посмертно) — молодшого сержанта

ПАНЧЕНКА Сергія Миколайовича (посмертно) — солдата

ПАСІЧНИКА Ярослава Володимировича (посмертно) — солдата

ПАСТИКУ Андрія Олександровича (посмертно) — солдата

ПЕРВЕНЬОНКА Сергія Петровича (посмертно) — солдата

ПЛІСАКА Павла Івановича (посмертно) — солдата

ПОКИНЬЧЕРЕДУ Ігоря Ігоровича (посмертно) — солдата

ПОЛЯНСЬКОГО Олександра Петровича (посмертно) — солдата

ПОТОЦЬКОГО Андрія Андрійовича (посмертно) — солдата

ПРІМІЧА Володимира Сергійовича (посмертно) — солдата

ПРОКОПЧУКА Костянтина Ігоровича — сержанта

ПРОЦЕНКА Вадима Олеговича (посмертно) — солдата

ПУРІЯ Ярослава Ярославовича (посмертно) — солдата

ПШИКА Володимира Григоровича (посмертно) — старшого солдата

РЕКАЛА Олександра Миколайовича (посмертно) — солдата

РИНЖУКА Сергія Сергійовича — солдата

РОЖНОВА Ярослава Руслановича (посмертно) — молодшого сержанта

РЯБОКОНЯ Анатолія Ігоровича (посмертно) — старшого солдата

САВІНКОВА Дмитра Валерійовича (посмертно) — солдата

САМОЙЛЕНКА Віталія Григоровича — молодшого сержанта

САПУНА Миколу Володимировича (посмертно) — солдата

САЧИНСЬКОГО Ігоря Ярославовича (посмертно) — молодшого сержанта

СВЯТКЕВИЧА Олега Михайловича (посмертно) — солдата

СЕРМАНА Михайла Михайловича (посмертно) — солдата

СЕЛЕГУ Сергія Михайловича (посмертно) — сержанта

СИВОДІДА Сергія Миколайовича (посмертно) — молодшого сержанта

СИНЬОВИЧА Василя Михайловича (посмертно) — солдата

СИРОТІНА Олександра Вікторовича (посмертно) — солдата

СІГІДУ Сергія Володимировича (посмертно) — солдата

СЛІПЧЕНКА Олега Олексійовича — головного сержанта

СОБЧЕНКА Володимира Анатолійовича (посмертно) — солдата

СОЛОВЙОВА Андрія Валерійовича (посмертно) — солдата

СОЛОМКА Владислава Костянтиновича (посмертно) — молодшого сержанта

СОПОВСЬКОГО Юрія Васильовича (посмертно) — солдата

СОТНИКА Владислава Олеговича (посмертно) — солдата

СТЕЦЕНКА Тараса Федоровича — солдата

СУРАНОВИЧА Руслана Геннадійовича (посмертно) — старшого сержанта

СЧАСТЛИВЕНКА Никиту Вадимовича — молодшого сержанта

ТАЙСТРУ Михайла Михайловича (посмертно) — солдата

ТАРНАВСЬКОГО Олександра Станіславовича — старшого солдата

ТЕМЧЕНКА Юрія Володимировича (посмертно) — солдата

ТИМОЩЕНКА Олега Анатолійовича (посмертно) — старшого солдата

ТИТКАЧА Ігоря Святославовича (посмертно) — солдата

ТОКАРЕНКА Руслана Валерійовича (посмертно) — старшого солдата

ТОНІЄВИЧА Миколу Дмитровича (посмертно) — солдата

ТРУБІЯ Юрія Олександровича (посмертно) — солдата

ФЕДІВА Романа Сергійовича (посмертно) — солдата

ФЕДОРЧУКА Сергія Степановича (посмертно) — молодшого сержанта

ФРОЛОВА Віталія Сергійовича (посмертно) — солдата

ФУРДИЧКА Івана Миколайовича (посмертно) — солдата

ХАНІЛЕВИЧА Олексія Романовича (посмертно) — солдата

ХАРІЯ Миколу Юрійовича (посмертно) — солдата

ХАРЛАМОВА Сергія Васильовича (посмертно) — головного сержанта

ХАРЧЕНКА Віктора Івановича (посмертно) — молодшого сержанта

ХМЕЛЬОВСЬКОГО Віктора Анатолійовича (посмертно) — солдата

ХОРЕВКА Анатолія Анатолійовича (посмертно) — старшого солдата

ЦИГАНЕНКА Іллю Анатолійовича (посмертно) — солдата

ЧЕПІЖКА Андрія Олеговича (посмертно) — солдата

ЧЕЧОТКУ Дмитра Васильовича (посмертно) — солдата

ШАРІНА Андрія Миколайовича (посмертно) — солдата

ШВЕЦЯ Олександра Вікторовича (посмертно) — старшого солдата

ШЕВЧУКА Олександра Миколайовича (посмертно) — старшого сержанта

ШЕРЕМЕТЕНКА Дениса Анатолійовича (посмертно) — старшого солдата

ШЕСТАКА Андрія Володимировича (посмертно) — солдата

ШЕСТОПАЛА Руслана Івановича (посмертно) — старшого солдата

ШОЛОМІЦЬКОГО Дмитра Івановича (посмертно) — солдата

ШУЛЯКА Юрія Михайловича (посмертно) — солдата

ЮРЧИЛА Сергія Васильовича (посмертно) — солдата

ЯКОВЕНКА Максима Вікторовича (посмертно) — солдата

ЯНИШЕВА Романа Леонідовича (посмертно) — солдата

ЯРОЩУКА Юрія Юрійовича (посмертно) — солдата

ЯСЬКОВА Олександра Сергійовича (посмертно) — солдата

ЯЦЕНКА Олега Костянтиновича — сержанта

Нагородити орденом Данила Галицького

ГОЛОДНЮКА Євгенія Олександровича — підполковника

ДЕМИДЮКА Дмитра Миколайовича — підполковника

Нагородити медаллю «За військову службу Україні»

БУЗІНСЬКОГО Романа Юрійовича — молодшого сержанта

ГАРБУЗА Юрія Миколайовича — підполковника

ДАНИЛІВА Василя Миколайовича — старшого сержанта

ДАНИЛКА Володимира Юрійовича — солдата

ДАЦИКА Олександра Васильовича — сержанта

КИЯШКА Івана Олександровича — капітана

КЛЕБЧУ Владислава Дмитровича — старшого солдата

ЛУГОВСЬКОГО Дмитра Анатолійовича — старшого солдата

ОМЕЛЬЧЕНКА Руслана Володимировича — молодшого сержанта

ПАВЛІКА Анатолія Миколайовича — молодшого сержанта

ПАХОМОВА Олега Миколайовича — старшого сержанта

ПОКУСАЄВА Володимира Павловича — солдата

ПОПОВА Віталія Васильовича — старшого солдата

РИБАКОВА Максима Олександровича — молодшого сержанта

СЕМКІЯША Руслана Івановича — старшого сержанта

СЄРІКОВА Вадима Георгійовича — старшого солдата

ТЄЛЄГУ Андрія Івановича — старшого солдата

ТИМОЩУКА Андрія Юрійовича — молодшого сержанта

ЧАРКІНА Павла Сергійовича — старшого лейтенанта

Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни»

ОГЛИ Дмитра Станіславовича — сержанта

САВЧЕНКА Володимира Володимировича (посмертно) — старшого солдата

Нагородити медаллю «За врятоване життя»

ДОЛГОВУ Вікторію Анатоліївну — старшого лейтенанта медичної служби

КОСТАРЕВА Олександра Олександровича — сержанта.

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

17 листопада 2023 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 756/2023

Про відзначення державними нагородами України

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку постановляю:

Нагородити відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг»

ФІСУНА Олександра Віталійовича — молодшого сержанта

Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

АНДРУСИКА Дмитра Степановича — капітана

ВОСІНСЬКОГО Федора Ігоровича — старшого лейтенанта

ГАНДЗЮКА Антона Вікторовича — капітана

ДУХОВНИКОВА Владислава Юрійовича — старшого лейтенанта

ЗЕЛЕНКА Сергія Олександровича — підполковника

МАТВІЄНКА Сергія Олександровича — підполковника

ОДОВІЙЧУКА Дениса-Валентина Васильовича — лейтенанта

ФОМІЧЕНКА Дениса Павловича — майора

ШЛЮХТІНА Володимира Анатолійовича (посмертно) — старшого лейтенанта

Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня

АНІСТРАТЕНКА Віталія Олександровича — майора

АНТОНЕНКА Олега Андрійовича — старшого солдата

БАЛАШОВА Олександра Олексійовича (посмертно) — молодшого лейтенанта

БАСЮКА Михайла Ярославовича — солдата

ГРИБА Максима Анатолійовича (посмертно) — старшого матроса

ГРИЦУКА Сергія Михайловича (посмертно) — солдата

ДАВИДЮКА Тараса Геннадійовича — солдата

ДЕМИДУ Романа Васильовича — солдата

ДЗЮБЕНКА Вячеслава Олександровича (посмертно) — солдата

ДМИТРЕНКА Олександра Миколайовича — майстер-сержанта

ДУХНА Сергія Володимировича — молодшого сержанта

ДОВЖЕНКА Максима Олександровича — капітана

ЗЮКІНА Олександра Олексійовича (посмертно) — солдата

ІВАКІНА Олексія Володимировича (посмертно) — солдата

КАРАУША Павла Павловича (посмертно) — старшого лейтенанта

КАРПЮКА Олега Вікторовича (посмертно) — солдата

КОЛОДЄЄВА Юрія Вікторовича (посмертно) — солдата

КОЧЕРГУ Юрія Сергійовича — капітана

КОШЛАЯ Дмитра Володимировича (посмертно) — солдата

КРАВЦІВА Василя Олексійовича — молодшого сержанта

КРАВЧЕНКА Юрія Володимировича (посмертно) — солдата

КРИЖАНОВСЬКОГО Володимира Володимировича (посмертно) — солдата

КРУЧКА Максима Юрійовича — матроса

КУЛІКОВА Сергія Георгійовича — молодшого сержанта

КУСТЕРУКА Ігоря Сергійовича — молодшого сержанта

КУЦОГО Вадима Віталійовича (посмертно) — матроса

ЛАБУТІНА Олексія Олександровича (посмертно) — матроса

МАЗУРЕНКА Богдана Олександровича — капітана

МАЙКОСА Юрія Миколайовича (посмертно) — молодшого сержанта

МАКСИМЦЯ Юрія Ярославовича (посмертно) — солдата

МЕЛЬНИКА Сергія Вікторовича (посмертно) — солдата

МОКРЕНКА Андрія Сергійовича — солдата

НАЗАРЕНКА Віталія Вікторовича (посмертно) — солдата

ОМЕЛЬЧУНА Івана Васильовича — молодшого сержанта

ПАВЕЛКА Миколу Михайловича (посмертно) — солдата

ПАВЛУШЕНКА Ігоря Олексійовича (посмертно) — солдата

ПОШТАРА Олександра Володимировича (посмертно) — солдата

РОБЕРТСОНА Метью Пола Ентоні — солдата

РОВІНСЬКОГО Артема Володимировича — солдата

РУДЕНКА Руслана Станіславовича — капітана

САВЧЕНКА Олега Петровича (посмертно) — солдата

СИНІЛЬНИКА Віталія Івановича (посмертно) — солдата

СИРБУЛА Олексія Вікторовича — старшого сержанта

СКОРОХОДА Олександра Вікторовича (посмертно) — солдата

СЛОТЮКА Арсена Ігоровича — солдата

ТИХОГО Олександра Олександровича (посмертно) — солдата

ТРУХАНА Дмитра Олександровича (посмертно) — солдата

УМАНЦЯ Павла Леонідовича (посмертно) — старшого лейтенанта

ЧЕРНИШЕВСЬКОГО Олександра Петровича — сержанта

ЧЕРНОВОЛА Дмитра Івановича (посмертно) — солдата

ШЕРЕМЕТУ Олександра Олександровича — солдата

ШТЕФАНА Віктора Петровича — матроса

ЯКИМЧУКА Віталія Володимировича — солдата

ЯРЕМЕНКА Сергія Сергійовича (посмертно) — солдата

Нагородити орденом Данила Галицького

КОМЛИКА Сергія Юрійовича — старшого майстер-сержанта

ЛЕНАРТОВИЧА Олега Леонідовича — полковника

РУЧКУ Павла Анатолійовича — головного майстер-старшину

Нагородити медаллю «За військову службу Україні»

ВОРОБЙОВА Віталія Володимировича — солдата

КУЧМЕНКА Сергія Олександровича — солдата

ЛИТВИНЕНКА Дмитра Миколайовича — підполковника

МЕРЕЖКА Романа Миколайовича — солдата

НИКОЛАЄВА Олександра Олексійовича — солдата

РОМАШИНА Олександра Григоровича — солдата

ТАРАСЕНКА Тараса Юрійовича — лейтенанта

Нагородити медаллю «Захиснику Вітчизни»

ВАЛУЙКА Юрія Володимировича — капітана медичної служби

ДОЛИНЮКА Олега Ігоровича — старшого лейтенанта.

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

17 листопада 2023 року

https://armyinform.com.ua/2023/11/17/prezydent-ukrayiny-nagorodyv-derzhavnymy-vidznakamy-480-vijskovosluzhbovcziv/

Новини війська

«Книга від Героя»: Маленькі пацієнти «Охматдита» отримали сотні примірників художньої літератури

Прочитаєте за: < 1 хв. 9 Жовтня 2023, 18:50

Національна дитяча спеціалізована лікарня «Охматдит» підтримала ініціативу командувача Об’єднаних Сил ЗС України генерал-лейтенанта Сергія Наєва «Книга від Героя».

Захід спрямований на підтримку діток під час війни та полягає у створенні можливостей розвитку для них.

Десятки пацієнтів отримали різноманітні книжки, написані українською мовою. Художня література допоможе пацієнтам не сумувати та зробить перебування в лікарні зручнішим. Загалом лікарня отримала понад 300 книг.

— Дякуємо всім, хто турбується про здоров’я та дозвілля дітей. Це дуже важлива місія, адже вони — майбутнє нашої країни, — зазначив генеральний директор «Охматдиту» Володимир Жовнір.

Захід відбувся в межах цивільно-військового співробітництва. Активну участь у проведенні акції «Книга від Героя» прийняли благодійники та БО «БФ «Захистити майбутнє».

Борис Кутовий

https://armyinform.com.ua/2023/10/09/knyga-vid-geroya-malenki-pacziyenty-ohmatdyta-otrymaly-sotni-prymirnykiv-hudozhnoyi-literatury/

Новини війська

Навіть зазнавши поранення, він не припиняв командувати боєм — історія загиблого Героя України Георгія Лисенка

Прочитаєте за: 5 хв. 1 Жовтня 2023, 17:33

На День Незалежності України майорові Георгію Лисенку присвоїли звання Героя України, посмертно… З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну офіцер брав безпосередню участь в обороні Києва. Потім виконував бойові та спеціальні завдання в Запорізькій, Луганській і Донецькій областях. Загинув у листопаді 2022 року, викликавши вогонь на себе заради порятунку життів побратимів.

Георгій Лисенко був тією людиною, поруч із якою ніхто ніколи не відчував страху та висловлював готовність йти на найбільш серйозні й ризиковані завдання. Саме так про офіцера розповідають його співслужбовці, для яких його загибель стала невимовною втратою.

Кореспондент АрміяInform поспілкувалася з побратимами й дівчиною загиблого Героя, які розповіли про відважні вчинки майора Лисенка.

— Ми познайомилися з Жорою незадовго до початку широкомасштабного вторгнення. Це була класна й весела історія: ми разом із друзями прийшли до нього колядувати. Тоді ми співали пісень, веселилися, дуріли та проживали круте життя, від якого зараз не залишилося геть нічого… окрім спогадів. Пожити таким безтурботним життям нам вдалося недовго, адже зовсім скоро після нашого знайомства розпочалося широкомасштабне вторгнення й Жора мав бути весь час на службі, — розповіла дівчина Героя Тетяна.

Тоді Тетяна використовувала найменшу можливість, аби побачити хлопця хоча б на кілька хвилин.

— Я не хотіла його зайвий раз тривожити, адже розуміла, що він постійно зайнятий. І коли одного разу він попросив мене привезти йому берці, які забув удома, я була найщасливішою у світі. Я навіть сфотографувала той пакет із берцями, і зараз, коли згадую ці моменти, — це змушує мене усміхатися. Тоді я приїхала до нього, швиденько передала взуття, щоб ніхто не бачив, та щаслива побігла назад до машини. Тоді мені навіть удалося швидко цьомнути його в щічку, — згадує дівчина.

«Я теж хочу бути героєм»

Коли задум росіян взяти Київ за три дні зазнав цілковитого фіаско, а колони техніки на підступах до столиці були вщент розбиті, Георгій зрозумів, що його місія тут вичерпана й він мусить їхати воювати далі.

— Звісно, я не хотіла, щоб він кудись їхав, але він офіцер, який зробив свій вибір ще коли вступав до військового ліцею, а згодом і до військового інституту, тому я не мала права йому суперечити. Взагалі, він мав лишатися у столиці та служити тут, але він наполіг на тому, щоб поїхати воювати. Жора був глибоко вмотивованою людиною, яка насправді не боялася загинути. Якось він написав мені, що розуміє всі ризики та усвідомлює, що може загинути в першому ж бою. «Я теж хочу бути героєм», — тоді написав він. Власне, так і сталося, — розповіла Тетяна.

Після оборони столиці Георгій Лисенко вирушив виконувати завдання на Запорізькому напрямку, де провів не одну вдалу операцію…

Георгій викликав «евак» лише тоді, коли йому прилетіло вже вдруге — в руку

— З Жорою ніколи не було страшно. Коли ми знали, що він поруч, то не мали жодного сумніву, що повернемося живими. Якось ми разом ішли на штурм і він підірвався на гранаті. Його поранило в ногу, сідницю та бік. Тоді він наклав собі власноруч турнікет та продовжив вести вогонь і, що найголовніше, продовжив командувати боєм. Георгій викликав «евак» лише тоді, коли йому прилетіло вже вдруге — в руку. Просто уявіть собі, людина поранена, веде вогонь і при цьому продовжує командувати, — розповів побратим хлопця.

Також про героїчні вчинки майора Лисенка свідчить готовність бути відповідальним завжди й усюди за своїх людей.

«Не можна лишати своїх»

— У нашій групі був «двохсотий». Ніхто не хотів ризикувати та евакуйовувати тіло, адже ми були під постійним прицільним вогнем. Тоді Жора взяв із собою декількох добровольців та пішов забирати побратима. «Не можна лишати своїх», — сказав він тоді, і я вважаю, що це дуже сильно характеризує його як людину та воїна. Йому не було важливим — живий його побратим чи мертвий, передусім це був побратим, якого не можна лишати, — поділився один зі співслужбовців Героя.

Після поранення Георгія направили на лікування до госпіталю, де він зовсім не хотів перебувати й ні на хвилину не міг перестати думати про те, щоб повернутися до свого підрозділу.

«Я не можу тобі обіцяти, що я повернуся з фронту…»

— Я їздила за ним по всій Україні. Спочатку його доставили в Запоріжжя, потім Дніпро, а згодом у Київ. Під час лікування Жора не витрачав часу дарма та постійно займався тим, що опікувався матеріально-технічною частиною свого підрозділу. Він без кінця з кимось домовлявся, щось читав, вдосконалювався та поривався знову їхати на фронт. Мені було страшно за нього, проте я намагалася завжди й у всьому його підтримувати. Я ніколи не зустрічала людей такої сильної волі та честі, як він — це неймовірний чоловік. Одного разу, коли ми говорили про наше майбутнє, він сказав мені одну фразу: «Таню, я не можу тобі обіцяти, що я повернуся з фронту. Якщо я буду думати, як вижити, а не як перемогти, то я буду поганим військовим», — поділилася дівчина.

Георгій під час лікування у шпиталі

Після лікування та реабілітації Георгій вирушив на схід України, де разом зі своїм підрозділом провів низку вдалих операцій. Свій останній бій майор Лисенко зустрів поблизу Бахмута.

— Як він загинув? Я знаю, що це було важке завдання і що мало хто хотів так ризикувати. Це був штурм об’єкта, під час якого розпочався сильний обстріл і його групу засікли. Тоді їм довелося сісти в окоп… Куди і прилетів снаряд… Вижити там у нього не було шансів, — поділилася дівчина Героя.

Тетяна розповіла, що разом із Жорою загинула й велика частина її самої.

«Коротке смс: „Живий“, і мені вистачало…»

— Мені здавалося, що між нами був сформований ментальний зв’язок. Якось він написав мені, що йому дуже тяжко і що я, напевно, це відчуваю. І я відчувала… Взагалі, з моменту виконання його завдання на сході України наше спілкування часто обмежувалося одним важливим коротким смс: «Живий», і мені вистачало…

Коли Жору ховали, я просила його дати мені якийсь знак, що він тут, поруч зі мною. Під час останнього салюту на цвинтарі гільза від пострілу потрапила в кишеню пальта моєї мами. Я впевнена, що це був знак від нього. Відтоді ця гільза завжди поруч зі мною, — сказала Тетяна й засунула руку до кишені.

Дівчина Героя дістала ту саму гільзу, покрутила її в пальцях і підтягнула рукав кофтини. Така сама гільза була намальована на її руці.

Татуювання на згадку про нього

— Я зробила це татуювання на згадку про нього. Це мій йому вічний знак вдячності. Війна забрала в мене найдорожче. Жора мав відвезти мене на острів Хортиця, мав провести ще безліч унікальних операцій, видати свою книгу… Він дуже любив писати та мав гарний стиль. В усьому! Носив цікавий та своєрідний одяг, який навколишні часто вважали дикуватим, проте це був він — самобутній, яскравий та унікальний. Він мав просто жити… обіймати своїх батьків та брата, зробити ще безліч усього. Проте він і так зробив надбагато й віддав найдорожче…

https://armyinform.com.ua/2023/10/01/navit-zaznavshy-poranennya-vin-ne-prypynyav-komanduvaty-boyem-istoriya-zagyblogo-geroya-ukrayiny-georgiya-lysenka/

Новини війська

Уряд прискорить терміни створення Національного військового меморіального кладовища

Прочитаєте за: < 1 хв. 20 Серпня 2023, 2:55

Кабінет Міністрів України 19 серпня ухвалив постанову “Про реалізацію експериментального проекту щодо проектування Національного військового меморіального кладовища”.

Документ розроблено на виконання доручення Прем’єр-міністра України від 08.08.2023 року.

“Уряд прискорить терміни проектування Національного військового меморіального кладовища. Прийняли документ, який врегульовує процедуру проектування такого меморіального кладовища на території Гатненської громади Фастівського району Київської області, а також механізм відведення земельних ділянок для зазначених потреб. Маємо гідно вшанувати пам’ять українських Героїв, які віддали своє життя за свободу та незалежність України. Ми назавжди перед ними в боргу”, – повідомив Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль за підсумками засідання Уряду.

Меморіальний комплекс включатиме військове кладовище, музейний комплекс, ритуальну будівлю та інші необхідні споруди для організації почесних поховань.

На Національному військовому меморіальному кладовищі будуть поховані українські Герої, які ціною власного життя боронили незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України.

Джерело: Урядовий портал

https://armyinform.com.ua/2023/08/20/uryad-pryskoryt-terminy-stvorennya-naczionalnogo-vijskovogo-memorialnogo-kladovyshha/

Новини війська

Герой України Денис Макаровський: Я вивів із повного оточення з Ізюма не тільки свою роту, але й інші підрозділи бригади

Прочитаєте за: 5 хв. 30 Липня 2023, 17:12

21 листопада 2022 року, у День Десантно-штурмових військ, військовослужбовець окремої аеромобільної бригади майор Денис Макаровський отримав нагороду звання «Герой України» із врученням ордена «Золота Зірка».

Про свій шлях у лавах Збройних Сил України, перше бойове завдання під час широкомасштабного вторгнення, оборону Ізюма, бої в «Шервудському лісі» та рік оборони найважчої ділянки фронту — Білогорівки на Луганщині, Денис розповів кореспондентці АрміяInform.

— Пане Денисе, розкажіть, будь ласка, коли і як розпочався ваш шлях у лавах ЗСУ?

— У 2015 році я вступив до Військової академії міста Одеса. Навчався всі чотири роки і після цього одразу потрапив у свою рідну окрему аеромобільну бригаду. Почав службу на посаді командира розвідувального взводу. Під час широкомасштабного вторгнення був призначений на посаду командира розвідувальної роти, а нині вже обіймаю посаду начальника штабу свого батальйону. 24 лютого 2022 року моя рота першою була готова до виконання бойових завдань. Наступного дня мені і підлеглому особовому складу поставили завдання, і ми одразу висунулися на його виконання. На нашу базу потрапили аж наприкінці березня.

— У перші дні широкомасштабного вторгнення в усіх українців був шоковий стан. Ваш підрозділ від самого початку боронив найважчі ділянки фронту на сході України. У чому полягала суть першого бойового завдання?

— На той момент головне завдання полягало в тому, щоб знайти противника. Ніхто не знав, де наші підрозділи стоять, а де противник. Треба було швидко орієнтуватися і все визначити. Я разом зі своїми побратимами відправився аж до Харківської кільцевої, і вже там вступили в перший бій з ворогом. Наша розвідувальна рота була дуже добре озброєна, вже тоді ми мали комплекси NLAW та новітні гранатомети. У нас зав’язувалися бої, знищували легку броньовану та колісну техніку. Пізніше довелося відходити до Ізюма. Після цього була оборона міста Ізюм… Це було дійсно складно, там і дістав своє перше бойове поранення, але продовжив залишатися на місці та виконувати завдання разом зі своїми побратимами. Коли місто опинилося в повному оточенні противника, то я організовував виведення своєї роти й інших підрозділів моєї бригади, яка опинилась у підступній пастці ворога. Після успішного виведення наших підрозділів з повного оточення мене нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

— Мені відомо, що далі ви брали участь у Святогірській кампанії та в боях за славнозвісний «Шервудський ліс». Що з тих днів запам’яталося найбільше?

— Так, дійсно, все це є за моїми плечима. Якщо говорити про «Шервудський ліс», то спочатку це були постійні обстріли артилерії противника. Ворог не підганяв свій особовий склад занадто близько. У ті моменти моя рота тісно взаємодіяла разом з розрахунками ПТРК, що давало нам змогу якісно знищувати техніку окупантів та скупчення піхоти. Крім цього, моя рота постійно проводила диверсії, заходили в тил ворога… Цей ліс сам по собі дуже густий, за 20 метрів уже немає чіткої видимості. Тож, коли пізніше військовослужбовці армії рф завели свої війська ближче до наших позицій, тоді у нас були близькі контакти. У цьому лісі ми знищили половину групи 10-ї бригади спеціального призначення противника. Вони на нас висувалися, ми одразу прийняли бій. Після повного знищення восьми осіб з ворожої групи — решта окупантів повтікали. Пізніше у славнозвісному «Шервудському лісі» з’явилися інші регулярні війська противника. Ми стояли проти мотопіхотних бригад та батальйонів. У нас сили не були рівними, адже їх було набагато більше. Утім, це не заважало нам заходити до противника в тил та вибивати їх із займаних позицій. Я пишаюся тим, що моя бригада і ввірений мені підрозділ повністю справлялася з усіма завданнями. Також у «Шервудському лісі» дістав друге поранення, коли підірвалася протипіхотна ворожа міна. Довелося трішки пройти лікування, але все ж це не заважало мені дистанційно продовжувати керувати своїм підрозділом. Щойно стало можливим, я повернувся до своїх побратимів.

[embedded content]

— Скажіть, будь ласка, чи брали ви разом з підрозділом трофеї?

— Особисто я і мій підрозділ воювали вже на багатьох напрямках російсько-української війни. Ми стояли проти різних підрозділів і, звичайно, брали трофеї. Щодо техніки, то це на початку широкомасштабного вторгнення ми взяли декілька БТР-82. У нашому підрозділі було доволі багато власного озброєння, тому і передавали трофеї тим батальйонам і бригадам, які потребували цього більше.

— Ваша бригада титанічно тримає майже рік пекельну точку російсько-української війни — Білогорівку на Луганщині. З якими підрозділами ворога тут стикалися?

— У Білогорівці ми перебуваємо весь час після вищеперерахованих операцій та кампаній. Тут у нас був один із найсильніших противників — «вагнерівці». З ними цікаво воювати в тому сенсі, що якщо їх відправляють у бій, то вони йдуть до кінця. Також стикалися з так званими військами «лнр, днр» та штурмовими групами спеціального призначення. Головне, що варто пам’ятати, — ніколи не можна недооцінювати противника. Нам відомі підтверджені дані, що ми знищили три повні ешелони «вагнерівців», це приблизно півтори тисячі солдатів противника.

— За вашими плечима всі найважчі бої, які були на східному напрямку. Чи можете сказати, чим відрізняється тактика ворога на різних напрямках?

— Якщо порівнювати Білогорівку на Луганщині, «Шервудський ліс» та Святогірську кампанію, то, звісно, тактика ворога доволі різна. На початку широкомасштабного вторгнення нам зустрічалися підрозділи, у складі яких були люди, які воювали в Сирії. Як підтвердження, ми знаходили буклети та невеличкі словники з тієї мови на нашу. Для нас це справді було шоком. Крім цього, варто зазначити, що під час Святогірської кампанії противник йшов на нас важкою технікою. Тобто заїжджали танки, попереду прикривалися беемпешками. Дій піхоти противника майже не було. Її вони застосовували тільки в тому разі, коли село повністю оточене технікою і ворожа піхота здійснювала зачистку. Якщо порівняти з «Шервудським лісом», то там ворог більше боявся нас. По ньому були розосереджені регулярні підрозділи піхоти та мотострілецькі батальйони, але потужних наступальних дій окупанти там не проводили. У Білогорівці ми бачимо зараз, що тут вони повністю йдуть усім що мають. Бувало таке, що мої хлопці відбивають за добу по 5–6 атак ворожої піхоти, враховуючи те, що під час однієї такої атаки йде більше ніж 40 осіб. Але ми тримаємо і далі позиції, адже це наша земля, і ми нікуди з неї не підемо.

— Пане Денисе, скажіть, будь ласка, що дає вам сили боротися далі і як ви мотивуєте свій підлеглий особовий склад?

— По-перше, я офіцер, який навчався цій справі чотири роки. Навіть будучи курсантом ще, я усвідомлював, що таке широкомасштабне вторгнення можливе, і я повинен бути готовим до нього. Щодо моїх хлопців, то в моєму підрозділі служить дуже багато побратимів з Донецької та Луганської області. Тобто у цих хлопців були домівки, мрії, дитячі спогади, але потім сюди прийшли російські окупанти і руйнують усе, що ми так довго створювали та плекали. Мотивація у всіх очевидна та одна — повністю вигнати і знищити противника. Як сказав наш Верховний Головнокомандувач: «Нам треба повний вихід на державні кордони 1991 року». Особисто я хочу, щоб ми скинули ту нікчемну владу, яка керує усім в росії, адже стільки зла, скільки вони завдали Україні, цивілізований світ ще не бачив.

Фото та відео автора

https://armyinform.com.ua/2023/07/30/geroj-ukrayiny-denys-makarovskyj-ya-vyviv-iz-povnogo-otochennya-z-izyuma-ne-tilky-svoyu-rotu-ale-j-inshi-pidrozdily-brygady/

Новини війська

«Її крутять у США, Великій Британії і майже у всіх країнах Європи» — Тарас Боровок про хіт війни «Байрактар»

Прочитаєте за: 9 хв. 22 Липня 2023, 12:27

На четвертий день широкомасштабного рашистського вторгнення до всеукраїнського опору окупантам приєдналась пісня, яка й на сьогодні є популярним хітом і продовжує кошмарити мізки адептів «руського міру» — «Байрактар». Саме турецькі безпілотники, яким присвячена композиція, відіграли одну з ключових ролей у зриві наступу «другої армії світу» на Київ.

Здається, ми вже знаємо про цей хіт все, як й багато людей у світі, де він з успіхом переспівується. Але ж хочеться дізнатися більше. Тому АрміяInform запросила на гостини її автора — «народного Байрактара України» підполковника Тараса Боровка.

Про студію — продакшн, кіно та куплети про путіна

— Тарасе, звільнившись у 2006 році з лав Збройних Сил України, де ти себе знайшов?

— Ще виконуючи свої кореспондентські обов’язки в журналі «Військо України», я розумів, що звільнення в запас неминуче. Тому налагоджував зв’язки з цивільними мас-медіа, співпрацював з ними, зокрема з телеканалом «К-1», газетою «По-київськи». Коли був звільнений за скороченням, безболісно змінив амплуа. Спочатку спробував себе на інтернет-радіостанції, яка здійснювала мовлення для українців за кордоном, потім був телеканал «Глас», як ведучий працював на телеканалі «СіТі», разом з моїм другом і однодумцем Дмитром Наумовим ми вели гумористичну передачу «Сітічко». Був певний час шеф-редактором на «плюсах». А згодом з Дмитром створили свою студію-продакшн, яка нині, в час війни, є дуже доречною і де ми сьогодні виготовляємо аудіовізуальний контент.

— А потім захопився сценаристикою…

— Саме так. Почав вивчати драматургію по підручниках, на курсах і, вважаю, небезуспішно. У співавторстві з Дмитром Наумовим вийшли кінокартини «Свінгери», «Шляхетні волоцюги», «Інший Франко»…

У співавторстві з Дмитром Наумовим вийшли кінокартини «Свінгери», «Шляхетні волоцюги», «Інший Франко»…

З 2014 року ми з Дмитром запустили такі собі куплети про путіна від «Дуету імені путіна». Це був тролінг у форматі звернення «зелених чоловічків» до свого вождя — «Пісьмо прєзідєнту», «Молітва за прєзідєнта» тощо. Вони на початках були популярними і лунали майже з кожної праски. Але була страшна війна з YouTube: наш канал постійно банили і пояснювали, що «путін не гімно, а людина» (сміється). Словом, «Дует імені путіна» свого часу наробив шурхоту.

«Дует імені путіна» свого часу наробив шурхоту.

У нашому арсеналі тоді був ще російськомовний проєкт «Спасибо, россия» для росіян, в якому розповідали, як окупанти розкрадають українську промисловість, як вивозяться з Донбасу цілі підприємства. Виробляли короткі ролики «Сучасна росія», інформацію для яких брали з їхніх інформресурсів. Тим самим ми намагались розкрити росіянам очі на їхнє сьогодення, що їхнє зубожіння ніхто не збирається захоплювати. Перегляд матеріалів нашого каналу сягав під мільйон.

Потім багато було документалок, анімаційних серіалів. У нас немає жодного повнометражного художнього фільму. Це важка і ґрунтовна робота і ми поки до неї не готові. Минулого року видали трисерійний документальний фільм «Сексуальні злочини армії рф». Матеріали почали збирати одразу після звільнення міст Київщини, але за вісім місяців роботи над фільмом побачили, що цивільних жертв стає все більше. І на нових звільнених територіях кожного разу відкривалися такі ж самі злочини окупантів над цивільними людьми, над жінками і дітьми. Нашою метою було достукатись до громадськості й міжнародної спільноти, щоб якось, хай частково, люди у світі зрозуміли, з яким ворогом нам доводиться вести боротьбу.

«Минулого року видали трисерійний документальний фільм «Сексуальні злочини армії рф»

«У мене навіть не було сумнівів, що бункерний дід розв’яже велику війну»

Зауважу, що до 24 лютого 2022 року я писав пісні розважального і сатиричного характеру і щось трохи про кохання, серйозних патріотичних пісень у мене не було.

— І ось настав день широкомасштабного рашистського вторгнення…

— Десь за три з половиною місяці до навали окупантів я навідався до військкомату, тому що відчував, що не так просто рашистські війська стягуються до наших кордонів. У мене навіть не було сумнівів, що бункерний дід розв’яже велику війну. Її початок — лише питання часу. Потім отримав в Командуванні Сухопутних військ відношення і пішов проходити медкомісію. Три з половиною місяці мене лікарі відфутболювали через різноманітні болячки. Але вони не врахували мою настирливість. І ввечері 23 лютого я отримав «придатність до військової служби». А вранці наступного дня я уже був в підрозділі, де мені належало служити — центр моніторингу інформаційного простору і протидії.

До того дня я не міг навіть уві сні уявити, що колись знову повернуся до армійської служби. Але якась чуйка мене постійно переслідувала, що я маю знову одягнути військовий однострій.

Щодо діяльності нашого центру, багато говорити не буду, але зауважу, що ми у себе дуже ефективно налагодили роботу, її видно і чути.

«Щось треба зробити про „Байрактари“, які напрочуд ефективно діють»…

— Тарасе, підозрюю, що тобі вже набридло відповідати на запитання про твій неперевершений хіт. І все ж, повідай, як він народився.

— Ні, я зовсім не втомився говорити на цю тему. Тим паче, що «Байрактар» не припиняє звучати в ефірі FM-радіостанцій.

У перші дні великої війни у нас був єдиний інформаційний майданчик — це сторінка Сухопутних військ, у якої було 3,5 тисячі підписників. 24 лютого я обійняв посаду і через те, що відповідної апаратури для виготовлення контенту в кабінеті не було, передислокувався на свою студію. Зважаючи на те, що тривалий час перебував у шоубізнесі, вирішив виготовляти мініролики за участю зірок естради на підтримку наших воїнів. Це було добре, але я помітив, що людей цікавило щось більш інформативне, аби розуміти, що відбувається в районі бойових дій, як організована оборона столиці.

Командувач Сухопутних військ Олександр Сирський кинув таку фразу: «Щось треба зробити про „Байрактари“, які напрочуд ефективно діють». Сергій Череватий запитує мене, чи можу щось написати — допис, вірш, оду, ну хоча б щось. В одах я не сильний, але погодився щось видати. І мені одразу чомусь прийшла ідея написати пісню. Текст народився буквально за 15 хвилин. І ще знадобилося півтори години, щоб його покласти на музику. Якби мені тоді хтось сказав, що пісня з часом розлетиться по світу, я б ні за що не повірив. Пісня з’явилась на сторінці Сухопутних військ і кількість підписників зросла до 800 тисяч. Нещодавно почув таку фразу: «Одна невеличка пісня вивела із страху велику країну». Я усвідомлюю, що це не менш велике перебільшення, але якийсь внесок вона таки зробила.

«Текст народився буквально за 15 хвилин. І ще знадобилося півтори години, щоб його покласти на музику».

«Зять президента Туреччини попросив у мене дозволу на використання пісні»

— Як у Туреччині сприйняли пісню?

— Для них вона стала якоюсь культовою річчю. Вони навіть не очікували такої промокампанії. На минулому тижні, до речі, я спілкувався телефоном з технічним директором і співвласником компанії «Baykar» Сельчуком Байрактаром — сином Оздеміра Байрактара, засновника і власника компанії Baykar Makina. До слова, зятем президента Туреччини Реджепа Ердогана. Він попросив у мене авторське право на пісню для використання її в ефірі якоїсь програми. Мусив швиденько підписати відповідні документи і відправити їм.

Дивовижним чином пісня стала популярною у багатьох країнах світу. Під неї висловлювали свій протест мітингарі під посольствами росії теж по всьому світу. Я нікому не забороняю її використовувати в радіоефірі. Її крутять в США, Великій Британії і майже у всіх країнах Європи, співають шведи, фіни, канадці, італійці, французи. До мене звернулися щонайменше 60 гуртів і виконавців за дозволом переспівати «Байрактар». Тож я маю велику колекцію її виконавців. Перекладена вона на 30 мов світу, зокрема й на японську та корейську.

«Пісня була перекладена на 30 мов світу, зокрема й на японську та корейську».

«Найкраща моя пісня — „Я щасливий“… Починаю з неї всі свої концерти»

— Чи вважаєш цей твір найкращим у творчості?

— При всій її популярності, не вважаю. Переконаний, що найкращу поки що пісню написав одразу після «Байрактара». Вона створена 1 березня і має назву «Я щасливий». Тоді я вирішив якимось чином структурувати всі свої емоції, узгодити свої бажання, можливості й обов’язки з подіями навколо. Вона дала відповідь багатьом чоловікам перед тим, як піти на війну. Там є такі слова:

Я щасливий, що побратими

Підставляють своє плече.

Якщо я буду поряд з ними,

Ворог здохне або втече…

Я щасливий, що Україна

Довела, що її народ

Не опуститься на коліна

І затулить росії рот.

Переконаний: скоро НАТО

Після нашої боротьби

Україну буде благати

Щоб до складу її увійти!

Вона має не лише філософське наповнення, а й містить інструкцію до дій. Як правило, починаю з неї всі свої концерти. Взагалі, коли я пишу пісні та бачу результат: реакцію слухачів і глядачів, їхні відгуки, це для мене надзвичайний допінг.

— Як взагалі під час війни пишуться пісні?

— Легко. Знаєте, у мене було чи то видіння, чи сон, що з небес мені сказали: «Тарасе, коли ти напишеш 50 пісень патріотичного спрямування, Україна переможе».

Винос. «У мене було чи то видіння, чи то сон, що з небес мені сказали: «Тарасе, коли ти напишеш 50 пісень патріотичного спрямування, Україна переможе».

— Скільки на сьогодні їх у тебе?

— 36. А взагалі у мене їх сотні. Я їх не класифікую і не впорядковую. Це моє хобі. Знову ж таки — я щасливий, що хобі стало частиною моїх посадових обов’язків і життя. Якось до мене на студію приїхав мій давнішній приятель, послухав пісні і каже: «Та ти знаєш, що в тебе виходить історія війни у піснях».

— І у кожної пісні своя історія…

— Звичайно. До сотого дня широкомасштабної рашистської навали я написав пісню «Стати Героєм». Дорога для мене пісня «Весна в Маріуполі», хоча в цьому місті я ніколи не був. Написана вона під враженням героїчної оборони міста.

Тривалий час не міг написати твір, який би присвячувався пам’яті загиблих за Україну бійців. Натомість у нас війна і тема смерті неминуча. Але тривалий час просто не був готовий до такої роботи, не знаходилось правильних слів для пісні, щоб донести свої відчуття й переживання. І от одного разу я відчув, що час прийшов, але зробив пісню від імені тих, хто загинув — «Недописані слова». Це, по суті, співають душі загиблих. Пісня серцем були прийнята жінками, матерями, чиї чоловіки та сини загинули, захищаючи Україну.

«Зробив пісню від імені тих, хто загинув — „Недописані слова“. Це, по суті, співають душі загиблих»

— Виконай її, будь ласка, прямо зараз в пам’ять загиблих воїнів.

[embedded content]

Відео пісні «Недописані слова».

— Їздиш з виступами в район бойових дій?

— Минулого літа в мене вже було достатньо пісень, щоб робити якийсь гастрольний тур. Розробив програму десь на хвилин п’ятдесят, записав мінусовки і поїхав. У прифронтовій зоні мене попередили про започатковані обмеження: встановлена певна відстань від «нулів» і програма повинна бути не більше ніж 30 хвилин. Я проїхався по лікувальних закладах, де надають допомогу пораненим. Потім виступав у частинах, які відійшли з «нулів» на короткий відпочинок. Буквально два тижні тому співав для бійців механізованої бригади й окремо для танкістів. Усе це в рамках виконання службових обов’язків.

В Данії у пам’ятника Тарасу Шевченку

До речі, коли навесні я виїжджав до Данії на лікування онкозахворювання за програмою Єврокомісії, познайомився там з українськими волонтерами незалежної данської гуманітарної некомерційної організації Bevar Ukraine. Ми роззнайомилися і вони запитали, чи можу я дати невеличкий концерт для українських і данських волонтерів. На що я відповів, що мені потрібна хоч якась гітара. І от українка, яка вже понад 30 років живе в Данії, подарувала мені доволі стару гітару 50-річного віку, на якій грав свого часу її чоловік — колишній рокер. Концерт був не лише для волонтерів, а й для наших поранених військовослужбовців, які знаходяться там на лікуванні. Тобто, лікуючись там, я ще й розважав наших земляків.

«Українка, яка вже понад 30 років живе в Данії, подарувала мені доволі стару гітару 50-річного віку»

«У проєкті Соні Сотник „На шапку“ мені вдалося зібрати 80 тисяч гривень»

— Нещодавно ти взяв участь у проєкті Соні Сотник «На шапку» в Pepper’s Club. Можна трохи подробиць?

— Це благодійний концерт в рамках збору коштів на кісткові імпланти для наших поранених бійців. Із задоволенням взяв участь. Щасливий, що вдалося зібрати завдяки моєму виступу 80 тисяч гривень, враховуючи, що на концерт прийшли не самі багаті люди — мої знайомі, приятелі, колеги, фанати. Ця сума вища за середню. Рекорд за 8 років існування проєкту, здається, належить Олександру Положинському — 200 тисяч. Відверто кажучи, я трохи побоювався, що мало прийде моїх прихильників. Але вони мене не підвели, за що я їм безмежно вдячний.

— Традиційне питання наприкінці розмови: чим плануєш потішити прихильників найближчим часом?

— Під час лікування в Копенгагені я написав 10 пісень. Вони ще не є закінченими творами. Тому є над чим працювати. Це найближчі плани. Але вже після поїздки в район бойових дій, де виступлю з невеличкою концертною програмою.

— Дякую за цікаву розмову і бажаю нових творчих успіхів заради нашої Перемоги.

Фото і відео Дмитра Юрченка, Віталія Солоного та з архіву Тараса Боровка.

https://armyinform.com.ua/2023/07/22/yiyi-krutyat-u-ssha-velykij-brytaniyi-i-majzhe-u-vsih-krayinah-yevropy-taras-borovok-pro-hit-vijny-bajraktar/

Новини війська

Останній бій Героя України Вадима Блищика

Прочитаєте за: 11 хв. 13 Липня 2023, 20:50

Неділя, спекотний літній день — Маковея, або ж — Медовий Спас. Та ще й день народження мами… Та Вадимові цього дня було не до того: ворог крив позицію його взводу з усіх калібрів. Здавалося, не залишалося в усьому болотяному війську такого, чим він сьогодні ще не обстріляв звягельських піхотинців. Кілька днів, як взводний «Ворон» завів свій взвод та й усю роту на цю позицію, адже був найдосвідченішим офіцером підрозділу. росіяни так щільно крили, що не дали змоги пристойно окопатися — наші хлопці вгризалися в землю, як могли. У офіцера самого вже всі руки були в мозолях. Вадим кинувся у хід сполучення до свого головного сержанта — здається, його накрило… І раптом — нова серія мін. Вдалині щось глухо гупнуло — вихід. Та прихода він уже не почув. Офіцер прикрив собою штаб-сержанта Дмитра Д’якова, коли на них навалилися центнери уламків і землі. Була 8 ранку 14 серпня 2022 року. Мамин день народження. Відкопати рештки хлопців змогли тільки надвечір…

З Вадимом ми познайомилися за 10 років до його останнього бою. Тоді, перебуваючи у відрядженні в Новоград-Волинському (тепер — Звягельському) гарнізоні, я готував нарис про найкращого комбата Сухопутних військ майора Павла Півоваренка. Згодом Паша «доросте» до комбрига 51-ї бригади і героїчно загине під Іловайськом. Спочатку недолугі диванні експерти зарахують його до числа зрадників через брата-генерала на росії, але пізніше, після ідентифікації знайдених решток і аналізу ДНК, його подвиг буде визнано на найвищому державному рівні присвоєнням звання Героя України. У тому ж батальйоні служив і інший майбутній Герой України, сьогодні — бригадний генерал, а тоді — зовсім юний капітан Сергій Собко. Як виявилося, Героями України бригада за роки російсько-української війни стала по-справжньому багатою — 8 липня Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України підписав Укази при присвоєння цього звання ще 49 українським захисникам і захисниці, 46 із яких — посмертно. Є серед них і кілька воїнів 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. І один із них — Вадим Блищик, той самий молодий сержант, із яким мене познайомили далекого 2012 року у Новограді, запропонувавши як кандидата на героя замальовки про миротворця.

— Служу із задоволенням. Поки неодружений. Був у Косові. Збираюся знову, — скупо розповідав тоді про себе 26-річний сержант.

читайте також:

Згодом, вже на сьомому році війни, ми зв’язалися телефоном — тоді я писав матеріал до Дня миротворця, і вже штаб-сержант Вадим Блищик розповів про свою подальшу службову долю, про Логвинове й Дебальцеве, про поранення та орден. Ну, а вже про пів року «великої» війни та останній бій молодшого лейтенанта мені розповіла його дружина, старший лейтенант Анна Романюк…

— Офіційно ми одружилися рівно за рік «широкомасштабки» — 24 лютого 2021 року, — розповідає молода вдова. — Хоча у цивільному шлюбі жили ще з вісімнадцятого, а знайомі були набагато довше, відтоді, як я прийшла служити до підрозділу…

І Анна розповіла мені про те, чого не встиг колись розказати Вадим. Я з подивом дізнаюся, що, виявляється, у нього був брат-близнюк! І вони служили пліч-о-пліч, доки Юрій через стан здоров’я не був змушений звільнитися з війська. «Ю» та «В» — перші літери своїх імен брати татуювали на кисті лівої руки. Лише за цим татуюванням згодом Анна упізнає у Лозівському морзі пошматоване тіло коханого…

Близнюки народилися 30 квітня 1986 року на мальовничому Поліссі — у його глибинці, в селі Новосілки Володимирецького району Рівненської області. Як пізніше, вже після загибелі похресника, згадає хрешена й вчителька хлопців Валентина Ференсова, взірцем і прикладом для них був дядько, Володимир Сильман, який загинув у Афганістані. Саме він надихнув їх на військову службу.

У 2004–2005 роках брати відслужили строкову — були водіями у навчальному центрі військ зв’язку у Полтаві. Звільнилися, повернулися до рідного села. А за кілька днів дізналися, що неподалік їхньої малої батьківщини, у Новограді-Волинському, відбувається експеримент: 30-та окрема механізована бригада першою у Сухопутних військах Збройних Сил України комплектується виключно контрактниками й переходить на стандарти НАТО. Близнюки зацікавилися й пішли служити за контрактом.

А далі були численні навчання, миротворча місія у Косовому. Після повернення Вадим продовжив службу, а стан здоров’я Юрія погіршився й він мусив звільнитися з армії. У 31 рік хвороба взяла верх і чоловіка не стало…

Ну, а Вадим Блищик пройшов чималий службовий шлях у прославленій спочатку миротворчістю та успішним вишколом, а згодом — і бойовою звитягою бригаді.

Школа сержантів у Десні, міжнародні навчання у Румунії та Німеччині, багато навчань на Батьківщині, ще одна ротація на Балканах. І, навесні чотирнадцятого, війна…

У складі підрозділу головний сержант пройшов бої за Містки, Новоайдар, Кремінну, Попасну, Логвинове, Дебальцеве, Новотроїцьке, Троїцьке, Мар’янку та Бахмут, був поранений — сліпе кульове поранення кисті правиці, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та цілою низкою відзнак.

Як розповідають командири та побратими Вадима Блищика, під час бойових дій він неодноразово відзначався своїми мужністю та професіоналізмом. Так, під час ротації з червня 2015 по лютий 2016 року поблизу населеного пункту Троїцьке на Луганщині під час бою дістав поранення командир роти, і тоді головний сержант прийняв командування підрозділом на себе, успішно виконав усі поставленні завдання щодо знищення противника та унеможливлення прориву диверсійно-розвідувальних груп на опорні пункти роти. Як згадував потім сам Вадим, «було важко, але ми знали, за що боремося — за нашу свободу, незалежність, правду, майбутнє».

Наступної ротації протягом рівно року, з 20 червня 2016 року по 20 червня 2017 року, підрозділ Вадима Блищика тримав оборону поблизу Новотроїцького. Взводи його механізованої роти боронили стратегічно важливі висоти, терикони, які постійно прострілювалися артилерією та снайперами противника збоку тимчасово окупованого Докучаєвська. Вже головний старшина батальйону Вадим Блищик передавав свій неоціненний бойовий досвід молодим солдатам та сержантам, яким ці знання та навички не раз рятували життя. А коли наприкінці червня 2017 року звягельці виходили з позицій, передаючи їх новоприбулим підрозділам, по колоні батальйону було завдано масованого артилерійського удару з боку сумнозвісної Оленівки. Згодом командування зробило висновки: завдяки швидкому виведенню техніки з тилової бази та грамотному розосередженню в районі відведення батальйон зазнав мінімальних втрат. І саме головний старшина батальйону Вадим Блищик тоді заводив колони до району відведення та визначав місця укриття, чим унеможливив значні втрати як в техніці, так і в особовому складі.

З вересня 2018 року по листопад 2019 року Вадим Блищик як один серед найкращих сержантів Оперативного командування «Захід» працював на посаді сержанта-менеджера групи по роботі з сержантським складом, займався відбором кандидатів на сержантські посади, питаннями лідерства у військових колективах та підготовкою сержантів до навчання.

У перервах між відрядженнями до району проведення АТО Вадим ближче познайомився з посестрою Анною Романюк. І ось тепер, у вільний від боїв період служби, чоловік взявся за створення сім’ї.

Анна розповідає, що стати військовою мріяла ще зі шкільних років. Після закінчення Житомирського педагогічного ліцею вступила на навчання до Новоград-Волинського медичного коледжу, де здобула освіту медичної сестри. Працевлаштувалась на роботу патронажною медичною сестрою, але за деякий час зрозуміла, що її мрія стати військовою все ж має здійснитись. Не знайшовши вакантних посад у військових частинах гарнізону за фахом медсестри, засмутилася, але руки не опустила — вступила до Міжрегіональної академії персоналу, де здобула освіту психолога. І вже у 2010 році, так і не дочекавшись вакансії за спеціальністю, Анна зголосилася на посаду радіотелефоніста і після навчання у Полтаві розпочала військову службу у бригаді. А за кілька місяців таки була призначена на посаду санінструктора механізованої роти — за своїм основним фахом. На цьому посту молода жінка й зустріла війну. А після майже року важкої роботи санінструктором та медичною сестрою у хірургічному відділенні медичної роти Анну було переведено на офіцерську посаду психолога батальйону. З 2017 року вона — заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення.

І ось народилася нова сім’я. Він — визнаний лідер серед сержантів, один із найкращих сержантів оперативного командування. Вона — вже молодший офіцер. Молодята виховували доньку Анни Вероніку, якій на той час минуло десять років. Вадим її обожнював, та й вона звала його татом і дуже любила. От лише спільних дітей подружжя народити не встигло — завадила широкомасштабна війна…

До вторгнення московської орди, поки була можливість, Вадим із Анною служили, а паралельно — навчалися. Він у 2019 році з відзнакою закінчив Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука та здобув кваліфікацію бакалавра за напрямом підготовки «Фізичне виховання». А після цього обидва вступили на магістратуру Національного університету водного господарства та природокористування, здобуваючи фах реабілітолога. Після закінчення Вадим вирішив отримати у цьому ж виші ще й другу вищу освіту на факультеті правоохоронної діяльності, але завершити навчання вже не встиг…

З кінця жовтня 2021 року він командував механізованим взводом, отримав первинне офіцерське звання «молодший лейтенант». На чолі взводу зустрів і широкомасштабну війну.

Під час важких боїв в районі селища Травневе Бахмутського району в період з 20 травня по 16 червня 2022 року офіцер організував стійку оборону взводного опорного пункту «Судан», не допустивши прориву сил противника, що набагато переважали наших захисників. Вогнем з озброєння БМП-2 він особисто знищив 15 окупантів, а також 2 одиниці техніки, що здійснювала підвезення боєприпасів та особового складу. Керуючи діями взводу, в нічний час своєчасно виявив підхід штурмової групи противника загальною чисельністю до 30 особин та забезпечив їх знищення, коригуючи вогонь з БМП-2. Своєчасно надав медичну допомогу двом важкопораненим військовослужбовцям, забезпечив евакуацію з поля бою, чим врятував їм життя. У запеклому бою поблизу Вадима лягла 120-та міна — він дивом залишився живим. Діставши не вперше міно-вибухову травму, від евакуації відмовився. Він завжди казав: «Своїх не кидаю». Вадим був справжнім прикладом для свого особового складу в прояві патріотизму, відданості своїй країні, адже знав, за що вони омивають нашу землю своєю кров’ю. Навіть в такий нелегкий час Вадим завжди був оптимістом, завдяки чому підбадьорював свій особовий склад, налаштовував хлопців на бій. Він говорив: «Здаватися ми не маємо права, ми повинні боротися до останнього подиху, адже як ми будемо жити з тим та усвідомлювати те, що в найважливіший час для країни, для кожного з нас, ми здалися?!»

Приблизно у той самий період ординці навмисно підірвали аміачну станцію, що була розташована поблизу українських позицій. А ці позиції мали велике значення, адже взвод молодшого лейтенанта Блищика прикривав фланг сусідньої роти, не даючи противнику оточити її та в подальшому прорвати фронт оборони батальйону. У важкий момент офіцер ухвалив єдине правильне рішення та з метою збереження життя особового складу відвів взвод на запасні позиції, при цьому продовжуючи утримувати оборону.

— Завдяки грамотному та виваженому командирському рішенню Вадим зберіг життя та здоров’я своїх хлопців, оскільки позиції були вистелені аміачним туманом, який починає взаємодіяти з вологою на поверхні шкіри, очей, рота, слизових поверхонь, утворюючи їдку речовину, що веде до некрозу тканин, печіння слизових рота, носа і верхніх дихальних шляхів, що провокує задуху і сильний кашель, а при потраплянні в очі аміак викликає різі та подразнення, які можуть призвести до тимчасової або постійної сліпоти, — пояснює старший лейтенант Анна Романюк.

Після того, як аміачні пари розвіялись, з метою уникнення прориву противника особовий склад без втрат був заведений на попередні позиції.

Невдовзі на місяць підрозділи було виведено для відновлення боєздатності на Київщину, неподалік Чорнобиля, після чого звягельці прибули до нового для них району ведення бойових дій — на межі Харківської та Донецької областей. А далі — сухі, проте красномовні рядки з подання на присвоєння звання Героя України…

«У період з 10 серпня 2022 року по 14 серпня 2022 року, під час бойових дій на взводно-опорному посту „СТАРК“, організував стійку оборону взводного опорного пункту, не допустив прориву сил противника, що значно переважали, вглиб лінії оборони. Вмілими керівними діями в бою забезпечив знищення 25 осіб живої сили противника, що здійснювала штурм, з них 4 — знищив особисто.

12 серпня 2022 року знищив ворожий квадрокоптер, який здійснював розвідку над опорним пунктом. Зняв цінну інформацію з підбитого квадрокоптера про положення сил та вогневих засобів противника, що дозволило завдати точного вогневого ураження по позиціях ворога.

13 серпня 2022 року надав першу медичну допомогу та особисто на БМП-2 евакуював з поля бою підлеглого механіка-водія, який дістав поранення під час управління бойовою машиною…»

І, нарешті, трагічний день 14 серпня… Кинувшись рятувати свого заступника, головного сержанта взводу Дмитра Д’якова, молодший лейтенант Вадим Блищик прикрив підлеглого своїм тілом, та загинули, на жаль, обидва…

Про той страшний день розповів підлеглий Вадима Блищика старший сержант Віктор Махновець.

— По прибуттю в новий район відповідальності в проміжках між артилерійськими обстрілами противника ми вгризалися в наш чорнозем, облаштовували спостережні пости, та вели вогонь у відповідь, — розповідає старший сержант. — Противник, знаючи, що в цей район зайшла «тридцятка», не давав змоги окопатися та облаштувати оборону, не жалкуючи боєприпасів, він поливав наші позиції з усіх видів озброєння, здійснював штурмові дії. Під час артилерійського обстрілу наш командир перебував в окопі з головним сержантом взводу Дмитром Д’яковим. Приліт… вибух поблизу окопу. Унаслідок пожежі Дмитро почав горіти… Вадим Блищик побіг надавати допомогу… ще один приліт… Командир накрив своїм тілом Дмитра, але, на жаль, його це не врятувало, загинули обоє… Я лише ввечері, коли знизилась інтенсивність обстрілу, зміг відкопати та евакуювати тіло мого командира — так, як він свого часу відкопав мене після бою поблизу Травневого… Завдяки Вадиму я живий, та й не лише я — нас, хто йому завдячує життям, тут багато…

А ще старший сержант розповів, що від командира йому залишилась на пам’ять книга, яка надихала його при житті. Це — «Чорний ворон» Василя Шкляра.

— Там, як і в нашому сьогоденні, описується боротьба за незалежність та йдеться про те, як не здаватися, йти до кінця за будь-яких втрат, як досягти свободи — це те, чим керувався за життя Вадим, — пояснює Віктор. — Він був мудрим офіцером, який проявив відвагу, мужність, стійкість під час захисту нашої держави, яку дуже сильно любив…

Жахливу звістку дружина Анна отримала вже ближче до обіду — їй зателефонував заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення, висловивши свої співчуття й пояснивши, що не дзвонили раніше, бо мали пересвідчитися…

Сама Анна на той момент знаходилася у гарнізоні — проходила реабілітацію після важкого поранення, що зазнала в березні під час ракетного обстрілу Бахмута. Говорить, Господь зберіг її життя, дослухавшись до щоденних молитов доньки Вероніки… Та поранення були множинними й важкими, до того ж — стандартна у таких випадках акубаротравма. Тож і лікування було тривалим і нелегким. І, тільки молода жінка почала оговтуватися після поранення — ця страшна новина про загибель чоловіка…

— То була неділя. Я сходила до церкви, потім привітала маму Вадима з днем народження. А від нього довго не було дзвінка, — пригадує вона. — І тут — дзвінок Євгенія Сергійовича…

Упізнання було моторошним та важким. Попри засоби індивідуального захисту, розрив був таким, що складали Вадима буквально по частинах, із болем розповідає Анна. Впізнала вона коханого по літері «В» біля пальця на лівій кисті…

Поховали загиблого героя 17 серпня на міському кладовищі Звягеля.

Посмертно молодший лейтенант Вадим Адамович Блищик за заслуги перед Звягельським районом нагороджений відзнакою району з присвоєнням почесного громадянина Звягеля. Ну, а 8 липня цього року Указом Президента України № 382/2023 йому присвоєно звання Герой України.

https://armyinform.com.ua/2023/07/13/ostannij-bij-geroya-ukrayiny-vadyma-blyshhyka/

Новини війська

Десантник Олег Олива отримав звання Герой України на своє 25-річчя

Прочитаєте за: 5 хв. 13 Липня 2023, 18:56

26 червня військовослужбовець 81-ї окремої аеромобільної бригади майор Олег Олива у свій день народження отримав найвищу державну нагороду від Президента України Володимира Зеленського «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».

Свій військовий шлях він розпочав ще у 2015 році, коли вступив до Військової академії міста Одеса. Саме тоді Олег почав мріяти про службу у десантних військах і ще навіть не підозрював, що через якихось вісім років ним пишатиметься вся країна.

За час проходження військової служби Герой України брав активну участь у бойових діях в населених пунктах Щастя, Геївка, Чермалик, Станиця-Луганська, Кремінна, Рубіжне, Сєвєродонецьк та Білогорівка, яка на Луганщині. Попри те, що двічі був пораненим, десантник Олег відмовлявся від евакуації та залишався на позиціях зі своїм підрозділом.

Саме майор Олива разом зі своїми побратимами знищували ворога у танковій засаді, постійно штурмували та захоплювали взводно-опорні пункти противника, а тепер успішно продовжують тримати оборону Білогорівки, що на Луганщині. За час широкомасштабного вторгнення Олег разом зі своїм підрозділом знищили п’ять танків ворога, вісім БМП противника та брали полонених пачками.

Ексклюзивно та вперше у своєму житті Герой України дав інтерв’ю кореспондентці АрміяInform та розповів про свій бойовий досвід з початку широкомасштабного вторгнення.

— Де Вас застало широкомасштабне вторгнення і які бойові завдання Ви тоді виконували?

— Війна мене застала у Біловодську. На той момент я знаходився в оперативному резерві Командувача ОТУ «Північ» разом з танковим батальйоном 57-ї окремої механізованої бригади. За півтори доби ми опинилися в оперативному оточенні у таких містах, як Старобільськ та Городище. Попри те, що на той момент противник вже був усюди, ми залишалися на своїх позиціях. 26 лютого 2022 року ми вистроїли колону з танкістами і почали висуватися до наших підрозділів. Рухалися вздовж державного кордону через Городище, Щастя і аж до Сєвєродонецька. В Городищі потрапили у танкову засідку противника… Одразу танкова рота професійно спрацювала по ворогу і так якісно, що з нашої сторони втрат не було. Коли почався танковий бій у Городищі, то противник вів шквальний вогонь по наших броньованих машинах «Козак». Ворог ще не знав на той момент, що так просто нас не зламати. Вважали, що АК-74 або ПКМ можуть вивести «Козака» з ладу. На щастя, цього не сталося. Навідники-оператори почали знищувати противника. Після успішного зайняття позицій у Городищі, ми продовжили рух до населеного пункту Станиця Луганська. Після цього пункту висунулися до Щастя. Коли ми під’їжджали до цього населеного пункту, воно все палало, вогонь був усюди… Тоді вперше мій підрозділ відчув на собі, як це, коли по тобі працює ворожа авіація. На щастя, ми не зазнали втрат і тоді. Далі ми тримали рух на Сєвєродонецьк.

— Мені відомо, що саме Ви безпосередньо брали участь у обороні таких населених пунктів, як Кремінна, Рубіжне, Сєверодонецьк. Розкажіть, будь ласка, що відбувалося там?

— Коли ми зайшли в Сєвєродонецьк, нам поступило завдання зайняти населений пункт Сиротине. Там було кільце, тобто дорожня розвилка, яку ми зайняли і далі разом із сусіднім підрозділом проводили наступальні дії на селище Метьолкіне. На певний проміжок часу мій підрозділ повернувся до складу свого батальйону, але зовсім скоро ми відправилися на оборону Кремінної. На той момент було завдання зайняти Житлівку, але, на жаль, ми туди так і не доїхали, адже тактична ситуація змінилася і ми стояли у населеному пункті Старокраснянка. Пізніше нас перекинули на Рубіжне де наша рота допомагала національній гвардії. У Рубіжне ми зайшли 17 березня 2022 року і тримали оборону там до 24 квітня. Там було справжнє пекло на землі. Щодня відбувалися важкі бої, артилерійські обстріли не вщухали з самого ранку… Це було важко, але ми вистояли і навіть продовжували завдавати ворогу непоправних втрат… Далі ми тримали оборону Сєвєродонецька. В один момент противник знищив там усі мости та переправи і я зі своїм підрозділом діяв безпосередньо по ситуації. Нас ніхто не вчив цього, але війна вносила свої корективи і вимагала, щоб ми усі проявляли ініціативу. В певний період ми були вимушені вибиратися, як могли, і створювали мінімальні понтонні переправи тоді, коли зовсім було важко вибиратися.

— Пізніше Ваш підрозділ зайшов у Білогорівку Луганської області з певними завданнями. Розкажіть, як Вам удалося втримати найважчу ділянку фронту?

— Тоді ми повинні були проводити наступальні дії в напрямку Новодружеську. На той момент проти нас стояли «вагнерівці». Вони були добре озброєнні та в них такий принцип, якщо вже опинилися у тій шайці, то кожен бойовий вихід для них, як останній. В принципі, ми і сприяли тому, щоб вони не поверталися додому. Дуже довго і важко ми вели прямі бої з «вагнерівцями»… Саме тоді брали дуже багато полонених. З тих представників «другої армії світу» мені найбільше запам’ятався один, якого взяли під Кремінною. Тоді мій підрозділ штурмував взводно-опорний пункт противника. Після того, як ворог почав тікати, один із них залишився і близько 40 хвилин відстрілювався. Я ухвалив рішення «подавити» цю позицію броньованою машиною «Козак». Коли вже взяли його, окупант був поранений і виправдовувався, що взагалі не стріляв. Це було абсурдно і смішно. Жоден з полонених ніколи не усвідомлює того зла, яке вони принесли на нашу землю. Всі свято вірять в те, що тут когось треба «асвабаждать». Коли я починав відкривати їм фото наших міст до того, як кацапські окупанти вдерлися на нашу землю і після їхньої окупації, то вони хитають головою і вважають, що роблять усе правильно. Просто зазомбована нація бовдурів.

— Скажіть, будь ласка, чи брали Ви зі своїм підрозділом трофейну техніку?

— Так, цього добра у нас було дуже багато. «Найжирніші» наші трофеї — це БМД-2, яка належала командиру роти розвідки противника, чотири БМП-1, гармату «Рапіра», МТ-ЛБ «Штурм-С». Про незліченну кількість боєприпасів, автомати та гранати взагалі не кажу, бо це навіть не рахували.

— Що для Вас буде означати Перемога і як Ви бачите своє життя після неї?

— Коли ми вийдемо на адміністративні кордони 1991 року, тоді тільки буде Перемога. Жодного рашиста не повинно бути на нашій землі. Я командир, і моє покликання бути поруч зі своїми людьми та власним прикладом показувати їм, як діяти, і саме я повинен вести цих людей. Довіра в підрозділі — саме головне. Якщо мої підлеглі бачать, що командир спокійний та веде усіх за собою, то це теж підіймає дух. Я буду і далі продовжувати служити, підіймати Збройні Сили України на новий рівень та передавати свій досвід новим офіцерам.

[embedded content]

Фото та відео автора

https://armyinform.com.ua/2023/07/13/desantnyk-oleg-olyva-otrymav-zvannya-geroj-ukrayiny-na-svoye-25-richchya/

Новини війська

Полковнику Сергію Яременку присвоєно звання Герой України

Прочитаєте за: 2 хв. 28 Червня 2023, 15:26

Сьогодні, 28 червня, у День Конституції України, Президент Володимир Зеленський присвоїв звання Героя України полковнику Сергію Яременку, командиру 96-ї зенітної ракетної бригади повітряного командування «Центр».

Із початку широкомасштабного вторгнення Сергій Яременко очолює колектив, який відбиває повітряні атаки на центральні та північні регіони України. А головне — забезпечує протиповітряний захист столиці нашої держави.

Саме зенітники під командуванням Сергія Яременка на позивний «Граніт» витримали шалені повітряні атаки на Київ у травні-червні, не дозволивши жодній із понад 200 цілей точно вразити об’єкти, та знищили вже 13 «непереможних» аеробалістичних ракет Х-47 «Кинджал». Вони освоїли сучасні зенітні ракетні комплекси різних виробників та обійшли теорію ймовірності, все частіше демонструючи 100-відсотковий результат.

— Завжди кажу дякую всій бригаді після кожної знищеної цілі, — запевнив командир. — Відмінних результатів вдається досягти як, звичайно, завдяки озброєнню, так і насамперед — майстерності зенітників, які практично ніколи не діють шаблонно. Наші люди володіють дійсно безцінним досвідом, і я зовсім не перебільшую. Впевнений, що ми викладемо його в книгах, які вивчатиме нове покоління зенітників. Завдяки цілому комплексу заходів введення в оману противника, постійній зміні позицій, різним тактичним прийомам нам вдалось обійти систему теорії ймовірності.

Сергій Яременко зауважив, що ППО рік тому і зараз — це кардинально різні речі. Офіцер сподівається, що за рік ми побачимо ще значно потужніший рівень протиповітряної оборони.

— Впевнений, що увесь «спадок СРСР» поступово ставатиме історією, а бригада повністю переозброїться сучасною технікою. Переконаний, зараз уже всі зрозуміли, наскільки важливо інвестувати у протиповітряний захист країни.

https://armyinform.com.ua/2023/06/28/polkovnyku-sergiyu-yaremenku-prysvoyeno-zvannya-geroj-ukrayiny/

Новини війська

Тіло впізнали по новенькій обручці, яку наділа чоловікові за два тижні — дружина вертолітника Олександра Чуйка

Прочитаєте за: 8 хв. 2 Червня 2023, 12:14

Увечері 23 лютого 22-го року Олександр та Альона обмінювались новенькими обручками та обітницями кохати одне одного вічно, садили апельсинове деревце, міцно обіймали донечок. 24-го пара мала святкувати 5-ту річницю весілля, але зовсім спонтанно вирішили провести невеличкі романтичні ритуали заздалегідь, помінявши старі обручки на гарніші.

Вони були неймовірно щасливими й вірили в те, що все буде добре, попри напругу, що наростала в суспільстві, а особливо — в авіаційному підрозділі, де служив Сашко…

Уже за кілька годин почнеться війна, всі плани полетять шкереберть, а за ними й життя молодої родини… Бо за два тижні потому тіло Олександра впізнають якраз таки по цій новенькій обручці. Він загине разом із найкращим другом та кумом у небі Миколаївщини…

Альона каже, що чоловік не раз повторював: «Як щось станеться, даю тобі пів року на горювання. Кричи, плач, верещи, але за шість місяців опануй себе та продовжуй повноцінно жити. Мені байдуже, наскільки тобі буде погано, просто береш і живеш далі. У нас двоє діток…». 

Від моменту загибелі Олександра пройшло майже 14 місяців. Та хоч як молода вдова намагалась, щиро каже: «Усе виявилось не так просто… Болить так само нестерпно, досі не можу прийняти реальність як факт…». 

— Ми познайомились юними, разом навчались у педагогічному коледжі, але Сашко мріяв аж ніяк не про вчителювання, а про польоти… Тож на третьому курсі вступив до ХНУПСу. Вже після першої практики, коли всі одногрупники ще боялись літати й далеко не в усіх це виходило, Саша був у повному захваті. Розповідав, що як тільки сів за штурвал, одразу переконався: «Це моє!». Очі до роботи в нього горіли неймовірно. Але ще тоді, під час навчання, Сашко іноді казав: «Ти ж розумієш, що льотчики довго не живуть? Що буває різне, що сьогодні можеш бути живим і здоровим, а завтра в польоті щось відмовить чи ворожа ракета влучить…». Зрозуміло, що я лиш відмахувалась від таких розмов, а про ворожі ракети на українській території тоді мало хто думав… Хоча, випустившись з університету, Саша одразу потрапив в АТО. Я переїхала до нього, намагалась підтримувати. Він на службі старався, і його відзначали в частині. В нього було багато польотів, багато ротацій, миротворча місія в Конго… До широкомасштабного вторгнення він у свої 28 років здобув чималий досвід — і евакуації поранених, і небезпечних польотів… Не лише літав сам, а й навчав молодих пілотів, дуже тішився, що в них так само горять очі до цієї справи…

Альона розповідає, що чоловік готувався сам і готував її до широкомасштабного вторгнення. Вимагав, аби більше їздила за кермом, зібрав усі документи, відремонтував автомобіль і періодично обережно пояснював коханій, як діяти в тій чи інші ситуації. 

— Постійно повторював: «Я маю бути впевненим, що ти збереш діток, не розгубишся і поїдеш…». Мабуть, тому мені було морально трішки простіше 24 лютого. Всі речі були зібраними, павербанки заряджені, чоловік віддав мені банківські картки й ще до світанку поїхав на службу. Того ж дня я виїхала до батьків, Сашко попередив, аби будувала маршрут так, щоб оминати військові частини, полігони та стратегічні об’єкти. Їхали в рази довше, ніж зазвичай — полями, селами… Сашко ж тим часом із першого дня вторгнення активно літав на своїй «вісімці», знищуючи ворогів, їхню техніку… Я зайвий раз намагалась його не хвилювати, не надокучати розпитуваннями. Розмовляли ми не часто, та й те загадками. Це було щось на кшталт: «Я зараз трішки північніше місця, яке нам колись дуже сподобалось…». Та насправді зміст розмов був зовсім не важливим. Аби просто почути, що живий. 

Дівчина ділиться, що 5 березня, в день, коли загинув Олександр, вони спілкувались мало. Вона вся була в клопотах, адже наступного ранку вирішили переїжджати з дітками ще далі, до бабусі Сашка. Тож бігала, збирала малечу, завантажувала машину, заспокоювала себе тим, що чоловік літає, тому не виходить на зв’язок. 

— Увечері подзвонив свекор, сказав, що хлопців збили, але серед них є живі. До 14 березня я жила надією. Коли 7-го їхала до бабусі й дорогою трішки подряпала машину, ще й подумала: «Сонце мене приб’є…». Як же не хотілось думати, що мого сонечка вже немає. Із собою в нього був годинник і новенька обручка, та сама, яку надів 23 лютого. Пам’ятаю, як кум подзвонив і каже: «Альоно, це не він. У вас же були класичні обручки, а там зовсім не така…». На жаль… Вони летіли чотирма бортами — дві «вісімки» та дві «двадцять четвірки». Сашко був ведучим, на другій «вісімці» летів наш кум Владислав Горбань. Вони потрапили в засідку. Тільки Сашко «визирнув» з-за лісосмуги, в нього поцілили, борт відразу розірвало в повітрі… Борт кума також обстріляли… 

Альона ділиться, що важко було не лише самій прийняти горе, а й повідомити про це донечкам, знайти сили, аби їх підтримати. 

— Меншій було лиш 2 рочки. Відверто кажучи, вона й досі через свій вік не розуміє до кінця значення слів «татка немає». Вона знає, що татко загинув, що він на небі, але часом, граючись, може запитати: «А коли тато прийде? Я скучила». Тому їй трішечки простіше пережити горе. Старшій донечці, коли загинув Сашко, було 4 роки. Я сказала їй не одразу, просто не знаходила в собі сил. Та вона бачила мій стан, що я плачу, кричу. Спочатку я розповіла їй про нашого кума — Владислава Горбаня, з яким вони разом летіли. Доця дуже плакала, питала: «Як це дядько Влад загинув? А чому саме він?». Дуже скоро вона почала підозрювати, що і з татом щось не те. «Чому тато не дзвонить? Чому його немає? Чому не надсилає фото? Він би знайшов зв’язок! Він би знайшов можливість…». Старшій донечці я сказала всю правду лиш 9 жовтня, напередодні дня народження Сашка, попередньо обговоривши всі деталі з психологом. Психолог наполягала, аби я сказала все, як є. Не «тато сидить на хмарці», а правду, хоч вона й нестерпна. Донечка відреагувала досить спокійно, очевидно, що вона давно здогадалась. Запитала лиш, чи він загинув разом із Владиком, сказала, що знала про це. А потім почались довгі вечори сліз…

Альона щиро каже, що її дітки ставлять настільки недитячі запитання, що знаходити на них відповіді щоразу важче… 

— Дуже хотілося б, аби донечки розпитували мене про нові мультики чи ляльки. Натомість вони питають: «А чому саме нашого тата вбили? А чому саме він туди полетів? А чи зможемо ми в майбутньому зустріти нового дядька, який би нам допомагав?». Відповідаю, що мені болить, що я кохаю татка, але такі розмови це важко… Ледь не щодня доводиться стикатися з неймовірно болючими ситуаціями. В садочку діток зустрічають татусі, граються на майданчиках, моя ж малеча потім плаче вночі, каже, як хоче обійняти татка… Або ж банально хтось нахамить у супермаркеті, а доця потім запитує: «А як ти нас захистиш, ти ж сама маленька й дівчинка?». Та з іншого боку — я неймовірно щаслива, що маю двох донечок, які так схожі на Сашка, що зовнішністю, що характером, кожна по-своєму. Обидві такі ж уперті та наполегливі, доб’ються всього, чого забажають. Хочеться, аби вони виросли такими ж добрими, як Сашко, попри те, що в ранньому віці їм довелося побачити всю несправедливість та жорстокість дорослого світу. 

Дружина Олександра пояснює, що порятунок знаходить у роботі. Завантажує себе настільки, аби часу не вистачало згадати, як страшенно болить. Ділиться: це єдина можливість, аби не накривало думками… 

— Коли ж вільний час знаходиться, сідаю в авто й катаюсь. Ми раніше робили так із Сашком. Дітки в машині засинали, а ми могли спокійно поговорити чи просто помовчати, послухати музику… Донька часом каже: «Поїхали кудись, я засну, а ти будеш за кермом…». Окрім діток, доглядаю ще й за апельсинчиком, який ми посадили за кілька годин до вторгнення. Це дуже символічна для мене рослина й дуже дорога. Схоже, апельсин єдиний, хто від війни не постраждав…

P.S. Після загибелі чоловіка Альона створила петицію на сайті Президента України, яка набрала 25 тисяч голосів. Тепер родина, друзі та побратими чекають нагородження Олександра Чуйка званням Героя України. Усі в один голос кажуть, що він його точно заслужив.

https://armyinform.com.ua/2023/06/02/tilo-vpiznaly-po-novenkij-obruchczi-yaku-nadila-cholovikovi-za-dva-tyzhni-druzhyna-vertolitnyka-oleksandra-chujka/