За результатами репатріаційних заходів в Україну повернули 140 полеглих Оборонців.
Про це повідомив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
Вдалося репатріювати 112 тіл Оборонців, що воювали на Донецькому напрямку, 20 полеглих воїнів на Луганському напрямку, 5 тіл Оборонців з Сумського напрямку, 2 полеглих воїна на Запорізького напрямку та одного із Херсонського напрямку.
Полеглих повернули завдяки взаємодії співробітників Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими з Об’єднаним центром СБУ, МВС України, Секретаріатом уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин, ЗС України (ЦУ ЦВС), ГУ ДСНС України, іншими представниками структур Сектору безпеки та оборони України.
Збройні Сили України перевезуть репатрійовані тіла та останки до визначених державних установ. Представники правоохоронних органів та судово-медичні експерти встановлять особи загиблих.
Після ідентифікації тіла наших Оборонців передадуть родинам для гідного поховання.
Памʼять полеглих у російсько-українській війні Захисників і Захисниць України буде гідно увіковічнено на Національному військовому меморіальному кладовищі, першу чергу якого заплановано ввести в експлуатацію до кінця 2023 року. Як повідомляє Урядовий портал, про це наголосила Міністр у справах ветеранів України Юлія Лапутіна під час відвідин Личаківського цвинтаря у Львові. Разом з членами Національної збірної України, яка сьогодні повернулася з Invictus Games 2023 у Дюссельдорфі, очільниця Мінветеранів вшанували пам’ять полеглих українських Воїнів.
Вона також поклала квіти до могил Дмитра Олійника та Дмитра Сидорука — ветеранів російсько-української війни, учасників Ігор Нескорених та Warrior Games. Вони загинули, захищаючи рідну землю від окупантів під час широкомасштабного російського наступу. Разом зі збірною вшанували усіх українських Нескорених, яких втратила родина Invictus у російсько-українській війні.
«Ми пишаємося нашими хлопцями. Історія кожного учасника нашої збірної — це героїчна історія, це історія яскравого і правдивого життя. Дякую справжнім за силу, волю, гідність, віру в Україну та в нашу Перемогу! Вічна пам’ять кожному і кожній, хто віддав за країну найцінніше — власне життя», — наголосила Юлія Лапутіна.
Вона зазначила, що будівництво Національного військового меморіального кладовища (НВМК) впевнено рухається у практичній площині. За рішенням Уряду воно розташовуватиметься на території Гатненської територіальної громади, матиме зручну локацію з доступом громадського транспорту. НВМК включатиме комплекс споруд та площ: військове кладовище, музей, ритуальну будівлю, сучасний крематорій та інші необхідні споруди для організації почесних поховань. Комплекс поєднуватиме в собі як традиційні поховання, так і поховання в колумбарії.
Міністр зазначила, що вже відбулося перше засідання міжвідомчої робочої групи, де були скоординовані дії учасників процесу створення майбутнього меморіального комплексу. Наразі йде розробка ескізного проекту НВМК, а його будівництво відбуватиметься в кілька етапів, аби вже до кінця 2023 року ввести в експлуатацію першу чергу комплексу та одразу розпочати поховання українських Героїв.
«Національне військове меморіальне кладовище створюється вперше в історії нашої держави. Тому розраховуємо на плідну співпрацю усіх дотичних відомств. Маємо гідно увіковічнити пам’ять про наших Захисників і Захисниць, які віддали найдорожче — своє життя — за свободу і незалежність України», — наголосила Юлія Лапутіна.
Іванка Бабій щойно стала мамою маленької принцеси. Вони разом із чоловіком тішились новині про поповнення в родині, разом думали, як назвуть донечку, вираховували дату пологів, разом обіцяли дати їй усе найкраще…
Та, на жаль, донечка ніколи не зможе обійняти татка, хоч і завжди ним пишатиметься. 21 квітня Денис Бабій загинув під Бахмутом. Він був воїном 3-ї окремої штурмової бригади, що сформована на базі підрозділу «Азов». Планову дату пологів доці медики поставили якраз на 40 днів після смерті її татка Дениса…
Ми зустрілись з Іванною у вінницькій кав’ярні за кілька днів до пологів. Зовсім юна вдова поділилась, що тримається заради донечки, адже не може собі дозволити загубити її життя.
— Відверто кажучи, Денис завжди хотів діток більше ніж я, а я все відтягувала цей важливий крок. Все думала, що ми не готові фізично, матеріально, то здавалось, що я ще надто молода для дитини. Та весною 22-го, розуміючи, що Денис із перших днів вторгнення воює на найзапекліших ділянках, різко прийшло усвідомлення, а раптом із ним щось трапиться, а у нас немає діток… Тому і сказала коханому: «Неважливо, як важко нам буде, але я хочу від тебе дитину…» Це було найкраще рішення. Мені є про що шкодувати, ми багато не встигли, але я неймовірно щаслива, що у моєї дочки найкращий татко…
Іванка поділилась, що зустріла Дениса ще у 16 років якраз напередодні Революції Гідності. Тож стосунки зароджувались у неспокійних умовах — Денис одразу став одним із найактивніших учасників Революції спочатку у Вінниці, потім у столиці. Іванка хвилювалась, носила йому їжу і підтримувала, як могла.
— Денис був у перших рядах мітингувальників, казав, що не може залишатись осторонь таких важливих державних процесів, що країна у біді. Часом я страшенно боялась за нього, але паралельно неймовірно пишалась. Не залишився осторонь він і у 2014-му, активно займався волонтерською допомогою, багато разів їздив на Донеччину-Луганщину. А ще готувався до широкомасштабного вторгнення — вишколи зі стрільби, тактичної медицини, маневрування по місцевості. Він був лідером громадської організації «Центурія», що входить до «Азовського руху»… Тому 24 лютого 22-го стійкість позиції коханого мене абсолютно не здивувала. Того ж дня він разом із друзями поїхав до столиці й вони приєднались до «Азову».
Уже за кілька днів, 27 лютого, до підрозділу Дениса приєднався також і тато Іванки. Дівчина ділиться, що вони завжди були найкращими друзями, разом катались на лижах, сплавлялись, розмовляли про все на світі, радились… А тепер стали ще й побратимами.
— Тато дістав позивний «Тестюха». Спочатку підрозділ обороняв Київщину, брав активну участь у боях за Мощун, Ірпінь, Гостомель. Денис очолив роту, серед його підлеглих було багато значно старших чоловіків, він завжди вмів взяти на себе відповідальність. Коханий брав участь у спробі деблокади Маріуполя, про що я дізналась вже постфактум, та успішно контратакував ворога на Запоріжжі та Донеччині.
Дівчина розповідає, що вперше від початку широкомасштабного вторгнення побачила чоловіка лиш у липні. Каже: Денис дуже постарів за цей час.
— Втомлений, змучений, з’явились зморшки, багато сивого волосся. Одразу стало зрозуміло, скільки всього людині довелось пережити за ці місяці. Він приїхав на тиждень, ми ходили по друзях, замовляли «суші», обіймались, відсвяткували мій і його дні народження, усе, як у звичайному житті… Насправді за увесь час вторгнення ми бачились менше ніж місяць. Але я не скаржусь, добре, що хоч цей час у нас був. Знаю чимало дружин, які практично зовсім своїх чоловіків не бачили…
Спочатку Денис запевняв, що повоює рік і усе, а Іванка наївно в це вірила. Через рік написала йому жартівливе повідомлення: «Ну ти і брехун!» Хоча прекрасно розуміла, що він просто справжній чоловік із правильними цінностями!
— Звісно ж, через рік Денис продовжив воювати, він не міг покинути хлопців. Та й після звістки про те, що стане батьком, бажання швидше звільнити країну від окупантів стало тільки сильнішим. Як і будь-яка дівчина, раніше я мріяла про романтичні моменти, та під час війни все не завжди відбувається за планом. Тож повідомити про вагітність довелось телефоном, коли чоловік ледь-ледь зловив зв’язок, стоячи по коліна у багнюці. А велику гендерну вечірку довелось за кілька днів скасовувати, бо коханий ніяк не міг вирватись навіть на день. Тож стать малечі ми дізнавались по відеозв’язку, коли я розрізала тістечко із начинкою рожевого кольору. Але це все дрібниці… Денис почав ставитись до мене із такою ніжністю та турботою, яку в жодному фільмі не побачиш… Він був би прекрасним татком донечки — цьомав, заплітав косиці, але і на риболовлю та футбол, очевидно, брав би із собою…
Іванна каже, що за чоловіка була спокійною. Думала: «Це ж Денис, він викрутиться із будь-якої халепи! З ним мусить усе бути добре! Та й життя ж тільки починається, стільки планів…»
— Бахмут… Ми усі розуміли, як там важко. Денис ділився, що потрішки вибивають ворога, тримаються. Я задумувалась про родини, які залишаються без чоловіків, думала про те, як їм непросто… Знала про втрати, але сподівалась, що мене ця участь омине… 21 квітня ми спілкувались лише один раз, зранку. Денис поділився, що снідає пасочкою, що простуда відступає, він був у гарному настрої. Я ж розповідала, як готуюсь до переїзду… Ніби причин для хвилювання не було, та я собі місця не знаходила, все шукала якісь справи, аби відволіктись. Під вечір передзвонила хрещена: «Приїжджай скоріше, є розмова». Виявилось, що багато вінничан вже знали правду… Почувши «Денис загинув», я майже одразу потрапила до лікарні… Але ми з донечкою молодці, все витримали…
Іванка вірить, що донечка успадкує він батька найкращі риси і обов’язково ним пишатиметься.
— Так хочеться, аби вона виросла такою ж людяною та доброю, як був Денис, хоч і з самого народження знатиме, який жорстокий та несправедливий цей дорослий світ…
Рішенням 37-ї сесії восьмого скликання Малинської міської ради дванадцятьом загиблим мешканцям громади присвоєне звання «Почесний громадянин Малинської міської територіальної громади». У міській раді розповідають, що таке рішення було ухвалено після розгляду подання начальника третього відділу Коростенського РТЦК та СП підполковника Олександра Сердюка та додають, що це не вперше — вже кілька разів міська рада надавала це почесне звання полеглим землякам.
Відтак віднині за вірність Військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час захисту територіальної цілісності та незалежності України, звання «Почесний громадянин Малинської міської територіальної громади» (посмертно) присвоєно12-ом загиблим (померлим) захисникам України, і невдовзі їхнім рідним буде вручено медалі та відповідні посвідчення. Журналіст АрміяІnform поцікавився, хто ж ці загиблі герої?
Давиденко Олександр Васильович народився 27 липня 1974 року, мешкав у селі Нова Рутвянка Малинської міської територіальної громади. У перші дні широкомасштабного вторгнення росії на територію України став на захист української землі. 13 листопада 2022 року під час обстрілу ворога поблизу населеного пункту Миколаївка Друга Донецької області зазнав важких поранень. Помер під час евакуації до лікувального закладу.
Конотовський Віталій Петрович народився 4 травня 1981 року, проживав у місті Малин. Вступив до лав Збройних Сил України в перші дні широкомасштабної війни. Воював в аеромобільному батальйоні однієї з окремих десантно-штурмових бригад. Загинув смертю хоробрих 3 грудня 2022 року в бою за населений пункт Антонівка Донецької області.
Радік Валерій Вікторович народився 16 червня 1991 року в місті Каховка. Мешкав у селі Горинь Малинської міської територіальної громади. Мобілізований до лав Збройних Сил України 24 жовтня 2022 року. Стрілець-снайпер аеромобільного батальйону загинув смертю хоробрих 12 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі міста Мар’їнка Донецької області.
Сотніченко Микола Сергійович народився 22 травня 1974 року. Житель села Українка Малинської міської територіальної громади. У Збройних Силах України — з перших днів широкомасштабного вторгнення рф. Воював у складі окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, помічник гранатометника. Захищаючи волю та незалежність України, загинув смертю хоробрих у бою під містом Ізюм Харківської області 18 серпня 2022 року.
Фатун Богдан Миколайович народився 29 січня 1993 року. Мешкав у селі Морозівка Малинської міської територіальної громади. Став на захист Батьківщини відразу після початку широкомасштабної війни. Служив механіком-водієм в одній із механізованих бригад. Загинув смертю хоробрих 24 січня 2023 року в боях біля міста Авдіївка Донецької області.
Войтович Роман Володимирович народився 31 січня 1993 року. Житель села Нянівка Малинської міської територіальної громади. До Збройних Сил України мобілізований 19 липня 2022 року. Гранатометник. Загинув смертю хоробрих 5 лютого 2023 року в боях біля н.п. Новомихайлівка Донецької області, захищаючи волю та незалежність України.
Романенко Михайло Олександрович народився 1 жовтня 1994 року, мешканець міста Малин. Вступив до лав ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію України. Командир відділення одного зі стрілецьких батальйонів. Загинув смертю хоробрих 6 лютого 2023 року в бою поблизу н.п. Червона Гора Донецької області.
Якименко Сергій Іванович народився 18 серпня 1984 року. Житель Малина. Мобілізований до Збройних Сил України 30 квітня 2022 року. Солдат, навідник механізованого відділення механізованої роти механізованого батальйону однієї з військових частин. Захищаючи волю та незалежність України, 8 лютого 2023 року загинув смертю хоробрих під час штурмових дій та обстрілів з боку російських військ поблизу н.п. Парасковіївка Донецької області.
Пітель Ігор Олександрович народився 5 серпня 1975 року. Мешканець міста Малин. Став на захист України відразу після початку широкомасштабної війни. Командир бойової машини — командир механізованого відділення механізованої роти механізованого батальйону однієї з бригад Збройних Сил України. Загинув смертю хоробрих 11 лютого 2023 року під час штурмових дій та обстрілів з боку російських окупантів поблизу н.п. Парасковіївка Донецької області.
Вискушенко Костянтин Васильович народився 28 липня 1977 року. Мешкав у місті Малин. Мобілізований до лав Збройних Сил України 3 квітня 2022 року. Сержант, командир відділення охорони в одній із військових частин. Загинув смертю хоробрих 10 лютого 2023 року в районі н.п. Кліщіївка Донецької області.
Мелещенко Василь Васильович народився 14 січня 1968 року. Мешканець міста Малин. До лав Збройних Сил України мобілізований 2 вересня 2022 року. Сержант, водій зенітно-ракетного взводу. Загинув смертю хоробрих 25 лютого 2023 року біля н.п. Дворічна Харківської області.
Дога Максим Миколайович народився 9 вересня 1986 року. Проживав у місті Малині. З вересня 2022 року проходив військову службу в кулеметному взводі роти вогневої підтримки однієї з військових частин Збройних Сил України. Загинув смертю хоробрих 16 березня 2023 року внаслідок ворожого обстрілу біля населеного пункту Ямпіль Донецької області.
Рішення про присвоєння звання «Почесний громадянин Малинської міської територіальної громади» ухвалено одноголосно депутатами Малинської міської ради та міським головою міста Малина Олександром Ситайлом.
Дванадцять загиблих героїв. Наймолодшому — 28, найстарший прожив 55 років. Віднині у малинській небесній сотні — вже 44 янголи, а у громади побільшало ще на 12 почесних жителів…
Слідчі Служби безпеки України встановили, що українським військовим, якого розстріляли після слів «Слава Україні!», був снайпер 163 батальйону 119 окремої бригади ТрО Чернігівської області Мацієвський Олександр Ігорьович.
Остаточно підтвердити дані Героя вдалося після комплексу слідчих дій, які включали спілкування з рідними та побратимами загиблого, а також опрацювання фото- та відеоматеріалів.
Крім того, СБУ отримала висновок судової портретної експертизи, якою підтверджено, що військовий на відео — саме Олександр Мацієвський.
«Це справжній Герой, який, навіть дивлячись в обличчя смерті, продемонстрував усьому світу, що таке український характер і незламність. Саме такі захисники сьогодні боронять нашу землю, а значить — ворог обов’язково буде розбитий. Бо Велика Перемога України складається із героїчних вчинків таких людей, як Олександр Мацієвський. Герою слава! Героям слава! Україні слава!» — зазначив Голова СБУ Василь Малюк.
Очільник Служби безпеки додав, що спецслужба працює над ідентифікацією окупантів, які вчинили цей кривавий злочин.
«Ми зробимо все, аби ці нелюди понесли заслужене покарання», — підкреслив Василь Малюк.
Олександр Мацієвський був призваний на військову службу у березні 2022 року. З кінця грудня він вважався зниклим безвісти поблизу населеного пункту Красна Гора в Донецької області.
Як вдалося встановити СБУ, Олександра Мацієвського розстріляли 30 грудня 2022 року. Його тіло повернули додому в лютому 2023 року.
Наразі СБУ вживає комплексні заходи для встановлення військовослужбовців рф, які скоїли цей злочин. Досудове розслідування здійснюється за 438 статтею Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни). Заходи проводяться за процесуального керівництва Офісу Генерального прокурора.
У Терешківській громаді, що на Полтавщині, передали орден Богдана Хмельницького рідним загиблого українського захисника Сергія Шишацького.
47-річний Сергій Шишацький у 2014 році підписав свій перший контракт з оборонним відомством. З перших днів військової агресії рф проти України воїн мужньо боронив наші кордони. Разом з бойовими побратимами перебував на передових рубежах Луганської області. Мав низку бойових нагород та відзнак від командування.
Пізніше Сергій повернувся до цивільного життя, але ненадовго. Вже у 2021 році Сергій Шишацький повернувся до війська. Проходив службу у складі окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка.
На жаль, у перший день широкомасштабного вторгнення рф на територію України Сергій загинув. Це сталося під час виконання бойового завдання щодо зупинки прориву противника на Харківщині. Тривалий час близькі та рідні не знали про долю Сергія. На початку квітня тіло та документи воїна були знайдені поблизу населеного пункту Мартове, що неподалік Чугуєва.
Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня вручили доньці загиблого воїна Альоні. Нагороду передали голова місцевої громади та представники Полтавського РТЦК та СП. Також на заході були присутні вдова загиблого військовослужбовця Тетяна та його сестри.
Присутні вшанували пам’ять загиблих українських захисників хвилиною мовчання.
Траурна церемонія відбулась із військовими почестями. Простилися із загиблим 35-річним десантником його рідні, близькі та знайомі, військовослужбовці Збройних Сил України, бойові побратими, містяни.
У пам’ять про загиблого військовослужбовця було оголошено хвилину мовчання. Представники духовенства відслужили панахиду.
Зі слів бойових побратимів, Михайло був патріотом і захисником свого народу, мужнім та чесним воїном, добрим сином, люблячим та ввічливим чоловіком. Свого бойового досвіду офіцер набув ще у 2014 році під час проведення АТО.
– Ми знайомі з 2014 року, – поділився бойовий товариш полеглого захисника Вадим. – Виконували бойові завдання. Разом брали участь у перших боях, тримали позиції, йшли на штурми. Побували в багатьох гарячих точках. Зокрема на Авдіївському напрямку. Коли почалася велика війна, Михайло без вагань зібрав речі та вже 25 лютого прибув до своєї частини. Капітан десантно-штурмових військ загинув на Донеччині під час масованого ворожого артобстрілу.
Як кажуть друзі, Михайло Новіков у мирному житті був талановитим IT-шником, а у воєнному – безстрашним десантником.
– Він пішов на небо, як справжній десантник. І вже звідти побачить перемогу України, про яку так мріяв, – сказав товариш загиблого Сергій.
У Михайла залишилася мама, брат, дружина, з якою побралися минулого року.
Вічна пам’ять і слава воїну! Вічна пам’ять і слава всім, хто віддав своє життя за свободу і незалежність Української держави!
Село Половецьке, а з ним – і сусідні села Бердичівського району провели в останню путь земляка Віктора Павлюка. Азартного мисливця та аса-шофера, якого тут всі знали й любили за його веселу вдачу та щиру дружбу.
Віктор народився та виріс у Половецькому, тут закінчив школу, після неї в одному з профтехучилищ Житомира здобув фах кранівника. В середині 90-х відслужив строкову службу. Повернувшись додому, понад чверть століття працював водієм.
З початком широкомасштабної війни Віктор був мобілізований. Служити потрапив до артилерійської бригади на посаду такелажника – так називають тих, хто вантажить та розвантажує важкі боєприпаси для гармат. Звісно, для цього треба мати неабияку силу, і 48-річний Віктор був саме таким, кремезним та сильним. За розповідями побратимів, які приїхали проститися з ним, він проявляв високу винахідливість та кмітливість під час виконання поставлених завдань, за що 11 квітня був нагороджений командуванням підрозділу грамотою. Бив ворога на півночі, а згодом – на сході України.
А 17 квітня, у вербну неділю, Віктор на день потрапив додому. Як виявилося – аби востаннє зібрати всю сім’ю, пригорнути до себе кохану дружину й сина, зустрітися з друзями…
23 квітня під час шаленого артобстрілу солдат був смертельно поранений. «Мені темніє в очах…» – почули побратими його останні слова перед тим, як очі захисника закрилися навіки. Він загинув на Донбасі, біля села Платонівка, що розкинулося на березі Сіверського Донця.
На траурному мітингу виступили староста Половецького Василь Глищук, голова Гришковецької громади Ірена Лісова та представник військової частини майор Володимир Швець. І кожен із них згадав про загиблого щось особливе, кожен запевнив, що Віктора пам’ятатимуть.
Сотні людей, тисячі квітів, прощальні слова та трикратний салют. Ще один захисник України здобув вічну славу та вічний спокій…
«Привчіть себе говорити правильно: не «Після війни», а «Після перемоги»! Слава Україні!». Лише одна фраза, яку опублікував на своїй сторінці за два дні до смерті старший лейтенант Денис Максишко, але в ній увесь Денис.
Чоловік народився 11 вересня 1982 року в місті Запоріжжя, там він здобув освіту юриста. Свого часу під час роботи у Святогірській лаврі Денис набув досвіду та вміння працювати з кіньми. І любов до цих благородних тварин він проніс крізь усе життя.
— Він приїхав до нас, коли йому була потрібна пауза. Денис шукав себе і знайшов. Дуже швидко цей ерудований, веселий і життєрадісний чоловік поринув у роботу, яка була йому зовсім не властива, і навів лад у господарстві, за яке відповідав. А ще знайшов тут своє кохання — тренера Ганну Вольську, — пригадує співзасновник клубу «Кінний дім Конго» Олександр Чебручан.
У ті роки Денис Максишко дуже захопився іпотерапією, напрямком реабілітації за допомогою верхової їзди. Але Революція Гідності 2014 року, Майдан, анексія Криму та війна на Донбасі різко змінили його життєвий курс…
Денис вирішив, що хоче служити в армії, але тоді за медичними показниками це було для нього складно, бо мав певні проблеми зі здоров’ям. Але хіба такі дрібниці могли зупинити українського лицаря? Тож, попри всі труднощі, він свого досяг і в складі добровольчого українського корпусу «Правий Сектор» став на захист своєї держави. У 2017-му чоловік став до лав 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Неодноразово сміливі дії та грамотні рішення командира самохідної артилерійської батареї старшого лейтенанта Дениса Максишка сприяли успішному виконанню завдань підрозділу та збереженню життя особового складу.
— Ми познайомилися влітку 2017-го, коли прийшли служити у 28-му ОМБр. Хоча ми були солдатами, але Денис на той час вже мав чималий досвід — встиг понюхати пороху на війні ще добровольцем. З перших днів стало зрозуміло — він справжній лідер, умів вести за собою людей. Тому вже за рік ми з ним разом пройшли сержантські курси, але на цьому Денис не зупинився і твердо вирішив стати офіцером, з цією метою закінчив відповідні тримісячні курси. Після цього він повернувся до дивізіону й поступово доріс до «комбата», а я незабаром прийшов до нього як командир гармати. Він був справжнім командиром, який не цурався роботи і ніколи не скупився на добре слово. По-батьківськи ставився до підлеглих, — пригадує побратим Дениса головний сержант на псевдо «Лакі».
Денис Максишко загинув 14 березня 2022 року під Миколаєвом. Під час ведення бою з противником на кордоні з Херсонською областю командир впевнено керував вогнем самохідної артилерійської батареї в умовах постійного вогневого впливу противника. Кожен його крок, кожне вчасно прийняте рішення забезпечили визволення населеного пункту від російських загарбників та подальше утримання закріплених рубежів. Завдяки рішучим діям та вмілому управлінню Дениса Максишка було завдано потужного вогневого ураження рашистів, знищено їхній блокпост, виведено з ладу техніку та знищено чимало особового складу. Але під час переміщення в район запасних вогневих позицій його підрозділ потрапив під артилерійський обстріл російських загарбників. Мужній командир загинув. Денис до останнього подиху робив усе, щоб зберегти життя особового складу своїх підрозділів.
Поховали українського захисника 17 березня у Визирці. В останній шлях його проводжали рідні, друзі та товариші по службі. З болем у серці та ненавистю до ворога вони запевнили, що прийдуть на могилу до свого побратима, як він їм і наказував: не «Після війни», а «Після перемоги»!
Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшому лейтенанту Денису Максишку присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
— Завжди, коли Олег їхав із дому у службові відрядження, у нашій квартирі щось траплялось. То сусіди зверху затоплять, то щось зламається, то двері заклинять… Коли Олег пішов назавжди, житло було знищене ворожим снарядом… 28 квітня ми повинні були святкувати 4 роки шлюбу, та саме в цей день буде 40 днів, як Олега немає з нами… Чесно? Я й досі не вірю та чекаю, коли він прочитає мої останні SMS-повідомлення…
Майор Олег Адамовський загинув 12 березня 2022 року під час оборони Харкова. Група під його керівництвом, виконуючи бойове завдання, натрапила на ворожу засідку. Ціною власного життя майор прикрив відхід побратимів… Йому було всього 30 років. Соцмережі одразу вибухнули обіцянками помститись, словами «Герої не вмирають», патріотичними картинками. Лише молода вдова, попри сотні повідомлень підтримки, почувала себе абсолютно самотньою.
— Ми познайомились на Донеччині, коли я приїхала в гості до бабусі. Наступного разу побачились аж 9 років по тому і Олег одразу запропонував мені переїхати до нього в Маріуполь, де він на той час служив. Вже за кілька тижнів ми жили разом. Це бездумне, амбіційне рішення виявилось найправильнішим у житті! Олег на той час вже був учасником бойових дій, часто їздив у відрядження та завжди переконував, що «все буде добре», і я йому вірила. Ми були такими щасливими — будували плани, зустрічались із друзями, подорожували, нам не снились жахи… Виявляється, найцінніше в житті — це обійми близької людини!
Олег мріяв бути професійним військовим ще з дитинства, коли уважно слухав розповіді батька про службу. Тож не дивно, що отримав червоний диплом у ХНУПСі, а згодом — численні бойові нагороди та медалі. Олена завжди пишалась чоловіком та підтримувала, змінюючи гарнізони… Лиш у січні цього року, за два місяці до загибелі коханого, обережно запропонувала: «А може б ти звільнився? Так неспокійно на душі…»
— Олег відповів рішуче: «Тобто звільнився? Якщо все добре — пацани я з вами, а як погано — то я пішов, розбирайтесь самі?» Я й замовкла, хоч і дуже хвилювалась. Недаремно… У Харкові початок широкомасштабного вторгнення ми почули одразу. Олег сказав збирати речі та швиденько переїжджати до друзів в інший регіон. Та я залишилась, хотілось бути недалеко від коханого. Так нікуди й не поїхала.
Олена розповідає, що 24 лютого коханий захворів. Та хіба застуда із високою температурою може завадити офіцеру виконувати бойові завдання? Кілька уколів та таблеток — і вперед захищати країну!
— За день до смерті йому вдалось несподівано на кілька годин вирватись до мене. «Смаж картоплю і обіцяй, що не плакатимеш, скоро буду!» Хто ж знав, що це наша остання зустріч. Приїхав худий, неголений, змучений… Все намагався поговорити про якісь банальні побутові речі, жартував: «От бачиш, просто нежить!» А я лиш просила берегтись, адже завжди знала, що він готовий пожертвувати собою заради інших…
12 березня день із самого ранку почався нервово. Магазин матері Олега обікрали. Олена заспокоювала жінку: «Хіба це важливо? Головне, що син живий! А решта — такі дрібниці!»
— Олег теж встиг набрати маму, пообіцяти, що після перемоги усе відбудуємо, заробимо, зробимо ще краще… Увечері я відправила йому: «Все добре?», та зробила помилку і замість «все» надрукувала «ме». Він так і відповів: «Ме добре!» Ось таке дурнувате повідомлення й стало останнім… Перед сном написала: «Набереш?» Та SMS не дійшло… Я писала кожні пів години, повідомлення залишались непрочитаними. Ближче до 22-ї мої численні SMS таки дійшли… Та тільки я трохи видихнула, як подзвонив Артем, товариш Олега. Його слова: «Олег загинув» завжди дзвенітимуть у вухах… Навіть не уявляєте, як кричала мати Олега, коли я їй сказала. Та й моє «ми маємо бути сильними» звучало не надто переконливо, бо я виявилась зовсім не сильною…
Поховали Олега 15 березня на рідній Донеччині. Того ж дня ворожими снарядами було пошкоджено будинок, де молодята будували плани, насолоджувались обіймами та почувались такими щасливими…
— Олег був мені і за маму, і за тата, і за брата… А тепер я — зовсім сама… Пишаюсь чоловіком, та від для мене і без посмертного подвигу був Героєм!
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майору Олегу Адамовському посмертно присвоїли звання «Герой України» (2 квітня 2022) та нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня (14 березня 2022).
