Архив метки: Timeline

Новини війська

Історичний клуб «Холодний Яр» відзначив свій чвертьстолітній ювілей

На днях свій двадцяти п’ятирічний ювілей відзначив Історичний клуб «Холодний Яр», керівником якого є письменник, журналіст і дослідник визвольного руху українського народу Роман Коваль. Йому з порівняно невеликим числом активістів і прихильників клубу вдалося за ці роки повернути з небуття цілу когорту імен славних лицарів України, які поклали свої життя на жертовник боротьби за вільну Україну.

Довідково. Історичний клуб «Холодний Яр» є справді легендарною організацією, яка відіграє в сучасній Україні унікальну націєформуючу і націєзахисну роль. Нащадки учасників визвольних змагань, вчені-історики, журналісти, краєзнавці, режисери, архітектори, живописці, скульптори, реконструктори, музиканти, спортсмени, військові та навіть лікарі впродовж цих 25 років брали і беруть участь у відновленні пам’яті про заповідне урочище Холодний Яр, його тисячолітню історію визвольної боротьби.

За ініціативи Історичного клубу проведено юридичну реабілітацію учасників боротьби за Українську державність, видано багатотисячними накладами десятки книжок, записано сотні радіо і телепередач, опубліковано тисячі статей про українських повстанців. Члени клубу встановили по всій Україні десятки меморіалів і пам’ятних дошок, відновили чимало могил учасників визвольної боротьби, ініціювали перейменування вулиць на честь Героїв Холодного Яру та учасників визвольних змагань першої половини ХХ століття.

читайте також:

Нині члени клуби відновлюють історичну пам’ять про українську козацьку державу Війська Запорозького, партизансько-диверсійну боротьбу учасників гайдамацьких загонів, ідеологів Української революції, Січових стрільців, воїнів Армії УНР та УГА, бійців ОУН і УПА.

читайте також:

Чимало серед членів клубу як колишніх, так і нинішніх військовослужбовців, добровольців і волонтерів.

Секретар зборів Оксана Герасим’юк і Роман Коваль

Окрім ювілейних урочистостей, 22 січня провели четверту звітно-виборчу конференцію Історичного клубу «Холодний Яр». Керівником громадського об’єднання переобрано Романа Коваля. Першим заступником голови Історичного клубу «Холодний Яр» конференція обрала командира (у 2015−2016 рр.) Окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї механізованої бригади Збройних Cил України Олега Куцина.

Олег Куцин

Також обрали кількох заступників за основними напрямками роботи. Конференція ухвалила й низку важливих змін і доповнень до Статуту організації.

Ветеран російсько-української війни, видавець Марко Мельник

Ветеран російсько-української війни, видавець Марко Мельник, зачитуючи зміни до Статуту, зазначив: «Історичний клуб „Холодний Яр“ об’єднує творців української культури та історії. Це представники абсолютно різного фаху та сфер діяльності зі спільним світоглядом, які відчувають інтереси України, як свої власні, та працюють на відновлення історичної пам’яті українців.

Віднині ця організація розширює спектр своєї діяльності та буде займатися не лише історичними дослідженнями, а й сприянням реалізації інтересів ветеранів війни з Росією».

Віднині ця організація розширює спектр своєї діяльності та буде займатися не лише історичними дослідженнями, а й сприянням реалізації інтересів ветеранів війни з Росією, об’єднуючи нашу боротьбу єдиною історичною тяглістю, забезпечуючи суспільство досвідом попередніх поколінь борців за українську державність«.

Вояк 93-ї ОМБр «Холодний Яр» Сандро Картвелішвілі

Вірш Івана Франка «Не пора» українською мовою зі сцени декламував грузин, вояк 93-ї ОМБр «Холодний Яр» Сандро Картвелішвілі, який втратив ногу, захищаючи Україну на східному фронті.

читайте також:

Тяжкою втратою для Історичного клубу «Холодний Яр» минулого року стала передчасна смерть кобзаря Тараса Силенка. Упродовж багатьох років жоден захід історичного клубу не відбувався без Тарасової участі. Він захоплював своєю виконавською майстерністю, знанням минувшини і глибинним відчуттям української музичної спадщини. Сьогодні його справу гідно продовжує син — Святослав Силенко, який виконав низку історичних пісень.

Святослав Силенко

Також під час заходу виконували улюблені повстанські та авторські пісні відомі виконавці: Василь-Живосил Лютий, Сергій Василюк, Михайло Гречкині, Тарас Компаніченко. А Іляна Гайдук-Кучерук, сестра десантника Іллі Гайдука, який загинув у небі над Луганськом, заспівала арію «Віють вітри» з опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка».

Оксана Герасим’юк, Роман Коваль, Сергій Василюк, Василь Лютий, Святослав Силенко, Тарас Компаніченко

Поділився враженнями від перебування в лавах клубу музикант, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк: «Я щасливий, що з 2008 року увійшов до цього товариства. Відтоді я долучився до незліченного числа поїздок до могил наших Героїв, а пізніше — й до організації та проведення потужних заходів у серці України, на шевченковій гайдамацькій землі».

Учасник оборони Донецького аеропорту, «кіборг» Микола Тихонов та Іляна Гайдук-Кучерук

Учасник оборони Донецького аеропорту, «кіборг» Микола Тихонов, який пішов добровольцем на фронт у 2014 році із посади голови Оболонської РДА Києва, розповів, що значить для нього Холодний Яр і пам’ять про його Героїв: «У сучасній війні треба бути готовим знищувати ворогів. А без моральної готовності, без розуміння підступності й безжальності наших ворогів до нас, українців, зробити це звичайній людині важко. Історія Холодного Яру, боротьби його Героїв із тим самим ворогом, з яким ми зіткнулися сьогодні, вчить нас твердою рукою нищити наших загарбників. Холодний Яр є потужним джерелом духовної сили нашого народу, що живить нас у складних обставинах боротьби, надає сил перемагати і вчить ніколи не здаватися. Герої Холодного Яру в незрівнянно гірших умовах вели свою боротьбу — тож і нам це під силу нині. Вважаю це урочище сакральним місцем для всіх оборонців України — місцем, де слід всім нам окропити зброю на погибель ворогів, і на нашу вдачу, як це робили кілька століть тому повстанці-гайдамаки і як щороку навесні під час вшанувань Героїв, організованих Історичним клубом „Холодний Яр“, це робимо ми з побратимами. Тож, нехай віє вогонь новий з Холодного Яру!».

Фото Юрка Слюсаря

https://armyinform.com.ua/2022/01/24/istorychnyj-klub-holodnyj-yar-vidznachyv-svij-chvertstolitnij-yuvilej/

Новини війська

Обстріл «Східного» у Маріуполі: спогади очевидців трагедії

У центрі мікрорайону «Східний», що розташований на околиці Маріуполя буквально в 10 км від фронту, стоїть меморіал пам’яті — на честь жертв жахливої трагедії 24 січня 2015 року. Тоді проросійські бойовики обстріляли з реактивних систем залпового вогню «Град» мікрорайон Маріуполя…

Про сумнозвісні події того дня кореспонденту АрміяInform розповіли очевидці тієї трагедії.

Ірина Васильовна, мешканка мікрорайону «Східний»:

«Я прокинулася та підійшла до вікна. Почула жахливий гул, побачила, як горить земля та посипалися вікна в інших помешканнях… Горіло все навколо! Я ніколи такого не бачила, тому й не розуміла, що відбувається… страх… Я розбудила чоловіка зі словами: „Прокидайся, я не розумію, що діється. Чому будинок здригається, чому сиплються вікна?“ За мить я зрозуміла, це обстріл. Я пригадала, коли під час попередніх атак бойовиків зруйнували заправку та блокпост неподалік нас. Чоловік наказав встати у міжкімнатний проміжок, аби вберегтися від осколків скла й снарядів. Коли закінчився обстріл, ми вийшли на вулицю. Навколо горіло багато автівок, дорога була засипана склом. На диво, громадський транспорт не зупинився, ми заскочили у перший тролейбус, до власного автомобіля боялися бігти. Додому повернулися за тиждень… Було дуже страшно…»

Альбіна Львутіна, журналістка:

«У ніч з 23 на 24 січня 2015 я ночувала у друзів на «Східному». Крізь сон я почула, як у шафі затремтів посуд. Відкривши очі, побачила, що люстра розкачувалася з боку у бік. Перша думка була про землетрус. Коли коливання будівлі збільшилися та було чутно вибухи. Тоді я зрозуміла, що це обстріл… Тільки-но я встала, на ліжко висипалося скло з вікна. Тільки тоді я зрозуміла, якій небезпеці піддаюся. Я схопила плед та телефон, вибігла в коридор, прокричала друзям сховатися далі від вікон, лягти на підлогу, прикрити голови та чекати на закінчення обстрілу. Незадовго до того дня ми випустили сюжет, як врятуватися під час артилерійського обстрілу. Це мабуть був знак.

«Обстріл тривав менше ніж хвилину – в ту мить я зрозуміла вислів «все життя пронеслося перед очима…»

Обстріл тривав менше ніж хвилину – в ту мить я зрозуміла вислів «все життя пронеслося перед очима…» Перші думки були про моїх батьків. Жалкувала, що нечасто казала, що я їх люблю. Пригадала сестру, родичів… Я думала про своє життя… Вже закінчила університет, щоправда, ще не отримала диплом… Зустріла хлопця, який став моїм чоловіком. Згодом опанувала себе. Я журналіст, витягла телефон та почала фіксувати все, що відбувалося, на камеру. В квартирі стояв смог та туман з пилу, відчувався присмак та запах пороху. Як тільки все стихло, ми вирушили сходами з будинку. Навколо все горить, лежать тіла або залишки тіл.. Люди йшли того ранку по якихось життєвих справах і їхнє життя ось так обірвалося…

За кілька хвилин мені зателефонували з роботи і сказали починати працювати – фіксувати на камеру цю трагедію. Мені тоді прийшлося відключити всі емоції. Я була першим журналістом на місці обстрілу і ми зробили унікальні кадри.
Ніколи не забуду, як посеред дороги біля тіла якоїсь жінки впав на коліна чоловік і плакав. Біля нього знаходився поліцейський, який намагався встановити особу загиблої. Чоловік сказав, що то його мама… Вона зранку вийшла на ринок і загинула, снаряд розірвався поблизу неї. Вона не мала шансів залишитися живою… Багато з того, що ми знімали, тоді потрапило на російські канали. Звісно, інформацію вони перекрутили. Відтоді минуло 7 років, але ті спогади досі крають серце болем… А ще кожну річницю мама мене вітає з другим днем народження і дякує за те, що я вижила…»

«Ніколи не забуду, як посеред дороги біля тіла якоїсь жінки впав на коліна чоловік і плакав. Біля нього знаходився поліцейський, який намагався встановити особу загиблої. Чоловік сказав, що то його мама… Вона зранку вийшла на ринок і загинула, снаряд розірвався поблизу неї…»

Світлана, директорка школи, яка була зруйнована під час обстрілу «Східного», свідок тих сумнозвісних подій:

«24 січня 2015 року, це була субота. У нашому закладі щосуботи проводилися заняття „Школа майбутнього першокласника“. У будівлі школи знаходилися діти, які прийшли на підготовчі заняття, а також ті, хто ходив у спортивні секції та гуртки. Звісно, і викладачі. Обстріл застав мене якраз на шляху до школи. Я побачила, як летить ракета. Я впала на землю ногами у бік снаряда. Мене ніхто цього не навчав, це відбулося на рівні інстинкту. Скільки я так лежала, не пам’ятаю… Потім з іншими людьми я сховалася у підвалі. Коли небезпека минула, я пішла до школи. Один снаряд ліг поряд зі школою — згоріла автівка колеги, другий розірвався на футбольному полі, третій — у внутрішньому подвір’ї навчального закладу. У будівлі не залишилося жодного цілого вікна, деякі двері були вивернуті. Була паніка, лунали крики, плач, батьки шукали своїх дітей. На щастя, постраждав лише один учень, і то легко — його трохи порізало склом. Після обстрілу люди масово залишали місто — з 1100 учнів близько 500 забрали документи. Я теж виїхала з Маріуполя, але за три тижні повернулася. Саме тоді розпочалися заняття. Але ще рік, дорогою до школи, відчувала страх…»

«Один снаряд ліг поряд зі школою — згоріла автівка колеги, другий розірвався на футбольному полі, третій — у внутрішньому подвір’ї навчального закладу. У будівлі не залишилося жодного цілого вікна, деякі двері були вивернуті. Була паніка, лунали крики, плач, батьки шукали своїх дітей. На щастя, постраждав лише один учень, і то легко — його трохи порізало склом…»

Дмитро, старший пожежний рятувальник:

«24 січня 2015 року я перебував на чергуванні. Моя частина знаходиться буквально за кілька кілометрів від епіцентру трагедії. Уже за лічені секунди після першого вибуху до пункту зв’язку частини надійшов перший виклик, в якому ми отримали інформацію про обстріл.

„Ми до останнього не розуміли масштаби трагедії, допоки на своєму шляху не побачили потрощені авто, що палали, від яких підіймався чорний дим, зруйновані будівлі. Але найстрашніше було бачити на вулицях людські жертви — тих, кому було вже не допомогти…“

Ми до останнього не розуміли масштаби трагедії, допоки на своєму шляху не побачили потрощені авто, що палали, від яких підіймався чорний дим, зруйновані будівлі. Але найстрашніше було бачити на вулицях людські жертви — тих, кому було вже не допомогти… Вже на місці ми оцінили масштаби роботи, викликали допомогу та приступили до тушіння пожеж, розбору зруйнованих конструкцій. І хоча ми отримували інформацію, що під уламками можуть знаходитися люди, нам пощастило — жодного випадку не підтвердилося. Одним із постраждалих об’єктів була школа. Це було диво, що ніхто не постраждав… На „Східному“ ми працювали до пізньої ночі. Що ми тоді відчували? Під час виконання службових обов’язків і раніше приходилося стикатися з різними жахіттями, але навіть у нас у той момент виникали панічні настрої. Але ми розуміли, що треба зберігати спокій…»

Анна, фельдшер Обласного центру екстреної медицини та медицини катастроф м. Маріуполя. Брала безпосередню участь у наданні допомоги людям, які постраждали під час обстрілу мікрорайону «Східний»:

«Виклик ми отримали близько 9.30 години ранку 24 січня 2015 року. Під час слідування до епіцентру подій чули вибухи, навколо горіли будинки, автівки, а найстрашніше — навколо лежали тіла загиблих, багато тіл… Люди по вулиці бігали в паніці, плакали, тягнули до нашого транспортного засобу руки. Ми отримали виклик на адресу зруйнованого будинку — прийшлося постраждалого чоловіка виймати з-під завалів у під’їзді. В нього було поранення грудної клітини — ми це побачили вже коли забрали його до карети швидкої допомоги. Він жалівся на біль в грудині, а коли ми розрізали одяг, пересвідчилися, що ситуація дуже серйозна. Він був дуже тяжкий, не знаю, чи вижив… Поки ми звільнили цього чоловіка, поки донесли — в нашу машину вже підсіли 7 або 8 осіб з різними видами пошкоджень — і переломи були, і осколкові поранення, і порізи. Всіх прийняли, всім надали допомогу, відвезли до Центру первинної медико-санітарної допомоги. Я працювала взагалі без якихось емоцій — просто не було часу думати про те, що я відчуваю. Потрібно було робити свою роботу — єдине, що було в голові.

„Запам’яталася трирічна дівчинка Мілана, яку ми перевозили до дитячої лікарні. Під час обстрілу її мама загинула, прикривши малечу своїм тілом, а дитина отримала поранення ніжки, її прийшлося ампутувати. Міланка плакала, кричала, кликала маму, ще не розуміючи, що вона до доньки не прийде…“

Потім ще кілька разів поверталися, аби забрати поранених, а далі вже з Центру первинної медико-санітарної допомоги розвозили людей по лікарнях, зокрема і в сусідні області. Запам’яталася трирічна дівчинка Мілана, яку ми перевозили до дитячої лікарні. Під час обстрілу її мама загинула, прикривши малечу своїм тілом, а дитина отримала поранення ніжки, її прийшлося ампутувати. Міланка плакала, кричала, кликала маму, ще не розуміючи, що вона до доньки не прийде…»

Заступник начальника Обласного центру екстреної медицини та медицини катастроф м. Маріуполя Андрій Кононов:

«Перші виклики диспетчерська отримала буквально через кілька хвилин після обстрілу – о 9.25. Люди в паніці кричали, що потрібна допомога, що на вулиці багато поранених, багато крові, відірвані кінцівки, спотворені тіла. За кілька хвилин ми отримали близько сотні таких дзвінків. Ми вирішили зібрати максимальну кількість бригад та направити їх до епіцентру обстрілу. Спочатку туди виїхало 10 карет швидкої допомоги, але, у міру того, як звільнялися інші бригади, вони теж слідували на «Східний». Загалом в епіцентрі події була залучена 21 бригада, які кілька разів поверталися до місця трагедії. У кожній автівці до медичних закладів везли по п’ять, шість, сім постраждалих. У лікарнях наші колеги вже були готові надати необхідну медичну допомогу, оскільки між швидкими і ними було організовано взаємодію, тож лікарі заздалегідь знали, з якою травмою або пораненням надходить постраждалий. З початку російської агресії весь наш колектив брав активну участь у допомозі та евакуації поранених по всій області, тому жодна людина не відмовилася їхати на допомогу постраждалим після обстрілу «Східного»!

За словами Андрія Кононова, всіх постраждалих і загиблих було виявлено в перші дві години після обстрілу. 24 січня 2015 року під обстрілом проросійських терористів загинули понад три десятки людей…

Скріни зроблені з відео з архіву Альбіни Львутіної

https://armyinform.com.ua/2022/01/24/obstril-shidnogo-u-mariupoli-spogady-ochevydcziv-tragediyi/

Новини війська

22 січня 1918 року була проголошена Українська Народна Республіка

«Народе України. Твоєю силою, волею, словом стала на Землі українській вільна Народна Республіка», — так розпочинався текст IV Універсалу Української Центральної Ради, яким проголошувалося створення УНР. 

8 березня 1917 року у Росії сталася так звана Лютнева революція і до влади прийшов Тимчасовий уряд. Події в Петрограді оживили український національний рух і вже 17 березня в Києві була створена Центральна Рада на чолі з вченим-істориком Михайлом Грушевським, до якої увійшли представники різних політичних партій і громадських організацій. Незабаром вона розпочала з Тимчасовим урядом перемовини щодо визнання автономії України та визначення її кордонів. При чому у складі Росії. Проте українські вимоги були проігноровані й у червні того ж року Центральна Рада звернулася до народу з Першим універсалом, яким все ж задекларувала автономію України.

Ось витяг з цього документа: «Не відділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори. Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори».

Незабаром був сформований і уряд на чолі з Володимиром Винниченком — Генеральний секретаріат. Проте Тимчасовий уряд Росії, незважаючи на запевняння не відділятись од Росії, виступив проти автономії, вважаючи, що Україна й надалі має бути складовою частиною Російської імперії. Після гарячих дискусій 3 липня Центральна Рада пішла на компроміс з росіянами, видавши II Універсал, в якому зазначалося, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії. Історики, які досліджують цю тему, вважають, що цим самим ЦР віддала долю українців у руки росіян…

Невідомо, як розвивались би події у подальшому, але 7 листопада  в результаті заколоту до влади в Росії прийшли більшовики на чолі з Леніним, які навіть не уявляли Україну не те що самостійною, а й навіть автономною.

Невідомо, як розвивались би події у подальшому, але 7 листопада  в результаті заколоту до влади в Росії прийшли більшовики на чолі з Леніним, які навіть не уявляли Україну не те що самостійною, а й навіть автономною. Події у Петрограді та захоплення влади більшовиками підштовхнули Центральну Раду вже 10 листопада виступити з III Універсалом, проголосивши створення Української Народної Республіки (УНР). У федеративному союзі з Росією, але й це для більшовицької Росії було неприйнятним: вона не бажала рахуватися з інтересами українців. І вже на початку грудня 1917 року оголосила Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і Україні». А через місяць, 7 січня 1918 року, більшовики оголосили загальний наступ на Україну. На середину січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі, готуючись до наступу й на Київ, підбурюючи українських робітників «виступати проти антинародного українського режиму і його верхівки — Центральної Ради». І на ці заклики відгукувалися насамперед у містах. Так зване робітниче повстання на київському заводі «Арсенал» — одне з них.

Ситуація загострювалася. І здавалося, що УНР залишилися лічені дні. У ЦР розуміли, правда, не всі, що лише добре вишколена армія може захистити Україну. А її не було. Тоді  8 січня 1918 року міністр пошти і телеграфу Микита Шаповал заявив:

— Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід — проголошення незалежної України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили.

 22 січня 1918 року IV Універсалом було проголошено незалежність УНР. Цій події  було присвячене закрите засідання Малої ради.

Його почули: 22 січня 1918 року IV Універсалом було проголошено незалежність УНР. Цій події  було присвячене закрите засідання Малої ради.

Воно розпочалося 22 січня і закінчилося вночі 25 січня. На обговорення винесли три проєкти: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Микити Шаповала, але врешті решт виробили спільну редакцію. Документ передбачав проголошення самостійності Української Народної Республіки, зобов’язував уряд укласти мир з Центральними державами, що ворогували з Росією, оголошував оборонну війну з більшовицькою Росією і декларував основи внутрішнього соціально-економічного будівництва.

Ось як описувала хід подій, що передували ухваленню Універсалу, одна з київських газет: «Чутки про визначну історичну подію почали поширюватися раніше. І навколо будинку Центральної Ради на Володимирській вулиці зібрався великий натовп. Люди прагнули стати свідками історичного моменту. Багато публіки набилося на балкони сесійної зали. Після опівночі на сцену вийшли голова Центральної Ради Михайло Грушевський та голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко. Зала вибухнула оплесками.

 Коли він прочитав слова Універсалу «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» — буря овацій потрясла стіни зали. Крики «Слава Україні!» злилися у загальний переможний гул раба, вирваного з кривавої неволі.

«Високі збори! — починає Грушевський. — Народ наш прагне миру і українська Центральна Рада доклала всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградський уряд, рада народних комісарів оголошує нову «священну війну», насилає на нас військо своє, червоноармійців та більшовиків, веде з нами братовбивчу війну. Центральна Рада постановила проголосити четвертий Універсал! Українського народу».

читайте також:

Коли він прочитав слова Універсалу «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» — буря овацій потрясла стіни зали. Крики «Слава Україні!» злилися у загальний переможний гул раба, вирваного, вирваного з кривавої неволі.

Визволяючись від гніту імперій — Російської та Австро-Угорської, українці використовували кожну можливість для реалізації ідеї державності. На початку ХХ століття світ побачив суверенну державу — Україну.

— Визволяючись від гніту імперій — Російської та Австро-Угорської, українці використовували кожну можливість для реалізації ідеї державності. На початку ХХ століття світ побачив суверенну державу — Україну, — говорить кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. — Так, їй не судилося вистояти у протистоянні з ворогами, насамперед більшовицькою Росією. Але визвольний рух за відновлення державності не спинився, і врешті-решт досяг мети: Україна знову через десятиліття  стала незалежною.

https://armyinform.com.ua/2022/01/22/22-sichnya-1918-roku-bula-progoloshena-ukrayinska-narodna-respublika/

Новини війська

Від «Акта злуки» до «ланцюга єдності»

Між цими двома історичними подіями — століття. Втім, обидві вони є визначальними для української держави. Перша документально засвідчила прагнення українців до соборності під прапором однієї держави. Друга — стремління українців здобути соборність України й незалежність від радянського панування. За допомогою колег з ресурсу «Фотографії старого Львова» кореспондент АрміяInform дізнався подробиці подій тридцятирічної давнини, які послужили каталізатором процесів здобуття Україною незалежності.

Отже, ідея провести в 1990 році масове святкування річниці Дня Соборності та об’єднатися в живий ланцюг через усю Україну не була новою. За два роки до того в пику радянському режиму мешканці Литви, Латвії та Естонії вийшли на вулиці з національною символікою та об’єднали живим ланцюгом три столиці: Вільнюс, Ригу й Таллінн.

Ініціаторами ж проведення такої акції в Україні були члени Народного руху України. І ідея не виглядала утопічною, оскільки вже кілька років у тогочасній УРСР відбувалися масові зібрання на підтримку ідей незалежності.

Організатори акції були реалістами: якщо в західній частині України ідею живого ланцюга підтримували майже всі верстви населення, то вже навіть на Житомирщині й Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось у тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час, як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Однак представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції.

Хоча офіційно «Живий ланцюг» іменувався «між Львовом і Києвом», та починався він не у Львові. Офіційним початком основного «ланцюга» вважалося місто Стрий на Львівщині. Але від нього простягалося ще два «ланцюги» до Івано-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до «ланцюга» Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР у 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» мав загальну протяжність практично на 700 кілометрів.

Акція «Живий ланцюг» відбувалася у тоді ще «радянській Україні». Але агонія імперії вже була не за горами: серед українців вже панувала ідея і дух незалежності. Це засвідчувала велика  кількість синьо-жовтих прапорів, що майоріли по всій протяжності «ланцюга». І тогочасна влада на це змушена була закривати очі. Як згадують очевидці та учасники цієї події, вони фактично не відчули жодної протидії влади. Свій внесок до реалізації задуму зробили й профспілки, які забезпечили акцію транспортом, що розвозив учасників по трасі, до тих місць де бракувало людей.

У Львові «живий ланцюг» увінчався масовим мітингом. Його учасники переживали емоційне піднесення. Лунали розмови про незалежність України. І очевидно не дарма, адже уже за півтора року після «Живого ланцюга» Україна і справді здобула самостійність!

Світлини з ресурсу «Фотографії старого Львова»

https://armyinform.com.ua/2022/01/22/vid-akta-zluky-do-lanczyuga-yednosti/

Новини війська

«ППО» УПА vs ВПС Радянської армії: як це було

Українська повстанська армія, що у роки Другої світової війни воювала на два фронти, а після її закінчення — виключно з радянськими владою та військами, знищувала не лише живу силу та наземну техніку свого противника. Досить успішними були й дії повстанців проти радянської авіації.

— Завжди цікавила тема боїв між УПА та регулярними військами СРСР, де було збито радянські літаки, — говорить співзасновник громадської організації «Пошук літаків в Україні» і автор книг «Пошук літаків ДСВ в Україні» Андрій Кір’янов. — Фактично інформації небагато. Джерела — це літописи УПА та радянські архіви. При цьому більшість матеріалів досі перебувають під грифом «Цілком таємно». Але все ж є деякі підтвердження. Нам також удалося довести факт збиття повстанцями транспортного літака на Львівщині в 1945 році.

Дослідник розповідає, що майже всі літаки було збито в 1944-1946 роках. Українська повстанська армія мала достатньо різної зброї: радянські та німецькі гвинтівки й кулемети, автомати, гармати, фаустпатрони, вибухівку та інше.

— Отже, намагаємось зібрати до купи більшість випадків, коли УПА збивали літаки. Дані взяті з відкритих джерел, також є деякі свідчення місцевих мешканців, — продовжує пошуковець. — Можливо, є певні неточності в датах чи подробицях конкретних боїв чи назві підрозділів повстанців, але в цілому картина складається така.

читайте також:

1944 рік. Розвідувальний літак. Збитий повстанцями із сотні «Сіроманці» поблизу села Унів.

Також 1944 рік. Розвідувальний літак (в іншому джерелі — двомоторний). Збитий біля сіл Романів – Підгородище.

1944 рік. Тип літака невідомий. Збитий Лагодівською самообороною.

31 травня 1944 року. Літак По-2. Збитий у районі міста Славута. Підтверджено радянським архівом.

Ще один По-2 було збито у районі села Синельникове Кам’янець-Подільської області (нині — Хмельницька область). Підтверджено радянським архівом.

9 серпня 1944 року. По-2. Збитий поблизу Дрогобича. Підтверджено радянським архівом.

Грудень 1944 року, число не вказане. Літак По-2 збитий біля села Корчин (неподалік Кристинополя). Підтверджено радянським архівом.

Також у 1944 році на Львівщині було збито три літаки-винищувачі (модель не вказано) з дивізії Покришкіна.

Березень 1945 року. Літак Бостон А-20. Збито повстанцями біля сіл Словіта – Лагодів. Підтверджено літописом УПА та радянським архівом.

7 травня 1945 року. Тип невідомий. Збитий повстанцями з сотень «Чорні вовки» та «Чорноморці» поблизу села Сосулівка Чортківського району Тернопільської області.

22 липня 1945 року. Як-7, збитий біля сіл Саджава – Богородчани Івано-Франківської області. Знайдено місце падіння, ймовірно, саме цього літака. Знайдений боєкомплект — всі патрони та снаряди 1945 року випуску.

12 травня 1946 року. Тип невідомий. Літак збитий у Воловецькому районі Закарпатської області сотнею «Байки».

Отож, за даними, знайденими дослідниками в архівах та відкритих джерелах, виходить, що у 1944-1946 роках повстанці збили щонайменше 14 радянських літаків різних типів. Ймовірно, ця цифра не є точною й насправді їх було більше, але ці факти замовчувалися й ретельно приховувалися від широкого загалу. Андрій Кір’янов переконаний, що місць для досліджень є ще багато.

— Завжди цікаво знайти такий літак та підтвердити факти, бо це — наша історія, — підсумовує дослідник та пошуковець.

https://armyinform.com.ua/2022/01/19/ppo-upa-vs-vps-radyanskoyi-armiyi-yak-cze-bulo/

Новини війська

Переяславська рада як відправна точка московської окупації

18 січня 1654 року в місті Переяславі на лівому березі Дніпра відбулася генеральна військова рада, на якій начебто гетьман і козацька старшина публічно присяглися в тому, «щоб невідступно бути їм із землею і городами під великою рукою» московського царя. Чи мала місце ця подія, українці сперечаються усі 368 років, що минули відтоді. Але чи мають сенс ці дискусії сьогодні? Спробуймо розібратися.

Що відомо?

Достеменно відомо, що Богдан Хмельницький вів перемовини про військову допомогу від московського царя від 1648 року. Паралельно аналогічні перемовини велися з Османською і Шведською імперіями, Семигородським князівством та іншими країнами. Метою були військові союзи проти Речі Посполитої.

Москва все-таки погодилась надати цю допомогу і у січні 1654 року про це було оголошено. Але умови, які за це були поставлені, серед іншого всенародна присяга на вірність цареві, вочевидь спантеличили козаків. І спантеличили настільки, що частина війська на чолі з гетьманом перш, ніж на них погодитися, кілька годин радилися, а інша частина взагалі відмовилася брати участь у цьому фарсі.

читайте також:

Після Переяславської ради московські представники, згідно з їхнім звітом, побували у 117 містах і містечках Гетьманщини для прийняття присяги від населення на вірність цареві. Не всюди їх приймали приязно. У полтавському полку, наприклад, побили киями. Також варто знати, що присягти московському царю відмовилися численні представники козацької старшини, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема, Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла й Запорозька Січ.

Березневі статті й Охматівська битва

Внаслідок наступних переговорів між гетьманським та царським урядами у березні 1654 року в тому ж таки Переяславі укладено військово-політичний союз двох держав — Гетьманщини та Московського царства. Його оригінал не зберігся.

Але на те, що така угода все-таки існувала, вказує лист молодого кримського хана Мегмет-Ґірея, який у жовтні 1654 року запропонував Богданові Хмельницькому: «Відкиньте від себе Москву, а з нами будьте у приязні». Проте Хмельницький відмовився, і Мегмет-Ґірей уклав угоду з польським королем.

читайте також:

У ці дні до ставки Хмельницького під Білою Церквою підійшла 20-тисячна московська армія на чолі з Василем Шереметєвим і Василем Бутурліним та разом із 70-тисячним козацьким військом одразу виступила до Умані. 19 (29) січня 1655 року в долині річки Багви, за чверть милі від села Охматова, супротивники зійшлися. До весни козацько-московське військо остаточно розбило польсько-татарське. Проте обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокрема, втрати московітів становили 9 тисяч, а козаків – 6 тисяч. Перемога в Охматівській битві дала початок воєнній кампанії 1655 року, за результатами якої козаки спільно з московітами захопили територію майже до Вісли.

Кінець військового союзу

Договір 1654 року, за тими уривчастими відомостями, що дійшли до нашого часу, був в цілому рівноправним і взаємовигідним. Але він діяв всього 2,5 роки.

Віленським перемир’ям із Річчю Посполитою 24 жовтня 1656 року Москва його денонсувала.

Це, а також постійне втручання Москви у внутрішні справи Української держави, зрештою потягло за собою російсько-українську війну 1658–1659 років, що закінчилася поразкою України і спричинила підписання 14 жовтня 1659 року Переяславського договору, який означав ліквідацію незалежності України й перетворення її на автономну частину Московії…

Окупація

Залежність козацької держави від Московії поглиблювалася підписанням Батуринських (1663) Московських (1665), Глухівських (1669), Конотопських (1672), Переяславських (1674), Коломацьких (1687) і Московських (1689) статей. Звісно, можна втішатися тим, що ці договори стосувалися не всієї козацької України, а лише лівобережної її частини. Інші уламки держави Богдана Хмельницького інтегрувалися в Османську імперію, поверталися назад до Речі Посполитої, визнавали протекторат інших держав, але історія розпорядилася таким чином, що наприкінці XVIII століття чинність мали лише присяги московським царям, а широка автономія українських земель звелася протягом 120 років нанівець.

Тож у ХІХ столітті Тарас Шевченко дорікав Богданові Хмельницькому через Переяславські домовленості, сприймаючи їх як відправну точку поневолення української нації:

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! здорово упивсь!

Коли угоди втратили чинність?

Варто розуміти, що оскільки гетьманські уряди присягали царям, то всі угоди між Гетьманщиною та Московським царством, попри ступінь легітимності кожної окремо взятої, остаточно втратили чинність у лютому 1917 року з поваленням династії Романових, яку представляв російський імператор Микола ІІ. Цей факт, а також право на самовизначення України, були визнані світовою спільнотою напередодні підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року. Тому наступні «урочисті скасування» рішення Переяславської ради про злуку Гетьманщини й Московського царства, що відбулися 15 липня 1919 року і 21 червня 1992-го були лише символічними актами, та жодного юридичного значення не мали.

Але чергова, тепер уже радянська окупація України, дещо відтермінувала процес позбавлення від російської залежності. 300-річчя так званої Переяславської ради радянська влада відзначала у 1954 році настільки широко, що «повернула» Україні Кримський півострів, перейменовувала міста, ставила пам’ятники, малювала соцреалістичні картини, випускала поштові марки і листівки, проводила масові заходи, вручала відзнаки, значки, випускала посуд, підстаканники, канцелярські товари, портсигари, набори інструментів і навіть спідню білизну зі святковим логотипом. Саме радянська влада навчила українців нового «переяславського міфу», настільки добре, що вже за незалежної України у 1990-х – на початку 2000-х років понад 60% українців схвалювали «об’єднання України і Росії» у 1654 році.

Радянські та імперські навіювання остаточно розтанули у 2014 році. Новітня російсько-українська війна вкотре показала справжнє обличчя московітів. І Переяславська рада сьогодні сприймається вже зовсім по-іншому. Адже союз із Москвою для України остаточно став історією.

https://armyinform.com.ua/2022/01/18/pereyaslavska-rada-yak-vidpravna-tochka-moskovskoyi-okupacziyi/

Новини війська

Сьогодні 80-ті роковини початку примусового вивезення українців до Німеччини

Українці, яких під час німецької окупації насильно вивезли до Німеччини, були приречені на виснажливу працю в нелюдських умовах

Плануючи війну з СРСР, верхівка Німеччини не передбачала використання примусової праці його громадян у німецькій промисловості: Гітлер вважав, що «негоже користуватися послугами людей, яких важко назвати людьми». Тож план «Барбаросса» передбачав їхнє фізичне винищення і колонізацію «звільнених земель «вищою расою». Та не так сталося, як гадалося: зрив бліц-кригу і необхідність мобілізувати майже все чоловіче населення на фронт, змусили фюрера змінити плани. Зауважимо, що спочатку окупаційний режим в Україні діяв більш менш цивілізовано щодо використання праці українців. Наприклад, він почав агітаційно-пропагандистську кампанію, обіцяючи тим, хто погодиться добровільно поїхати до рейху, золоті гори. І вже 18 січня 1942 року перший ешелон із 1 117 українцями вирушив із Харкова до Кельна. 21 січня за ним рушив і другий ‒ до Бранденбурга. 

Дослідник використання примусової праці українців у Німеччині Павло Полян говорить: «Ті, хто поїхав до Німеччини раніше цього терміну, можливо, й зробили це більш-менш добровільно: їх грубо обдурили, але принаймні не шантажували та їм не погрожували. А ось хто примусово…»

У Німеччині вони жили у спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Остарбайтери були зобов’язані носити нашивку темно-блакитного й білого кольорів із написом ОST («Схід»), яка повідомляла німцям, що ці люди – робітники зі Сходу, та понижувала їх у правах. Заробітна плата становила 30 відсотків платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або концтаборами.

«Від 1942 року людей, особливо на базарах, хапали також на вивіз на працю до Німеччини. Я тоді, правда, вже мав посвідку, що працюю в Міській управі, і від університету, але новітні людолови не завжди зважали на будь-які документи, бо треба їм було виконати наказ – знайти встановлену кількість осіб, що горіли бажанням працювати на шахтах і заводах Німеччини задля перемоги славного німецького війська…» 

Із книги Юрія Шевельова «Я, мені, мене… (і довкруги). Спогади»

Остарбайтери були, по суті, каторжанами. Умови праці були тяжкими. Працю українських робітників застосовували у видобувній та обробній промисловості, транспорті й будівництві, сільському та домашньому господарстві. Серед остарбайтерів спостерігався великий відсоток смертності від інфекційних хвороб та виснаження. Загалом із України  на невільницькі роботи окупанти вивезли 2,4 млн осіб, або 48  відсотків із загальної кількості осіб, вивезених із усіх окупованих районів СРСР. 

Найбільше гітлерівці вивезли жителів із Донецької, Дніпропетровської областей та Києва. Часто остарбайтери потрапляли до психлікарень. Не стільки для лікування, скільки для проведення над ними медичних експериментів: у вересні 1944 року Гіммлер видав наказ, згідно з яким у ряді психіатричних лікарень рейху почали знищувати  усіх, хто  там був із числа невільників.

 Після звільнення у 1945 році остарбайтери, які поверталися на Батьківщину, проходили так звану фільтрацію. Але багато із вивезених на німецьку каторгу людей так і залишилися лежати в чужій землі.

«Від втоми падали з ніг…»

Умови перебування українців у Німеччині на примусових роботах дещо різнилися. Наприклад, ті з них, хто потрапив до порядних людей, а такі теж були в нацитсьскій Німеччині, почувалися більш мекнш комфортно. Принаймні  порівняно з іншими: над ними не знущалися і вони, як згадують деякі остарбайтери, навіть вечеряли з господарями за одним столом!.. Але таких щасливчиків було дууже мало. Ось як згадували німецький період життя ті, кому довелося пройти черех всі його жахіття.

 Любов  Гармаш: «Два роки і п’ять місяців рабства залишили в душі й пам’яті глибокий слід болю й гіркоти. На початку вересня 1941 року в моє місто увійшли німці. Через три дні в центрі міста була споруджена шибениця з трьох стовпів, на яких почали вішати неугодних німцям городян. Через декілька днів трупи знімали і вішали нових людей. Населення, навіть дітей, зганяли на все це дивитися…

На подвір’ї колишнього військкомату були вириті глибокі траншеї, і туди по центральній вулиці міста в денний час звозили на розстріл по кілька сотень осіб. Німці відвозили молодь на підневільну працю до Німеччини та Австрії. Не оминула тяжка доля й мене з братом. 19 березня 1943 року нас забрав із дому поліцай. 5 квітня 1943 року ми прибули до Австрії у місто Дорнбірн. Я дісталася власнику робітничої їдальні. Робочий день починався о сьомій ранку і тривав до 22‒23-ї години. Робота була дуже брудна і найважча». 

Іван Кондратюк: «У неповних 16 років мене із багатьма земляками насильно забрали в німецьку неволю. Поневірявся на чужині майже три роки. Працював на авіазаводі в Гамбурзі. Розмістили нас у бараках табору, який був обгороджений трьома рядами колючого дроту та парканом. Справжній концтабір. Водили на роботу під вартою, як злочинців. Годували нас погано: вранці давали несолодкий чай і скибочку хліба, в обід літру баланди із брукви, таку ж баланду отримували і на вечерю. Їсти хотілось постійно, картопля та хліб снились. Спочатку я працював прибиральником у бараках, а через три місяці перевели на завод і поставили біля станка. Я не хотів учитись обточувати деталі, за що німець мене бив і погрожував концтабором, прийшлось підкоритися. Мені вдалось зіпсувати три деталі, тому знову погрожували віддати в концтабір. За мене заступився німець, який був майстром і ставився до нас непогано. Наказали страшно: дали мені 25 нагайок. Я втратив свідомість. Прийшов до тями ‒ весь мокрий, на мене лляли воду. Ледве вижив». 

Ганна  Бакал: «Восени 1942 року мене насильно вивезли до Німеччини. Кинули, як собаку, в кінну повозку й повезли в Лисянку. Грузили на товарняки, везли прямо в Германію. У місті Гельзенкірхен (на заході Німеччини) «бауер» відібрав мене на завод із виготовлення бомб. Паяльником паяла крила до бомб і просвердлювала в них дірки. За брак посадили на шість діб у «одиночку», не давали їсти й пити. Врятували французи, які працювали поряд. По даху приносили воду і галети, просовували у віконце. Це і врятувало мені життя». 

https://armyinform.com.ua/2022/01/18/sogodni-80-ti-rokovyny-pochatku-prymusovogo-vyvezennya-ukrayincziv-do-nimechchyny/

Новини війська

14 січня 1898 року народився автор роману «Холодний Яр» та воїн УНР

Тоді, у 20-ті роки, Холодний Яр став символом нескореності українців перед російсько-більшовицьким режимом, що вже запанував на нашій землі: попри те, що сили були надто нерівними, холодноярці не корилися більшовицьким посіпакам. То була жорстока війна добра зі злом. Всі жахіття тієї боротьби Юрій описав у романі «Холодний Яр», зізнавшись, що й сам не вирізнявся милосердям до ворогів.

Народився Юрій Городянин-Лісовський на Полтавщині, в сім’ї офіцера російської імператорської армії. Мати походила з польського шляхетського роду. Учасник Першої світової війни. Обравши прізвисько Залізняк, Лісовський був призначений осавулом 1-го куреня полку гайдамаків, ставши одним з найближчих помічників головного отамана Василя Чучупаки — одного з отаманів Холодного Яру:

«Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути». 

Холодноярський період Юрія Лісовського може слугувати сюжетом для написання пригодницького роману чи крутого блокбастера, який би за напруженістю не поступавсь і фільмам про Джеймса Бонда. Чого варта одна лише історія кохання Юрія й дівчини Галі! Адже автор роману зізнається, що першим поставив свій підпис під смертним вироком коханій, яка зрадила холодноярців: за її доносом їх спіймали більшовики й розстріляли.

«Не хочу! Цього не буде! Ще є час… Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму совєцьких грошей, що їх як осавул мав у своєму розпорядженні, й увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї віддам на смерть свою честь», — написав Горліс-Горський.

Тоді його зупинила спільна справа, яку не міг зрадити. «Того самого дня під вечір вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливою, несподівано, не знаючи, що її чекає», — писав у «Холодному Ярі» Лісовський, виконавши власноруч вирок.

Ставши зв’язковим уряду УНР у вигнанні, навесні 1922-го повертається в окуповану більшовиками Україну. Підпільну роботу — під псевдонімом Горський — провадив спочатку в Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Але чекісти не спромоглися довести його вини й 16 грудня 1923 року, як не парадоксально, звільнили з-під варти.

Незабаром за завданням українського підпілля Горський уже працював у ГПУ, де, як пізніше розповів один з найдосвідченіших керівників Подільського ГПУ Балицький, провалив не одну чекістську операцію. Та незабаром його заарештували, засудивши до 15 років тюремного ув’язнення. «Відпочивав» у буцегарнях Вінниці, Києва, Полтави, Херсона. Потім його помістили до Херсонської психлікарні, звідкіля він 1932 року втік і, перейшовши кордон, опинився у Рівному, а згодом і у Львові. Там видав статтю «Холодний Яр» під псевдонімом Горліс-Горський, а невдовзі почав друкуватися журнальний варіант роману. Наприкінці ж 1934 року вийшло перше книжкове видання «Холодного Яру».

«Це роман усього мого життя…»

Окрім цього твору, він написав чимало й інших, але головним романом усього свого життя він вважав «Холодний Яр», у якому так правдиво зобразив події на Чигиринщині. Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року. Вона мала в Галичині величезний успіх, особливо серед молоді.

У червні 1942-го, проживаючи на Рівненщині, Горліс-Горський здійснив свою мрію — повернувся до «Холодного Яру», почавши збирати свідчення учасників холодноярської боротьби. Він відвідав батьків Петра й Василя Чучупаків — холодноярських отаманів, подарувавши їм свою книжку, зокрема про їхніх синів. З наступом Червоної армії у листопаді 1943-го опинився у Львові, де взяв шлюб з Галиною Талащук. Разом з нею через Австрію Юрій Горліс-Горський перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб. Восени 1946-го у подружжя народилася донька.

У Новому Ульмі, де розташовувався табір, Юрій розгортає активну політичну діяльність, разом з іншими свідомими українцями заснувавши Українську революційно-демократичну партію. Але незабаром у таборі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент більшовицьких, польських та німецьких спецслужб. Ось як згадувала той період життя його дружина:

«Посипалися погрози. У вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки… Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи… Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наклепів і погроз…»

Юрій Горліс-Горський, якого так довго не брала ворожа куля, загинув у Новому Ульмі. Це сталося 27 вересня 1946 року. За нез’ясованих досі обставин. Але історики кажуть, що він скорше всього був убитий радянськими спецслужбами. Правда, існує версія щодо причетності до його смерті представників ОУН, які вважали його «більшовицьким агентом»…

https://armyinform.com.ua/2022/01/14/data-avtor-romanu-holodnyj-yar/

Новини війська

Українець, який започаткував День соборності

Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження українського державного, громадського і церковного діяча, мовознавця, лексикографа, історика і педагога Івана Огієнка. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань. Він чесно і сповна служив українській справі, все життя не полишаючи подвижницької діяльності на ниві відродження нації.

З нагоди ювілею видатного українця нагадаємо про його інтелектуальне протистояння москвинам, щиру віру в значущість української мови, культури,автокефальної церкви, правдивої історичної пам’яті задля збереження й зміцнення ідеї української державності, а також про його внесок у військову справу Української Народної Республіки.

Випускник військово-фельдшерської школи

Найперше варто зауважити, що майбутній державний діяч навчався у Київській військово-фельдшерскій школі, де редагував рукописний місячник «Моя библиотека». Після закінчення у 1900 році повного фельдшерського курсу за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі, у відділенні з психічнохворими. Згодом, закінчивши Київський університет, став шанованим науковцем і освітянином.

Міністр народної освіти

З весни 1917 року, коли було створено Центральну Раду, Іван Огієнко з головою поринув у вир державотворення. Як член ради новоствореного Міністерства освіти УНР виступив із ініціативою про заснування Українського народного університету в Києві.

А 5 січня 1919 року, після приходу до влади Директорії, Огієнка призначено міністром народної освіти УНР, яке він очолював до 9 квітня того ж року. 17 січня, як міністр освіти, ухвалив нові правила українського правопису для шкільного вжитку в усій Україні. 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова (окрім шкіл національних меншин). 7 та 8 лютого у Вінниці видав накази, за якими у школах, що підлягали міністерству, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути українськими.

Огієнко і День Соборності

Дослідник і популяризатор спадщини Івана Огієнка, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик доводить, що саме І. Огієнко вніс подання на затвердження Радою міністрів УНР та Директорією УНР закону про запровадження 22 січня державного свята в Україні «на вічні часи».

Ось, що згадував сам Огієнко про перший День Соборності у Києві: «Отож, Софійський майдан 22 січня 1919 року, середа. О 12-й годині все почнеться. Вся Софійська площа усипана людьми, війська – без кінця. Кожна церква йде процесією на площу… Усе йде. Увесь Київ тоне у дзвонах. А день такий сонячний, а трошки сніжок випав, все блищить, все таке гарне… До комісії, яка мала прикрашати площу, я призначив артиста Миколу Садовського. Хто проїде на баскому коні? Садовський убрався в одежу гетьмана і їде на історичне свято. Молебень на площі – шість єпископів на чолі з архієпископом. Урочиста служба. Безконечні хори співають. Директорія спереду. Ось – читання Універсалу. Читає Федір Швець. Перечитали і постанову Галицької Національної Ради, що вона поєднується з Українською Народною Республікою. А дзвони дзвонять, а духовенство співає, а війська – куди око тільки бачить. Учнів – безконечне число. Цей день оголосив я вільним від занять. Три дні дзвонила вся Україна…».

Головноуповноважений УНР на Поділлі і всій вільній Україні

У вересні 1919 року, коли уряд УНР покинув Кам’янець-Подільський, Іван Огієнко залишився Головноуповноваженим УНР на всій вільній Україні. Згідно з Правилами організації управління Головноуповноваженого уряду УНР на тимчасово окупованій польським військом території України, він організував українське військо, шкільництво, пресу, церкву та багато інших інституцій.

Центральний державний архів вищих органів влади України зберіг чудову добірку постанов, наказів, розпоряджень Головноуповноваженого уряду УНР на Поділлі, комісара міста Кам’янця-Подільського про обстеження навчальних закладів, асигнування кредитів видавництвам, а також протоколів засідань Комітету при Головноуповноваженому уряду УНР на Поділлі.

Багато разів Головноуповноваженому за його самовіддану працю загрожували смертю поляки й більшовики. Проте тільки поразка Національно-визвольних змагань українського народу у 1920 році призвела до еміграції Огієнка.

Прохання про Томос українській церкві

Уже в польському Тарнові на початку 1921 року Огієнко склав і віддрукував накладом 300 примірників двома мовами – українською і французькою – листівки із заголовком «До Його Святості, Найсвятішого Патріарха Царгородського, Архієпископа Нового Риму» із проханням надати автокефалію українській православній церкві. За рішенням Міністерства сповідань, листівки були розіслані по всіх краях, де перебувало українське населення для збору підписів на підтримку прохання до патріарха Царгородського. Процес збору підписів під такими листівками тривав досить активно. Різноманітні українські організації, політичні партії, державні, культурні, громадські, церковні установи, окремі парафії, школи, просвіти, військові частини, окремі громадяни сотнями й тисячами ставили свої підписи й надсилали ці листівки або до Царгорода, або до Міністерства сповідань. Разом із цими листівками до Стамбула було надіслано 20 квітня 1921 року і листа до вселенського Патріарха за підписом міністра Огієнка. Проте неспокійна ситуація у Константинополі (у 1920-х роках змінилося сім патріархів) не дозволила тоді довершити цю справу.

Протистояння московській загрозі

Потужний внесок Івана Огієнка чи не в усі галузі освітнього, культурного, духовного життя українства важко переоцінити. Але надзвичайно важливо, що він бачив не тільки джерела зміцнення національного духу, але й споконвічну для нього загрозу. Нею була Московія, незалежно від того, як вона в різний час називалася.

Чого варті фундаментальні праці вченого: «Українсько-російський словник початку ХVІІ віку: із історії культурних впливів України на Московію», «Як Москва взяла під свою владу вільну церкву українську», «Рятування України: На тяжкій службі своєму народові». Огієнко є автором біографічних творів про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка, Анну Всеволодівну, Іова Почаївського, Паїсія Величковського, Данила Туптала (Димитрія Ростовського), Арсенія Мацієвича, Костянтина Острозького та багатьох інших діячів.

Загальний реєстр його публікацій, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів імені Б. Грінченка), налічує 1848 назв.

А головне, що спадщина Івана Огієнка була незаангажованим переосмисленням всього тисячолітнього буття українського народу та проєктувала майбутні державницькі устремління. Саме тому такі особистості, як Огієнко, становили для московитів найбільшу небезпеку, оскільки всякчас нагадували про культурні, духовні й державницькі підвалини українців.

https://armyinform.com.ua/2022/01/14/ukrayinecz-yakyj-zapochatkuvav-den-sobornosti/

Новини війська

Генерал Григорій Орлик мріяв, щоб не лишилося жодного московита

Чи не кожному українцеві відомий міф, який пов’язує Григорія Орлика з назвою французького міста Орлі та однойменного аеропорту, розташованого поблизу. Звісно, нам би хотілося, щоб такий зв’язок був, але місто Орлі відоме з римського часу і походить від латинського слова Aureliacum, що означає «вілла Аврелія». Син українського гетьмана Пилипа Орлика і хрещеник Івана Мазепи, генерал-лейтенант армії короля Франції Людовика XV навряд чи колись відвідував це місто. Але в життєписі славетного сина України Григорія Орлика і так задосить подій, завдяки яким його ім’я назавжди внесене золотими літерами в пантеон видатних діячів людства.

Початок військової кар’єри

Будучи старшим сином лідера войовничої «козацької нації», Григорій Орлик, дитинство якого минало в час Великої Північної війни в середовищі видатних полководців того часу, не міг не надихнутися їхнім прикладом. За свідченням самого Григорія, службу під прапорами шведського короля Карла ХІІ він розпочав у 14-річному віці. Воював чотири роки, майже до кінця Великої Північної війни. Після того, як шведи програли війну, пристав на службу гвардійським капітаном до Саксонії, забезпечуючи кореспонденцію саксонського короля з Пилипом Орликом. Але замирення Августа ІІ та Петра І змусило Григорія покинути саксонську службу і продовжити кар’єру в Польщі.

читайте також:

«Я вступив до військ Речі Посполитої у 1726 році як генерал-ад’ютант Великого гетьмана Коронного, який присвоїв мені звання підполковника армії», ‒ згадував Григорій Орлик.

Метою повернення українського гетьманича до Речі Посполитої було, безсумнівно, козацьке питання, адже його патронами стали сили, що підтримували Пилипа Орлика під час кампанії 1711 року.

Спецоперація з повернення короля на трон

На нараді 28 жовтня 1729 року клан Потоцьких та французький посол у Варшаві Антуан-Фелікс де Монті вирішують почати реалізацію плану з повернення на польський трон Станіслава Лещинського — тестя французького короля Людовика XV.

читайте також:

Керувати спецоперацією, яка мала стратегічну мету — протидіяти російському впливу в усій Європі, доручили саме Григорію Орлику. Тож він виїхав із Польщі до Франції, де зустрівся зі Станіславом Лещинським та його донькою Марією — королевою Франції. У пізнішому звіті він напише, що представив при французькому дворі «великий меморандум, у якому окреслив зв’язки інтересів Польщі з інтересами турків, татар та козаків та вигоду мати їх в інтересах короля Польщі».

Слід розуміти, що батько і син Орлики орієнтувалися на Гадяцьку угоду, яка передбачала входження України у трьохсторонню формацію. Вони могли зберегти свою вагу тільки розвиваючи свою «користь» у рамках польського проєкту, який у разі успіху передбачав, що «у Польщі не лишиться жодного московита».

Таємна подорож Лещинського до Варшави через усю Європу — місія, що розпочалася 22 серпня об 11 вечора і завершилася о 23:30 8 вересня 1733 року, була блискуче виконана Г. Орликом, який ще раз довів свої незаперечні здібності й таланти. Це дозволило йому остаточно завоювати місце на службі у Французького короля.

«Нащадкам буде важко повірити, що принц, віддалений за 400 льє, приїжджає до Варшави у супроводі однієї людини та проголошується королем за п’ятнадцять днів. Ця подія є однією з найвизначніших в історії»

12 вересня 1733 року примас Теодор Потоцький проголосив Станіслава Лещинського новим правителем Речі Посполитої. Але король Станіслав І невдовзі під тиском Росії, Австрії та Саксонії змушений був покинути Варшаву, вдруге не втримавши корону…

«Завжди обраний і завжди скинутий» — так охарактеризував «екзильного» польського короля Станіслава король Пруссії Фрідріх ІІ.

За умовами Віденського миру 1738 року (прелімінарний з 3 жовтня 1735 року) Лещинський був змушений остаточно відмовитися від претензій на польський престол на користь саксонця Августа III.

П’єр-Грегуар, граф д’Орлик де Ля Зиска

Хрещеник Івана Мазепи, син «голови козацької запорозької нації» Пилипа Орлика, славетний дипломат, розвідник і полководець Григорій Орлик 3 грудня 1747 року одружився за високої згоди короля Франції з Луїзою Елен Ле Брен де Детенвіль, пов’язавши свою долю зі старовинною родиною французької аристократії й оселився в замку Дентевіль у провінції Шампань.

Замок Г. Орлика в Дентевiлi

З нагоди цього шлюбу Григорій зібрав велику кількість документів про давність походження свого роду. Свідчення про шляхетне походження зробили для нього Станіслав Лещинський і духівник королеви Луї Лябішевський. Було складено великий родовід, що включав також сілезійську гілку роду Орликів, яка називалася Орлик де Ля Зиска. Встановивши контакт з цією родиною, Григорій отримав від них кілька додаткових документальних свідчень їхньої спорідненості й відтоді представлявся як П’єр-Грегуар, граф д’Орлик де Ля Зиска.

На жаль, подружжя Григорія і Луїзи-Елен не мало нащадків.

Участь у Війні за австрійську спадщину та семилітній війні

Збереглася характеристика Г. Орлика (1734 рік) від російського посла Нєплюєва: «…приблизно тридцяти років, високого зросту, світлий, засмаглий; говорить російською, німецькою, французькою, польською, шведською, козацькою і, напевне, знає грецьку і турецьку; стриманий та поважний».

Перший проєкт створення козацького корпусу в королівській армії з числа тих, хто лишився вірними Пилипу Орлику, Григорій розробив ще у 1735 році. Згідно з «Історичною і військовою хронікою» М. Пінара, 1 січня того року він отримав чин полковника французької армії. Але, як переконливо доводить дослідниця життя і діяльності Г. Орлика Ірина Дмитришин, описана у хроніці військова кар’єра до 1743 року була його «прикриттям» як таємного агента.

За час своєї дипломатичної кар’єри, що тривала до смерті батька у 1742 році, він користувався різними прізвищами та іменами. Ось неповний їхній перелік: капітан шведської гвардії Густав Бартель, капітан швейцарської гвардії Хаг, лікар-француз Ля Мот, Конорієр, капітан з Сасесу, Ернест Брамляк…

А військовиком він став 1744 року, під час Війни за австрійську спадщину (1740–1748), отримавши наказ долучитися як польовий ад’ютант кавалерії до армії, яка перебувала тоді у Фландрії. Служив на Рейні, брав участь у захопленні Віссембурга, був при Аугенаумі, зимував у Баварії. Воював під Пассенхассеном у квітні 1745-го. У травні приєднався до армії Нижнього Рейну під командуванням князя де Конті, отримавши там звання бригадира (командувача кількох полків).

Напередодні весілля отримав почесну місію — рекрутувати свій власний полк інфантерії і звернувся до Станіслава Лещинського з клопотанням вшанувати в назві полку польську націю. Екскороль був у захопленні. Тож, полк французької армії Royal Pologne Infanterie («Королівська польська піхота») був сформований 25 грудня 1747 року, проте налічував лише один батальйон.

Під час Семирічної війни полк посів 116-те місце під командуванням Григора Орлика. У 1757 році приєднався до армії Нижнього Рейну під командуванням маршала д’Естре для планованого вторгнення у Ганновер. Наприкінці року він зайняв свої зимові квартири в першій лінії французької армії в Целле на річці Аллер.

У наступні два роки успішно виконував бойові завдання під час спільних операцій з австрійською армією. Його було призначено польовим маршалом, у цей час він показав себе як талановитий командувач.

читайте також:

В одній із найвизначніших битв Семилітньої війни — битві під Бергеном 13 квітня 1759 року, в якій військо Віктора-Франсуа де Брольї перемагає 40-тисячну армію принца Фердинанда Брауншвейзького, Орлик поводився мужньо, але був поранений у шию.

Коли трьома днями пізніше де Брольї подав список для нагородження тих, хто особливо відзначився під час битви, ім’я Григорія було згадано на другій позиції. Згодом його навіть зобразили на гравюрі, що зображала перемогу. Сьогодні це єдине ідентифіковане зображення Григорія Орлика.

21 квітня 1759 року Орлик отримав звання генерал-лейтенанта армії короля — щабель, який передував безпосередньо рівню Маршала Франції.

Але, на жаль, його поранення призвело до передчасної смерті. Генерал-лейтенант помирає 23 листопада 1759 року. Після смерті командувача 18 січня 1760 року й полк Royal Pologne Infanterie був розформований. Його єдиний батальйон був включений до складу полку Royal Suédois Infanterie («Королівська шведська піхота»).

Орден Святого Людовика

Із Григорієм Орликом асоціювали козацьку лицарську націю в Європі середини XVIII століття. Він своїми чеснотами, дипломатичними та військовими талантами домігся визнання та вшанування від трьох королів: короля Франції Людовика XV, який нагородив його Орденом Святого Людовика; короля Швеції Фредерика І, який удостоїв його Ордена Меча. А королева Австро-Угорщини Марія-Терезія вже після смерті Григорія надала жіночий орден Зоряного Хреста його вдові Луїзі-Елені Ле Брен де Дентевіль, на знак визнання заслуг чоловіка.

https://armyinform.com.ua/2022/01/13/general-grygorij-orlyk-mriyav-shhob-ne-lyshylosya-zhodnogo-moskovyta/