Кандидати-самовисуванці в Законодавчі Збори Санкт-Петербурга по одномандатному округу № 2, що змінили імена на «Борис Вишневський», на плакаті для виборчих дільниць будуть представлені фотографіями зі схожими бородами і зачісками, що і кандидат від «Яблука», депутат Заксобранія Петербурга Борис Вишневський. Це випливає з затвердженого передвиборчого плаката, опублікованого виданням»Фонтанка”.
Сам Борис Вишневський пропонує всім бажаючим пройти тест, в якому пропонується вибрати по фотографії “справжнього Вишневського”.
За інформацією видання, територіальна виборча комісія № 30 Центрального району Петербурга опублікувала плакат, на якому три кандидати з однаковими прізвищами та іменами виглядають дивно схоже.
“Фонтанка” додала, що двоє самовисуванців — 43-річний Борис Геннадійович Вишневський і 59-річний Борис Іванович Вишневський нещодавно змінили свої справжні імена. Один з них був Віктором Івановичем Биковим, помічником віце-спікера Законодавчих зборів Сергія Соловйова. Інший донедавна працював начальником відділу продажів у ТОВ “Європроект груп” і звався Олексієм Шмельовим. Також обидва висуванці в депутати раніше не носили бороди і як мінімум один з них не мав залисини.
Сам Вишневський вважає інцидент політичним шахрайством. “Політичне шахрайство триває <…> На час виборів стали «Борисами Вишневськими”, змінивши ім’я та прізвище, тепер змінили і зовнішність. Відростили бороди і вуса, і думаю, ще й підретушувалися», — заявив він у Facebook і порадив главі ЦВК Еллі Памфіловій звернути на це увагу.
Прусський полководець і військовий теоретик позаминулого століття Карл фон Клаузевіц у своїй монографії «Про війну» писав, що «хитрість є специфічна сутність військової стратегії».
Простою мовою ця сентенція звучить так: поки противнику не замилиш очі, вуха і праву півкулю головного мозку, що відповідає за логічне мислення, хоч якоюсь лукавинкою, — про перемогу забудь. Чи на суші, чи за морської баталії…
Важко сказати, якою винятковою стратегічною хитрістю перед англійцями, французами і турками послуговувався свого часу легендарний російський флотоводець Паша Нахімов, коли в Севастопольській бухті у розпал військового протистояння без будь-яких докорів сумління пустив на дно геть усі плавзасоби Чорноморського флоту Його імператорської Величності.
Гадаю, вчинив він цю потопельну акцію цілком виважено, оскільки за підсумками розгромної Кримської кампанії 1853-1856 років і суворими статтями Паризького мирного договору недолуга Російська імперія все одно втрачала право мати на Чорному морі власний флот і будувати приморські фортеці…
Справді, нащо сушити сиву адміральську голову проблемою, куди і як транспортувати ті недобиті посудини, коли згодом легше буде з буту й ракушняка відбабахати на їхню честь урочисту колону, що символізуватиме своєрідний морський цвинтар, і втелющити її посеред акваторії тої ж таки героїчної Севастопольської бухти — як невмирущу пам’ять про славу і доблесть вітчизняного морського воїнства.
Авжеж, «воїнську честь, славу і доблесть» у сучасній Російській Федерації вміють таки берегти і шанувати.
Ось — найсвіжіший приклад!..
Наприкінці липня цього року відбувся у Санкт-Петербурзі грандіозний морський парад до Дня військово-морського флоту Росії. Грандіозність його полягала хоча б у тому, що в цьому театралізованому дійстві взяло участь понад чотири тисячі військовослужбовців, від усіх флотів напливло сюди чи не чотири дюжини найрізноманітніших кораблів, катерів, вітрильників… і спустилось з небес чи не пів сотні повітряних суден.
Та родзинкою морського «святопоказушництва» було те, що прості росіяни мали вперше побачити унікальний прохід Кронштадтським рейдом аж трьох атомних підводних човнів: «Князь Володимир», «Вепр» та «Орел»…
Взагалі, парад, висловлюючись мілітарною мовою, видався на «ура»!!!
І допитливим дітлахам на залюднених трибунах було на що подивитися і поплескати у захваті в долоньки, та й дорослим дядям із тьотями теж, кажуть, не доводилось сидіти з кислими пиками.
Було, словом, і цю вікову категорію, чим здивувати-зацікавити! Що не кажіть, а старше покоління, охоплене всеосяжною гордістю, мимохіть вибалушило очі на масштабний марш-прохід бойових кораблів, що непробивною бронею уособлювали морський щит і вогневу велич «любимой Родины».
Та скільки святу не тривати, а додому, у рідні пенати, морячкам-північноморцям все одно слід повертатись…
От і почалапав потихеньку Балтійським морем у зворотну путь, до себе на базу в Мурманськ, підводний човен «Орел»… Просимо цю двозначну назву не асоціювати лише з орнітологією. Просто у Росії є ще й обласне місто із такою пернатою ознакою…
…Невідомо, що саме зіграло злий жарт із атомною субмариною — чи невдало використана в назві топоніміка, чи хтось зурочив її славний екіпаж під час параду. Тільки в територіальних водах Балтики силовий агрегат «Орла» дав серйозний збій. Щось зухвало в ньому хряснуло, щось демонстративно грюкнуло і щось фатально луснуло…
Тож із грізної бойової одиниці він ураз перетворився на простецький таз. Який за волею течії і поплив туди, куди фатально понесли його тужаві хвилі… І занесли так далеко, що згодом опинився «Орел» побіля данського міста Орхус. Ось тут російське атомне диво, власне, і зустріли Королівські морські сили…
Спершу екіпаж данського сторожовика «Діана» такий несподіваний «візит» у свої територіальні води сприйняв як чергову тактичну хитрість росіян. Мало чого теорія сучасної «гібридної війни» може принести, якщо вже не привнесла на практиці, у гарячі голови спадкоємців Нахімова і Ушакова.
Он краще згадайте, що накоїв недавно в Атлантиці авіаносець «Кузя»… Своїми допотопними мазутними двигунами, він так надимів-начадів над океаном, що про всеземний «парниковий ефект» годі й говорити, коли натомість є таке екологічне безчинство з боку російських флотоводців.
То чи не варто чекати чергової техногенної капості від того ж таки «Орла»?! Коли створювався він за тим же відомим проєктом 949А «Антей», що і легендарний його побратим атомохід «Курськ», який у 2000 році мало не спричинив ядерну катастрофу в Баренцевому морі… І про трагічну загибель якого разом з усім екіпажем Володимир Путін обмовився лише однією фразою, що стала вінцем президентського цинізму: «Он утонул!»
На «Орлі», якщо розвивати тему морських неладів, теж у моторному відділенні не каструлі із «порожніми» щами киплять, а два атомних реактори тримають цю машинерію на плаву і задають їй крейсерський хід, та й у відсіках не хрін із редькою перевозить, а крилаті ракети і торпеди…
От і зачухали данці чуби, яку загрозу може нести їхній країні той атомохід, що дрейфує в їхніх водах ?! Не гарячого ж чайку, зрештою, із баранками вирішили російські морячки в рятівних жилетах посьорбати у смак на його верхній палубі. Видно, щось таки серйозне сталося у його відсіках.
У порядку морської солідарності данці запропонували свої послуги. Але пихаті росіяни не були б тими, ким є насправді. Де це бачено, щоб у якоїсь чужоземної країни просити допомогу. Швидше світовий океан висохне до останньої медузи, аніж таке блюзнірство станеться.
А тут ще й російське флотське командування свого носа до інциденту всунуло… Мовляв, що за бузу вчинили у тій Данії!!! Двигуни атомохода працюють у штатному режимі, жодної проблеми з ними немає, човен успішно йде заданим курсом. А ви, данці, менше читайте там свого Андерсена з його казками про олов’яних солдатиків і злого хлопчика Кая…
…Далі події розгортались не менш стрімко, аніж морська течія у цих широтах. Згодом до «Орла» таки підійшли російські кораблі… Навіть зготувались взяти побратима на буксир, але той таки якось спромігся запустити силові агрегати і стати на самостійний хід.
Проте вахтові журнали, дотримуючись режиму суворої секретності, нарочито приховують той факт, завдяки якому шаманству «Орел» таки досяг порту приписки.
…Скільки разів він призупиняв свій тріумфальний хід, скільки разів занурювався у морську пучину і скільки ще потім знову спливав на поверхню? Чи буксирували його допоміжні плавзасоби? Чи, може, він гордо йшов на веслах до рідної гавані?!.
Та не будемо всує смакувати фальшивою обороноздатністю сусідньої нам країни та показушністю її військової потуги, а зупинимось краще на одному цікавому аспекті.
…Колись імператриця Катерина II категорично заборонила підданим давати бойовим кораблям назви населених пунктів та присвоювати іменами і прізвища уславлених співвітчизників. Гадаю, у цьому був резон. Аби у час «поразок і невдач» вони не стали об’єктом гірких насмішок і солоних пересудів…
Та цю мудру пораду від «старшої товаришки» Кремль зі своїми вічними імперськими замашками й гоноровим «победобєсієм», як бачимо, вкотре зігнорував.
Тому на гіпотетичне запитання: “У яких нині широтах борознить світові води найсучасніший російський авіаносець “Імператор усія Русі Володимир Путін«?— приготуйтесь почути:
— «Імператор усія Русі Володимир Путін» тепер нічого не борознить, а сушить у докові осикові весла та ремонтує під них уключини, готуючись до чергового урочистого параду з нагоди святкування надцятого Дня військово-морських сил Росії…
Ура!!! Віддати швартові!!!
А можна, заради повної військової хитрості, — віддати і самі… кінці! Повірте, справі — це не зашкодить!!!
Спеціально для АІ — Марко Джавелін, побратим бравого вояка Йозефа Швейка.
Не знаю, яка ще країна, окрім Росії, може похвалитися такими грандіозними природними багатствами.
Газ — є, нафта — є, вугілля — є, залізна руда — є, «зелене золото» теж…
О-о-о! Саме про деревину і про те, який кінцевий продукт із неї майстровиті руки можуть виробляти, ми й поговоримо.
А перед цим — така собі інформашка до роздумів!
…Буквально днями відкрилася в містечку Жуковському, що поблизу столиці «необьятной Родины российской», міжнародна авіаційна виставка макетів МАКС-2021.
Виставка начебто як виставка, тільки от що на ній «виставляють» її маститі організатори?!
Ой, і як же багато цікавого можна тут зустріти!
Вважайте, представлено на цьому музейному, інакше і не скажеш, майданчику чи не всі технологічні «новинки» та досягнення російського авіапрому, здобуті аж за останні п’ятдесят років.
Є тут, скажімо, літаки-проєкти, яким пощастило повноцінно народитись ще за часів СРСР і навіть досхочу політати вільним птахом у просторому небі, проте є й такі «літаючі об’єкти», яким нині судилося поки що пускати тільки флер дурману в очі очманілим від побаченого глядачам.
Ну от взяти хоча б таку привабливу експозицію — новий російський винищувач п’ятого покоління «Су-57» із грізною англійський назвою Checkmate, що в перекладі на простий фаховий сленг звучить приблизно так — поставити мат, або, образно кажучи, залити якомусь песиголовцю сала за шкуру…
Може, цей літальний гібрид, скомпонований із технічної суміші іноземних літаків Boeing X-32 та Northrop YF-23, і міг би позмагатися десь у захмарних висотах із таким бойовим соколом, як американський F-35, якби не одне суттєве «але»…
Російський військовий неофіт «Су-57», скільки б він не приндився та не наганяв на присутніх жаху своєю «шахівничою лексикою», стати, як кажуть льотчики, на крило поки що просто не в силі. А все через те, що він є звичайним виставковим макетом, який склеєний та збитий, мов поштовий посилковий ящик, із обшивочної фанери та ще якогось цупкенького матеріалу, дуже схожого на пакувальний картон — що теж, до речі, як і фанера, є продуктом філігранної переробки грубої деревини у нову товарну якість…
Хоча, треба віддати належне, завзяті «папи-Карли» із КБ «Сухого» все ж таки спромоглися зліпити свого «крилатого Буратіно» у пропорціях 1 до 1 щодо омріяного ними в кресленнях реального зразка.
Чого не скажеш, правда, про конструкторів літакобудівної корпорації «МиГ». Чи то підручної фанери їм не вистачає, чи то цвяхів до молотка. Але їхні мініатюрні макети трьох перспективних безпілотних та пілотованих авіаційних комплексів значно краще було б виставляти не на МАКС-2021, а десь на конкурсі юних раціоналізаторів або домашніх винахідників-любителів.
Взагалі, цей «МиГотливий» конструкторський «колгосп» уже мало не чотири десятки років поспіль, на щастя мирного неба, нічого путнього для російського оборонпрому так і не створив. Хіба що спромігся на таку штукенцію-новацію, як регулярно міняти на своїх літаючих апаратах тільки цифри модифікацій. Так, льотний «піонер «МиГ-35», то начебто «глибока» модернізація крилатого пенсіонера-ветерана «МиГ-29», а «Миг-41», що претендує, як і згадуваний вже Checkmate, також на винищувача п’ятого покоління, з 2017 року так і застиг собі «нерукотворним пам’ятником» на рівні фанерного колоса на дерев’яному шасі…
Та повернімось все-таки до 57-ї «Сушки»… На думку Джастіна Бронка, наукового співробітника Королівського інституту об’єднаних служб в галузі авіації і технологій, новий російський винищувач навряд чи буде колись належати до п’ятого покоління. Надто багато в ньому, навіть у дерев’яному виконанні, технологічних прорахунків. Судячи з усього, санкції проти мілітарного курсу Росії таки працюють не на жарт…
Та воно, як казав один дивак, і не дивно. Дивно інше, що російська зухвалість і хвастовитість, а ще нахабнуватий принцип «моя завжди буде зверху» не дають кремлівцям опуститися з-за хмар на реальну землю. Навіть за явної «фанерної» немічності вони надимаються, мов ті ротаті пелікани, і задерикувато заявляють, що за п’ятнадцять років планують виготовити 300 винищувачів у пілотованому варіанті, а потім перейдуть ще й на безпілотну версію.
…А між тим цікаво: скільки молодих дерев за цей час підросте в російській тайзі?! І скільки фанери з тих дерев ще буде вироблено?
Про тирсу як закономірний результат обробки деревини я вже скромно промовчу. Цієї вторсировини в головах тих, хто перед усім цивілізованим світом тільки-но й хизується збройною потугою Росії, на жаль, вистачає…
Єдине заспокоює, що фанери в еРеФії вистачить не на одне ще покоління творців смертоносної зброї.
А там, за новітніми російськими технологіями, і танки, гляди, підтягнуться на глиняному ходу… Та й бойові ракети на солом’яній тязі в космос полетять…
Прямо з міжнародної виставки МАКС-3021!!! Якщо, звісно, до того часу щось свіженьке та не прилетить зі всесвіту на заміну російській фанері… нинішнього п’ятого покоління!!!
Спеціально для АІ —
Марко Джавелін, побратим бравого вояка Йозефа Швейка
…З чудовою грандіозною ініціативою виступив перед своїми підлеглими міністр оборони Росії Сергій Шойгу. Ще не встиг, як кажуть, потрапити на кремлівський сайт науковий пасаж Володимира Путіна про єдиний російський та український народи, як маршал дав команду:
— Негайно провести по всіх військових гарнізонах та штабах грунтовне вивчення епохальної статті президента Росії про спільне історичне минуле двох братніх народів.
Що з цього загалом вийшло, судити поки що рано.
По-перше, теоретична робота Путіна надійшла у військові підрозділи чомусь виключно українською мовою. Видно, тим самим автори почину хотіли під- креслити, що слова президента Росії, то не черговий пустий російський подзвін на актуальну тему, а реальне розуміння і втілення в життя того, що обидва народи насправді є брати, і рідна мова одного з них цілком і повністю розуміється іншим.
По-друге, і це дуже позитивний момент, при військових частинах почали ак- тивно створюватися гуртки з вивчення української історії, мови і літератури. Тепер, замість бойових навчань, російські воїни ретельно вивчають спільні з по- ляками та кримськими татарами походи українських козаків на Москву… Знайомляться воїни також із ганебною практикою нищення української культури та її творінь. Як було це за часів далекого триклятого царату, так відбувається вже і за наших, нинішніх днів… Приміром, один-єдиний центр Української культури в Москві кілька років тому з верховної волі Кремля було ганебно розгромлено…
По-третє, у світлій «братній» статті Володимира Володимировича про Україну солдати раптом почали ставити своїм командирам «невдобні» запитання: якого, мовляв, дідька точиться вже восьмий рік війна з українцями на Донбасі, і взагалі, навіщо Росія вкрала Крим…
Та апогеєм обговорення статті Путіна став виступ одного єфрейтора з окремого батальйону, що входить до складу Центрального військового округу. У солдатських переказах, у присутності вищих офіцерів він «рідним язиком» заявив щось таке:
— Если мы, блин, один народ, то пускай наш маршал смело едет на суд в украинский Мариуполь, где ему предьявлено обвинение за совершенные воинские преступления. Покаянную голову, говорят, мечь не сечет… Может, украинцы и простят нам когда-нибудь российскую глупость воевать в двадцать первом веке с ними — когда, как не с братьями, то хотя бы, как с хорошими соседями, которые хотят жить в мире и на своей земле…
Словом, обговорення епохального народознавчого есея Володимира Путіна на російських просторах триває. Щоправда, на цей час достеменно так і не відомо, якому черговому «братньому» народові президент Росії може превентивно висунути епістолярну, це для початку, «пред’яву» на свою любов та приязнь. Як не крути, а на Земній кулі на сьогодні налічується не менше ніж дві тисячі народів, націй, народностей та племен…
Щасливчик, хто ти?! Озвись!
Марко Джавелін, побратим бравого вояка Йозефа Швейка.
— Як Ви розцінюєте інцидент, що не так давно стався поблизу кримського мису Фіолент із британським есмінцем «Дефендер», що входить до складу Королівських військово-морських сил?!
— Оцінюю не інакше, як найблискучішу стратегічну операцію за останні сім років, відколи в України було вкрадено росіянами Крим!!!
На європейському Заході знайшовся гідний сміливець, котрий наважився втерти носа по самі брови крадійкуватій та зухвалій ЕреФії і поставити її на місце у питанні приналежних їй прикордонних вод, і вкотре озвучити на весь світ, кому за міжнародним правом належав і належить Кримський півострів.
Як не надимались гусаками від злоби та безсилля кремлівські паничі, та «збити» з обраного курсу «британця» так і не змогли. Не вистачило ні військової потуги, ні дипломатичного хисту.
Ба, скажу трохи більше! За моїми московськими джерелами, після цього провального для Кремля морського випадку у першопрестольній заговорили навіть про те, чи не осушити їм русло самої… Москви-ріки.
Як подейкують місцеві патріотично налаштовані язики, сам Володимир Путін висловився з приводу цього питання. Мовляв, за його провідницькою логікою, від цих некерованих та непередбачуваних натовців чекати можна тепер чого завгодно.
От, приміром, візьмуть вони та й заженуть у русло Волго-Донського каналу якогось свого атомного «Ірокеза»… Або субмарину «Чинганчук» п’ятого покоління… І що ти будеш після цього робити?! По камбузу з «макарова» до останнього патрона палити?! Так вони тільки одним своїм попереджувальним залпом нас усіх геть на антрекот перемолотять… Шо нам ні «в жізть» ні наш розхвалений комплекс «Посейдон» нічим не допоможе, ні флагман «Адмірал Кузя», що вже
третій рік із сухого доку не вилазить…
— Тому, братва, — підбив, кажуть, підсумки Володимир Володимирович, — сидимо тихо!!! «Червону лінію», про яку на Женевській зустрічі мені делікатно натякав Джо Байден, не переступаємо. Слава Богу, у нас поки що є Кремль… А він, честь і хвала нашим завбачливим предкам-будівельникам, геть увесь із червоної цегли викладений. От і буде він нам за своєрідну «червону» лінію. Пересидимо за нею, як у Бога за пазухою. А там будемо дивитись, у який бік той американсько-європейський вітер віє…
А для більшої певності та нашої особистої безпеки я наказав меліораторам поосушувати всі річки, озера, ставки й болота навколо матінки-Москви.
P.S. А мені принагідно пригадався такий випадок. На початку двотисячних років, коли Росія вперше хотіла нахабно заграбастати в України острів Тузлу, один кримчанин досить влучно відповів одному сановитому росіянину, що хотів провести публічну дискусію просто неба:
— Ваші російські внутрішні води — то хіба що каналізація під вашим зоресяйним Кремлем… Отам уся ваша гнила загарбницька суть!!! А на весь Азов та море Чорне нема чого руки дарма простягати… Не ви ці моря насичували водою, то не вам самим у них і хлюпатись… Тому про всяк випадок посуньтесь, панове!
Штиблети в океані
— Йозефе, що Ви можете сказати з приводу тези міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, де він Мінські угоди порівняв з риболовецьким гачком, на якому з волі Кремля має ще не один рік звиватися Україна?
— Цинізм висловлювання цього російського Талейрана безумовно зашкалює. Та водночас це є добре! Оскільки базікання без царя в голові глави російського іноземного відомства, окрім власного зухвальства, нікому нічого нового не повідало.
Та й потім, алегорію з гачком Сергій Лавров вибрав для себе явно програшну. Кожен більш-менш азартний рибалка знає, що вудлище, волосінь і гачок, за який вчепилася рибина, то ще тільки пів справи у спортивній риболовлі. Головне — витягти оту свою безмовну здобич з водної купелі.
Але при цьому, як свідчить практика, може розігратися справжня драма, якщо не трагедія… Позаяк історія риболовства знає чимало подібних випадків…
Від власної захланності тягне-потягне меткий рибалка рибину на суходіл, а вона, хвіст і луска, ой як огинається. Та ще й розмірами своїми чи не в людський зріст тягне, коли не вище та не огрядніше за самого п’ятирічного бичка…
От і триває двобій між двома індивідуумами. Хто кого у який бік перетягне. Чи риба-меч гору візьме та потягне у царство Нептуна свою жертву, чи у рибалки таки бездоганно спрацює інстинкт самозбереження… Тоді кине він своє вудлище та й гайда подалі від води… Правда, зі словами: «От зараза лупата, при самому березі мені оком змигнула і зійшла з гачка!!!».
Так, словом, і борюкаються, чи то чоловік з рибиною, чи то рибина з чоловіком. А фінал?! На нещастя, також може бути прогнозований.
З гуманних міркувань, знаєте, не хотілось би побачити штиблет Сергія Лаврова десь на безкраїх хвилях світового океану… Авжеж, Серьога, як не крути, а теж належить до громади гомосапієнсів! Хоч з дипломатичним сленгом і не дуже-то вправляється цей чоловік.
А резюме у цієї риболовецької історії таке… Україна вам, гражданє кремлівці,
— це не якийсь там недолугий та перепуджений салтиково-щедрівський карась- ідеаліст. Прийде час — ще самі побачите, хто на вечірній зорці яку юшку сьорбатиме…
Отож — смачного вам! Не поперхніться тільки, будь ласка! Ні плавником, ні штиблетом… Під аля-Лавров!!!
Спеціально для АІ у Бюро чергував —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Івана Чонкіна.
Хто такий Сергій Кужугетович у Росії знає майже кожен!
І ті, хто не так давно відслужив строкову, і ті, хто продовжує служити в армії й досі. Безумовно, знають також його і ті потенційні призовники, хто, наминаючи поки що за дві щоки мамині пиріжки, вже не сьогодні-завтра готується стати до її «непереможних», як трублять реляції, лав…
Отож, із інтригою особливо і не витанцювалось… Бо Сергій Кужугетович, це — сам Сергій Шойгу!Власною персоною,можна сказати…
Він же — уславлений маршал. Він же — діючий нині міністр оборони еРеФії, він же — кавалер Зірки Героя Росії, він же — військовий теоретик, він же — полководець, і взагалі, він сам — всьо-усьо для всіх і вся, хто, не жаліючи живота свого, вірно служить Родінє!..
У його міцній кулацюрі, побалакують підлеглі, акумульована нині вся військова доктрина збройний сил Росії — із усією її хитромудрою тактикою від китайського полководця Сунь-дзи, із усією її геніальною стратегією від німця Карла фон Клаузевіца, із усією її фортифікаційною нездоланністю від колишніх царських генералів-теоретиків та практиків Олександра Андрійовича Свєчіна та Дмитра Михайловича Карбишєва…
Чули про таких?!.
Ну, а якщо і цього не вистачить, щоб зупинити ворога, то у Сергія Кужугетовича у книжковій шафі про всяк випадок завжди напоготові безвідмовна зброя будь-якого воїна-оборонця — ваговитий фоліант «Наука перемагати», писаний ще генералісимусом Олександром Суворовим…
З такою фундаментальною «наукою», повірте мені, не страшний ніякий рукопашний бій… Ось як та-ра-ра-х-не наш герой-батий Сергій Кужугетович тими пудовими палітурками когось по тім’ячку, так, вважай, для зайди-супостата теорія одразу переходить у не зовсім живу практику… Із неодмінними поминальними днями… як фінал!
Ось такий він — колишній міністр-надзвичайник, почесний громадянин Московської області та республік Туви і Хакасії — Сергій Шойгу!
Атепер — інтрига! Відгадайте, хто така Феодосія Прокопівна?!. Новий прессекретар міністра оборони замість генерал-майора Росіяни Марковської?!.
Новий виконавець із особливих доручень при маршалі?!. Одна з нових офіціанток у буфеті Міністерства оборони?!.
Ех, ніколи не здогадаєтесь… Феодосія Прокопівна, це — сама бояриня Морозова, головна героїня з однойменної картини Василя Сурікова, яку маститий живописець присвятив темі розколу в російській православній церкві у ХVII столітті за патріаршества Никона.
…Але до чого тут, скажімо,сучасна російська армія?!.
Може, на перший погляд, і справді ні до чого… Якби ім’я цієї одіозної жінки-«старовірки» не асоціювалось із одним армійським почином у РФ…
Виявляється, зовсім нещодавно задумав маршал Сергій Шойгу таку оригінальність — залучити «старообрядців» із рідної йому Республіки Туви до тренувань військовослужбовців.
Що ж, резон тут, безумовно, є… Та і як не підтримати ініціативу маршала,коли аргументи в нього залізні?!
«Більшість тих, — розмірковує Сергій Кужугетович, — хто живе тут, у тайзі, у степу, у горах, вони ж не виживають, вони — живуть. Живуть нормальним повноцінним життям. Я, принаймні, знаю багатьох таких… І постараюсь залучити їх до того, аби вони навчали наших хлопців… Ці «старообрядці» можуть і посіяти, і з їжі щось путнє роздобути, і будинок звести і баньку змайструвати…»
Авжеж, згоден!..
Обома руками голосую «за»!..
Оскільки армійська служба — це не тільки закаблуки бити в парадних «коробочках» на Красній площі й безперестанку козиряти генералам на асфальті. На солдатську долю чого тільки не випадає…І в окопах до нитки мокнути, і на морозі дрижаки ловити, і сухарі з рукава смоктати…
Тож, вірю: нинішні вправні сини-нащадки розкольниці боярині Морозової із їхнім фантастичним хистом та вмінням виживання за будь-яких нештатних ситуацій їй-право стануть гарними інструкторами-наставниками для військовиків… Та й у самого маршала, кінець-кінцем, теж з’явиться чудова нагода вправлятися в теорії… Скажімо, накрапати сторінок так на шістсот трактатець «Наука виживати»…
А чом би і ні?!.
Якщо тилові служби в російській армії геть пасуть задніх, то солдатові не гріх і самому подумати про способи та про методи власного виживання… Як, приміром, стріляти без патронів, як варити суп із сокири, чи збігати до комунальної баньки в найближчому населеному пункті…
До речі, про баньку, яку вже тут згадував достославний маршал. За російським фольклором, «банька, водка и молодка» завжди були неодмінними атрибутами чоловічого дозвілля…
Але це вже, здається, тема іншої наукової розробки… І сюди «старовірці» Феодосії Прокопівні зі своїми практичними порадами щодо виживання краще не сунутись…
Не жіночого ума це діло!.. І ми із маршалом у цьому питання, як ніколи, сподіваюсь, — солідарні!..
Спеціально для АІ підготував —
Марко Джавелін, ад’ютант бравого вояка Йозефа Швейка.
— Ви, певне, чули, що нещодавно в акваторії Тихого океану під час навчальних стрільб відзначився фрегат «Маршал Шапошніков». Під час пуску крилатої ракети «Калібр» остання – замість того, аби влучити в заплановану ціль, почала ні з того ні з сього «ганятися» за самим фрегатом, і тільки диво врятувало його від повного розгрому…
— Авжеж, чув… З приводу цього можу сказати єдине… Кораблі такого типу, що проходять модернізацію на владивостоцькому судноремонтному заводі «Дальзавод», повинні стати флагманами російського військового флоту… І було б взагалі блискуче, якби їх, цих «маршалів», побільше і швидше з Тихого океану перекинули у басейн Чорного моря. Тоді б і нам було менше мороки із визволенням Криму від російських злодійчуків-окупашок…
А самому маршалу Шапошнікову — повний респект! Навіть покійний полководець знає, кому сьогодні слід дати по «шапці»… Шкода тільки, що той реактивний снаряд прямою наводкою насамперед падає на голови не тих, хто у Кремлі нині хвацько віддає злочинні накази і сварить колись дружні народи…
Гайда, до ями…
— Йозефе, що ви можете сказати з приводу того, що в Росії відбувся чемпіонат… з копання могил?!
— Як володар довідки від психіатра, я можу сказати, що навіть мені, «офіційному ідіотові» зі стажем, ніколи не могла б спасти на думку подібна витівка. Це щось більше, аніж божевілля. Копати могили на швидкість та якість, ну, знаєте…
А втім, попри все, у цьому почині, мені здається, є і позитивна складова. Бачте, зараз цей унікальний чемпіонат проходив у Новосибірську, у паркові при крематорії… А чому б, наступного разу, не провести ці змагання у самому серці Москви?! І не поєднати високий професіоналізм гробівників-копачів із конкретними кандидатами на покійників…
От, приміром, зайшли учасники гробових змагань у Кремль, обрали собі сановитого персонажа, зняли з нього мірку: довжину, ширину і висоту тіла від спини до пупа… І давай конкретно на околиці столиці ладнати під нього яму. А для солідності заходу та ефекту від нього ще й глядачів не завадило б запросити… Хай на тимчасових трибунах посвистять, погаласують люди удосталь, хто, мовляв, якому клієнту найкращу яму вирив… А ще й визначають: чи зараз у неї закопувати, чи перегодя?.. Коли до кожного кремлівського небожителя смерть сама, природним шляхом, прийде…
Оце і був би справжній фестиваль народної любові та шани до своїх вождів!!! Навіть я, що пройшов окопи безглуздої війни, не відмовився б на ньому посвистати від душі…
Спеціально для АІ у Бюро чергував — Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Івана Чонкіна.
— Шановний Йозефе, як Ви вважаєте, чому у своєму посланні до Федеральних зборів Російської Федерації Володимир Путін жодним словом не обмовився про так звані республіки «ДНР» та «ЛНР»?
— Гадаю, що у цьому запитанні криється вже і сама відповідь. Якщо ми вдамося до етимології слова «послання», то воно походить від делікатного російського слова «послати»… Тому президент Росії не дуже парився щодо цих двох сепаратистських утворень на Сході України. Раз не згадав про них, отже — «послав»… І, як я розумію, якомога далі… Разом з їхніми ватажками-холуями. Що вже восьмий рік у своїй «державності» дмуться, мов жаби на болоті, а зиску жодного… Тільки донбаському люду дурно голови морочать, та й самій Росії напакували торбу проблем по зав’язку… Крапка!
Їхати чи не їхати?!
— Президент Росії недавно запросив нашого президента до Москви, аби обговорити питання подальшого, так би мовити, співробітництва країн. Український соціум вважає, що Володимиру Зеленському нема чого робити у столиці еРеФії.
— І дарма! Це мало не гамлетівське запитання «їхати чи не їхати?» — тільки зайве потверджує: треба обов’язково їхати! У своєму попередньому «Довідковому бюро» я, здається, вже торкався цього питання у відповіді «Нестандартний хід». Оскільки це один-єдиний шанс привезти потім із собою до Києва Володимира Путіна й віддати його в руки українського правосуддя. Хай цей політичний мазурик нарешті покрутиться в’юном перед нашим народом, вимолюючи в нього хоч якусь дещицю прощення за сподіяне зло…
Блекота, що стала «сКазус беллі»…
— Скажіть, куди останнім часом подівся кремлівський «яструб» — секретар Радбезу РФ Микола Патрушев?
— О, це цікаве запитання!.. За моїми даними, з цим схибнутим на війні чоловічком відбуваються непередбачувані метаморфози… Недавно, кажуть, його бачили в тимчасово окупованому Криму…
У бандерівському однострої, із «гверою» за плечима й у стоптаних кирзяках він нарочито розгулював ялтинською набережною… Але очікуваної з боку кримчан реакції на цю явно гебешну провокацію сам Ніколя так і не дочекався. Аборигени просто не звертали уваги на цю театральну виставу, а приїжджі буряти, калмики, удегейці й інші переселенці з різних куточків Росії до українського Криму ще й залюбки намагалися заселфітись на тлі Чорного моря з цим екзотичним «дядьком» та взяти у нього на пам’ять автограф…
Словом, ніякого «казуса беллі», тобто формального приводу до війни з Україною, Микола Патрушев тут, на кримській землі, так і не намаскарадив… Хоч і намагався створити картинку, що «українські фашисти» вже зухвало захопили «ісконну» російську Тавриду.
На українському Сході, кажуть, гебешному генералові теж не пощастило здійснити агресивну мрію, поки маршал Серьога Шойгу підганяв до кордонів України «миротворчу» російську армаду.
Скільки не красувався перед позиціями українських вояків у жіночому вбранні той же Патрушев, скільки не намагався зімітувати вагітну даму, наклавши перед цим собі під сукню піраміду з пухких подушечок, «кровожерливі бандерівці» навіть оком не повели на це гендерне перевтілення кремлівського чинуші. А він, бідолашка, так уже старався, аби вкотре оновити для кремлівської геббельс-пропаганди міфічний сюжет ніби «на Донбасі хохли й досі вбивають жінок і смажать живими їхніх немовлят»…
Та найповнішу клінічно-мілітарну оцінку зусиллям секретаря російського Радбезу і йому подібних «миролюбців» дала метка шахтарочка з окупованої Макіївки: «Не знаю, до якого сказу тій Москві треба ще сказитися, щоб збожеволіти до тої блекоти-«беллі», що звучить тепер не інакше, як «сказус»… Нелюдської ненависті до України…».
Додати до цих слів, їй-право, більше нічого!
Спеціально для АІ відповіді надавав —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Івана Чонкіна
— Скажіть, будь ласка, хто і що по-справжньому може зупинити президента Росії Володимира Путіна в його агресивних діях щодо України? Як бачимо, за останні сім років — ні Америка, ні Європа, ні економічні санкції, ні дипломатичні зусилля, ні особисті вмовляння лідерів Німеччини та Франції не можуть упокорити російського лідера…
— Відповідь дуже проста! Тут потрібен нестандартний хід. І, як на мою думку, здійснити його може тільки сама Україна. Для цього їй потрібно зробити лише кілька кроків…
По-перше, надати Володимиру Путіну українське громадянство.
По-друге, негайно почати проти нього як громадянина України кримінальне провадження за сукупністю статей 111 та 110 ККУ — про «Державну зраду» та «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України».
По-третє, український суд має обрати Володимиру Путіну запобіжний захід. Бажано, заставу розміром у один так званий золотий трильйон зелених, і не менше…
По-четверте… Тут можливі варіанти… Після вироку суду Володимир Путін або привселюдно посипає голову попелом перед українським народом за вчинене ним зло і визначений час відшкодовує Україні завдані російською агресією збитки, або йде з речами у київську в’язницю на ті ж п’ятнадцять років… що йому, вже за Конституцією РФ, відведено як президентові бути при владі на №любімой Родінє№…
Від гріха якомога далі!
— Чим можна пояснити таку нечувану концентрацію російських військ побіля кордонів України — що на її Сході, що в Криму?
— За Крим поговоримо пізніше, а за Донбас — відповідь тільки така… Як ви знаєте, останнім часом кремлівські стратеги щедро роздавали російські паспорти жителям так званих народних республік — ДНР та ЛНР. Цих ньюгромадян (тобто, нових. – Й.Ш.) налічується тепер десь шістсот тисяч осіб.
А тепер розкиньте мозками… Наслухавшись божевільної пропаганди про «російський рай» на землі, куди простим та ще й задурманеним людям тепер йти…
Отож, на стримування цієї некерованої юрби наш північний сусід і залучив свої збройні сили… І так убезпечився від гріха експансії з боку несвідомого люду.
Щоправда, серед російського військового генералітету побутує і така думка… А може, ті шістсот тисяч громадян тільки прикидаються підданими Росії, а насправді то прихований збройний резерв української армії? Тільки свисни їм команду з Києва, так і посунуть непереможною лавою до самої Камчатки… І не зупиниш їх нічим!..
А довідочка-то — в кишені!
— Скажіть, чи понесуть коли-небудь правову відповідальність нинішні російські пропагандисти: соловйови, кисельови та «іже з ними» — за оту знавіснілу істерію, яку розпалюють по світі проти України, звинувачуючи її в усіх мислимих та немислимих гріхах?
— Ні, не понесуть! Річ у тім, що пропагандистом у Росії можуть бути лише ті особи, хто до фахової освіти — зокрема журналіста — обов’язково мають у кишені ще й довідочку-рекомендацію від найдавнішої державної московської божевільні — Першої психіатричної лікарні імені М.О. Алексеєва.
Тому за законом всі вони неосудні. Хоча формально до «дурки» їх можна запроторювати хоч зараз. Але не раніше, як туди першими завезуть VIP-пацієнтів із самого Кремля, з кабінетів якого, власне, і йде оте політичне замовлення на роздмухування антиукраїнського психозу серед росіян.
Спеціально для АІ відповіді надавав —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Івана Чонкіна
Ні, таке художнє полотно поки що не висить у московській Третьяковській картинній галереї… Але цілком може висіти, якщо на просторах ОРДЛО хтось зі штатних живописців візьметься сотворити подібний шедевр.
Композиція накльовується — просто ягідка в лікері!.. Творіння Чарльза Мейньєра з його широковідомим портретом Наполеона I, який пише листа, — то недолуга мазня якогось маляра-аматора, що спеціалізується виключно на фарбуванні комунальних парканів.
За сюжетом, на передньому плані картини бачимо робочий кабінет ватажка «ДНР» — Дениса Пушиліна… Вікна до середини закладені мішками з піском. Сам господар сидить на розхитаному стільці, обтягнутому червоним плюшем. На голові задля самозахисту — рогата сталева кайзерівська каска зразка 1914-го. Над робочим столом, мов у нескінченній жалобі, схилився прапор ніким у світі невизнаної «народної республіки». На поверхні стола, перед барабольним носом Дені, вивищується стосик чистого паперу…
Деня з кульковою ручкою в руках, оскаженіло втупившись у стелю, зосереджено про щось думає. Судячи з усього, обдумує черговий варіант листа-послання до Кремля. Думати йому не заважають навіть мухи, що, розуміючи весь психологізм моменту, на якусь мить завмерли на підвісній стелі із енергоощадними лампочками, що через одну блякло освітлюють приміщення…
Муки творчості буквально спалюють нашого героя чи не до литок, затягнутих у галіфе. Проте його невтомний полководницький мозок однак продовжує інтенсивно обмірковувати чергову епістолярію…
Повз увагу глядача не проходить корзина для сміття, що нарочито стоїть не під, а біля столу… Відчувається: художник навмисне акцентує на ній творчий задум. У тому переповненому плетеному із пластмаси кошику й довкола не просто так лежать розкидані списані аркуші. За бажання, на них можна навіть розібрати текст написаного…
Придивимось пильніше й читаймо…
…У першій чернетці Деня Пушилін уклінно просить Путіна надати військову допомогу, спрямовану на припинення широкомасштабних військових дій і агресії з боку України. І аргументує написане проханням не допустити жертв серед мирних громадян, руйнування об’єктів соціальної інфраструктури й житлофонду.
…У другому варіанті донецький ватажок звертається з проханням включити «ДНР» до складу РФ, позаяк жителі «республіки» не можуть спати спокійно і мріють у бентежних снах швидше стати частиною «великої Росії».
…У третій чернетці, яку кабінетний протяг ненароком заніс чи не під самі підошви кирзових виступців Пушиліна, прочитується черговий плач… У крайньому разі, мовляв, прошу укласти договір про дружбу і співробітництво між «ДНР» і РФ, передбачивши співробітництво у сфері оборони.
У глибині картини, де сконцентровано чимало світлих тонів, чітко проглядаються двері. Біля них з відром, наповненим водою, і шваброю в руках стоїть випрацьована жінка літніх років. На її синьому халаті, біля грудей зліва нашивка: «Прибиральниця офісу ДНР тьотя Нюся»…
Своїм гордовитим виглядом вона більше скидається на міфічну Касандру… Її виразні очі наче промовляють живими словами до того, хто в муках епістолярної творчості геть знетямив: «Деню!.. — стрясає повітря громом її невимовний біль. — Не будь остаточним глупаком!.. До кого, синок, пишеш оті свої цидулки?! Хіба забув, як ставиться до сепаратистів президент Володимир Путін? Згадай, гарбузова твоя голова, Чечню, яка хотіла вийти зі складу Російської Федерації, наївно повіривши у єльцинський маскарадний заклик, мовляв, «беріть собі суверенітету стільки, скільки забажаєте»… А що з того вийшло! За того ж Єльцина — Перша чеченська війна, а за наступника-Вовика вже — Друга… Якою кров’ю чеченський народ за те заплатив!.. Скільки жертв, руйнувань… А ти тепер добровільно лізеш у зашморг і нас усіх за собою туди тягнеш… До кого?!. Та вони ж граються з нами заради власних інтересів… Повертай, доки не пізно, в Україну, під її руку! Покаянну голову, кажуть, меч не бере… Хай попервах буде важко, бо піднімати тепер Донбас після «руськомирської» руїни — то не семирічну їхню пісню про любов та дружбу по ящику слухати… Де за гармонь — автомат «Калашникова», а за барабан — масований залп від «Граду» чи «Смерчу»!.. Отямся, Деню!..».
…Мистецтвознавці стверджують: унікальність подібної картини криється не тільки в її глибинних філософських смислах, де уживаються різні точки зору на ті чи інші процеси й події, що мали і мають місце досі на окупованій частині Донеччини. У цьому високомистецькому творі художник сміливо використав найновітніші інноваційні прийоми й технології у галузі живопису.
Так, зокрема, полотно писано не якимись там традиційними олійними фарбами, де «світло і тінь» з часом втрачають неповторну гру у сприйнятті, а «паліндромними» фарбами, тобто фарбами-перевертнями, що створюють перед глядачем дивовижний стереоряд…
Якщо, скажімо, картину «Деня Пушилін пише листа…» роздивлятися більше ніж дві-три хвилини, мимоволі з-під її основного тла починає проступати зовсім інше зображення… Поціновувачі мистецтва знають його як картину «Іван Грозний вбиває свого сина»…
Але цей мистецький «дуалізм», зведений в одне полотно, цілком доречний. Ілля Репін своїм талантом лише зайве застерігає: той, хто тугий на вухо, або має зухвалість не слухати свого царя-батюшку, неодмінно стає його жертвою…
Проте цим питанням займаються вже інші митці… Від судової медицини…
Спеціально для АІ — Рядовий Іван Чонкін, ньюсмейкер номер 1
